Героїчний пероносець

Серед нових Героїв України - письменник. Чому ж його ім'я мені нічого не говорить? Чим прислужився Україні його талант? Полізла в гугл. Дізналась лише те, що Білаш - донецький російськомовний поет, відомий переважно хіба що епіграмами (несмішними) на опонентів.
Приїхали. Втім, цікавий матеріал для лекцій. Інколи студентам найкраще пояснювати складні речі на простих прикладах. Хоча - складнощів тут нема ніяких. Звичайний "проффесор".

День прапора над Учан-Су

Спецмаршрут, присвячений Дню прапора (на підтримку ініціативи професора Білецького з Донецька). Піднімались на гору Ставри-Кая (Хрестову). На скелі Куш-Кая (Пташиній) зробили ці знімки. "Щоб тута жити, треба мати крила" (Леся Українка).

Новини

Кожного разу, відкриваючи інтернетівські новини, немов розбинтовую рану - знову боляче і гноїть. А потім поступово промиваю ту рану, оминаючи острівки, де бактерії мертвечини знищили все живе. Де-не-де знаходжу підтвердження - надія є.   

Фрики

Зачепило мене карасьовське визначення "бабці-фрики", тобто ті, що мітингують біля Печерного суду. А й справді, скільки не звинувачуй (або вихваляй) націю за її інертність - нічого не змінюється. Причини, очевидно, не тільки в ментальності чи у філософській постмайданній втомі. Люди бояться. Хто втратити посаду, хто - просто роботу, хто - виглядати фриком в очах нормального обивателя. Але найбільше внушає страх януковичівська орда. І хоч сам собі - мовчки чи вголос - сто раз пояснюй, що ти нікого не боїшся - брешеш...
Грубо кажучи - світ поділений на ці дві категорії: фрики і комільфо. Останні, мабуть, теж потрібні, вони дають точку опори, вони - тактики. Але світ рухають фрики, стратеги.
А поміж цими берегами - пристосуванці, зі своєю філософією. Вчора мала нагоду спілкуватись з кількома місцевими проукраїнськими політиками та депутатами, з уособленням наївності і зарозумілості. Заклик одного - українцям всім масово треба вступати в партію влади, і вже всередині неї поступово перетягувати ковдру на себе. Звучить майже осмислено. Тільки пам'ять у нас коротка. Хіба не так давно дружніми лавами вливались українці до КПРС? Мавки стають Килинами, це правда - чудова концепція запропонована у виставі року "Лісова пісня". Та чим ця історія завершується?
Власне, у ситуації, що склалась, тільки пенсіонери (так-сяк незалежні громадяни), за умови збереження власного "я", здатні щось чітко сказати і показати системі: від поетеси Ліни Костнко до тих хічкоковських бабусь у чорному, які приготували Януковичу, що мчався на цвинтар, нацарапане гасло - "Туди вам і дорога". Щодо гендеру: щоб не впадати крайнощі можна дисбаланс пояснити тим, що жінки довше живуть (або пізніше маразматіють).
Виходить, що поки ще спить "розум, честь і совість" нації, Україну на краю прірви рятують фрики. Многая літа вам!

Слабоукраїнці

Тігіпко. Купив "Трудову Україну" Сироти. Назвав "Сильною" і на блюдечку з голубою каймою подарував владі окупантів. Що тут скажеш? Вже багато чого написано толково. Я ось тільки згадую гордість тих молодих людей, які побачили в Тігіпку "третю силу". Скільки в них було самоповаги після виборів! Я ніколи Тігіпку не довіряла, але десь в глибині душі була рада за цих людей - вони не піддались тотальній агітації в російськомовному Криму за "проффесора". І тепер?..
Втім, з партійців Тігіпка тільки у Кужіль вистачило духу сказати вголос "Ні". ЖІНКА!
Ющенко. Свою позицію вважає єдино правильною. Слухає тільки себе. Але ж не сховати, що рильце в нього добряче у пушку. Вкотре довів свою мстиву і дріб'язкову натуру.
Ввечері з'явились коментарі Ванникової. Що Ющенко нібито проти арешту ЮВТ до оголошення вироку. У самого навіть не вистачило духу сказати це у суді або де-інде перед камерами.
Блогери. Імітують інтелектуалізм. Знаходять або подають аргументи, чому вони нині "понад" поєдинком, який вже кілька тижнів заполонив інтернет-простір. Ноль емоцій на фактично цинічну заборону влади відзначати 20-річчя незалежності України. Колись мені було по-своєму цікаво чути їхню думку позицію. А тепер... Сантехніки! Хто ще може пишатись своєю духовною опустошеністю і деградацією? Очевидно, колишня видимість позиції була у них випадковою, даниною моді чи що. Справжня їхня сутність - хуторянство, ноль градусів громадянства, малоукраїнство.

  

ШОК

У свій єдиний вихідний пішли на пляж. Не звернувши увагу на якусь смугасту стрічку, що перетнула мені дорогу, впевнено прямувала на свій улюблений п'ятачок, поки не побачила і  почула звідусіль осуд. Отямилась від усвідомленого - під якимсь рядном лежать трупи, певно потопельників. З жахом розвернувшись на автоматі побрела додому. Шок ! Не смерть так злякала. І навіть відсутність оперативного реагування оперативних служб. На відстані 5-10 метрів все вщент було заповнено тілами, які підставляли під проміння свої ляжки і попки. Власне, ніякої реакції на смерть. Все, як завжди.
Вже потім, рефлексійно нападала і на себе. (До того ж в ці дні - роковини материної смерті - мала тривожні сни, з блуканням по цвинтару)  Яка між нами різниця? Хтось засмагає поряд з трупом, а я просто хотіла, щоб його вчасно вивезли. І була би такою ж - одною з...
Смерть - велика таїна. І вимагає шанобливого ставлення до себе. Інакше ми губимо в собі людське.  

Мат

Поряд з моєю оселею будують триповерховий будинок. Вже не кажу, що прощаюсь з сонцем. Кожного ранку прокидаюсь від густого мату, яким поливають всіх робітники (хоча за всіма ялтинськими офіційними правилами будь-яке будівництво в Ялті влітку припиняється). Іду на море. Серед бабусь, сімейних пар і дітей стоять два "орангутанга" і спілкуються - з матом. Не вважаю себе чистоплюйкою, але коли тотальний словесний бруд лється без кінця, кулаки стискаються. Пішла до них з пропозицією відпочити на безлюдному острові, але почула - "Мы нормально разговариваем". І навколо всі мовчать. Настрій зіпсовано.
Де ж наше громадянське суспільство? Чому миримось? Того варті?
З останніх новин. Прочитала, що в Горлівці міськрада відмовилась поставити погруддя Стусу, навіть без вкладання коштів. Більшість депутатів вважають його ворогом, а один навіть сказав: "Это из-за него наших детей убивали!" (??!). Це ж Горлівка, університетське місто, а при владі ліміта. Зараз радять перевіряти не лише судимість, але й психічне здоров'я кандидатів в депутати. Але ж починати треба з мінімального - тест на оволодіння початковою освітою! Знання української мови, культури, історії - хоч би на рівні учня 4-ого класу.
Проте выдразу виникає наступне питання. А хто ж за такого телепня голосував? Яка в них освіта (мораль відсутня, очевидно)? Як так виходить - гарний синьоокий чоловік з немалими біцепсами цілий рік працював, щоб привезти свою дружину і двох дітей до моря, помилуватись рожевими відтінками крайнеба, бризками хвиль, щасливим сміхом дітей. Натомість слухає мат і... мовчить. Допоки?
P.S. Сьогодні довідалась, що колега з Музею Чехова, його багаторічна "кариатида", вчена з іменем, звільняється. Кажуть, світоглядний конфлікт. Новий директор, з донецьких, що не має ніякого відношення до культури... Не витримала. Задихалась в цій атмосфері. Там був мат безсловесний. І пішла. Поки що - у кращому випадку - коли чуємо мат, ми здатні піти геть. Але, як сказав поет, "Только этого мало".  
 

Окупація

Переглянула інформацію останнього дня. Особливо фото "Хрещатик кольору хакі...". http://sug.kiev.ua/news.php?id_news=28016. Гостре відчуття окупації. І це наперпедодні 20-річчя української державності. Ті, хто дійсно щось робив для цього, жив цим або просто усвідомив парадокс історичної української бездержавності і знайшов у собі тінь знищеного всіма попередніми владами українця, нині не мають права голосу. Знаю, що серед них теж багато непостійних, зрадливих, підлих і просто дурних, а ще більше - байдужих. Але все ж... Просто, як бидло, затиснути на узбіччі Хрещатика тих, які прийшли висловити думку, що суперечить лінії панівній партії, - так цинічно чинять лише окупанти. Вони хочуть нав'язати нам свої цінності (тобто їх відсутність).
Інша річ - хто ж ми? Подекуди, у стані відчаю, хочеться кинути цим невідомим, які пишуть дотепні (цілком суголосні моєму баченню) репліки в інтернеті: таргани, імпотенти, коли ж Ви відірветесь від дисплеїв, скинете маску ніків-інкогніто? Нас же більше від люмпенів, вигідних системі бандитів!
Інколи думаю інакше. Про якийсь Майдан-2 у мене фантазій не було. Все-таки гідність українців не зламлена остаточно. Це показали і ті, хто зреагував на заклики лідерів опозиції і таким чином відповів на виклик історії. Але і ті, хто не мовчить у віртуальному просторі інтернет-мережі, теж впливають на показник здоров'я нації. Та, окрім здоров'я, потрібні інтелект і сила. Без цього опір окупації приречений на фіаско.
   

Квитків на Київ нема (без Юлі)

Хочу бути в Києві. Важко змиритись з власним безсиллям і безпорадністю перед цинізмом можновладців і мовчки спостерігати за ґвалтуванням свободи. Де наша "міліція з народом"? Завтра вона буде перекривати дороги тим одиноким сміливцям, які вирушили на Юлин Київ.
Та що дивуватись міліції? При таких "інтелігентах" чи може бути інакшим зашорений військовик чи звичайний обиватель?
Кожного з підписантів резонансного звернення до през. знаю, з деякими спілкувалась. Якщо по правді - "народ такий, добрячий, та плохий". Кожного хочеться запитати особисто: як можна декларувати якісь загальнолюдські цінності, а чинити так примітивно-холуйськи? Та кого питати? Найневинніша нібито у цій когорті Богомолець... Та надто довго вона входила в роль багатогранної іконоподібної особистості, їй треба проміння від слави влади... Фальшиве золото без них не блистить. Цікаво: знаменитий її прадід народився у Лук'янівському СІЗО. І тепер ініційований нею лист (псевдоініційований, але і в ділових зверненнях Богомолець до президента, що вона сама опублікувала, той "рахат-лукум" таки перевищує міру можливого) освячує шлях у Лук'янівське СІЗО єдиної лідерки опозиції у квазібілоруській Україні.    
Диву даєшся короткозорості Забужко. Яке там золоте правило: інтелігент завжди на боці слабшого, завжди в опозиції!.. Ото вже забужківський український ментальний бзик ("щоб у сусіда корова здохла"), що сконцентрувався в гендері: кожну впливову жінку в Україні вона топить словесною отрутою. Для неї нема різниці між підписантами "за Юлю" і "проти Юлі" - всі нібито нещасні жертви. Людей, що з різних причин не залежать від влади і висловлюють свою позицію вона прирівнює до тих, хто будь-як намагається вберегти своє посадове крісло або його ілюзію. Очевидно, кожен з них має свою мотивацію та аргументацію. Скажімо, "рятую для України інститу/академію/клініку" ціною компромісу. Ні ж бо! - краще втратити інститут, ніж віру в чесну національну інтелігенцію. Бо це гаплик Духу.
Та Бог з ними. Чи велика втрата? - коротичі, цибульки, танюки. Маю втіху лише від того, що так категорично і різко плюнула на них громада веб-серфінгістів. Інколи, читаючи реактивні репліки на те чи інше інтернет-повідомлення, смієшся і плачеш від дотепної оцінки народом своїх так би мовити речників. Тю, та вони набагато розумніші і порядніші, ніж ті, хто ходить в золотавих рамках ВІКІПЕДІЇ по грішній землі.
А до Києва треба їхати. ЮВТ - знакова персона. Для когось "Юлька" (так чомусь говорить і моя гостя, що причисляє себе до київських "шістдесятників"), для когось "Юлія Володимирівна" (так, переповідаючи теленовини сусіду, називала її ялтинська бабуся у халаті з волошками). Кинули за ґрати Юлю, але погляньте уважніше на небо - воно "в клітинку". Це і є перспективи України.
Сьогодні на вечорі пам'яті Лесі Українки буду розказувати про похорон письменниці. Та чи про Лесю будуть мої слова?

Напіврослинне

Напіврослинне

Трохи про чудо літа, моря... Щоранку і щовечора поринаю в натовп приїжджих. Купаюсь в звуках рідної мови. Я ж ще добре пам'ятаю, коли українці або автоматично переходили на російську в Ялті, або ж... говорили тихенько, боязко. Останнє - особливо принизливо. Тепер зовсім інакше. Мову чути скрізь. І симпатичний, такий органічний суржик... Море відтінків, як у моря. Які гарні обличчя! Гарні усмішки. Правда, в Ялту їдуть люди без фантазії, бо надто вона розтиражована і гамірлива, як попса. Я люблю Ялту, але іншу. Південний берег Криму треба відкривати, причому постійно. І знаходити закуток, де ніхто не завадить Тобі на кілька днів стати рослиною.
На жаль, поки що це для мене недосяжна розкіш. Або просто той трудоголік, що сидить в мені, надто впертий. Поки що - 10 хвилин ранком і 20 хвилин ввечері. Це моя хмільна доза. Більше - в межах Ялти! - важко витримати. Це вже і мої друзі зауважили - у нас всіх виробилась кліпова свідомість: якийсь миттєвий рух, сплеск, спалах... і перемикаємо на наступну картинку.
Але зворушливо навіть спостерігати за людиною, яка просто сидить над морем і дивиться в далечінь.
І якось з острахом і водночас прихованою радістю рахуєш дні. Немов до звільнення. Залишилось 28 днів літа. Бо щастя, щоб його цінувати, повинно бути мало.