"За півкроку до цинізму".
Але я не забула. І по-християнськи не простила.
Якось, ще до Ющенка (на жаль, змушена виправдовуватись), мене попрсили відредагувати рукопис старого чоловіка, який пройшов усі пекла ХХ століття, але не втратив у собі людського. Звати його Карпо Гулак. Він і зараз живе в Ялті. Згодом маленьким накладом вийшла скромна книжечка спогадів "Дикі груші". Шкода, що її прочитало зовсім мало читачів. Нині масово на тему "голодомора" відгукнулись письмовці-кон'юнктурники. Хай не ображаються і талановиті, але рідко хто може зрівнятись з Гулаком у щирості. Для мене "голод" - це реальний спогад матері про смерть братика, і Ялешка Гулака. Сьогодні вирішила направити "Перекличку" Гулака у "ХайВей". Ймовірно, хтось вийде на цей твір, хоx випадково. А може варто десь повісити всю його книгу "Дикі груші".
Це і буде моя свічка "За упокой".
ПЕРЕКЛИЧКА
Чи то того, що тобі за сімдесят і ти ідеш не на ярмарок, а з ярмарку, чи пережите раніше взнаки дається, але ночами часто сняться тривожні, навіть кошмарні сни. А найбільше тривожить мене Ялешка Плакида: вона показує мені пухлого мізинця із зламаним нігтиком – прохає отакий мізерний шматочок хліба, якого в мене нема…
Я був старостою класу. Ще з першого класу наша вчителька Марія Іллівна Курило, білоруска, з трохи покопаним віспою обличчям, завела порядок: ще до її приходу, тільки пролунає дзвінок на уроки, староста робить перекличку. Наш “математик” Фадей Цибулько своїми чорними, як вуглинки, очима нишпорив по класу, виявляючи відсутніх.
– Говоруха Павло, – починаю називати прізвища.
– Не буде сьогодні Павла. Він пішов ловити жаб у Самарі, – сказав Фадей.
Дехто засміявся, але той недоречний сміх обірвався: всі знали, що Павло був дуже слабий від голоду.
– Деркач Олекса.
– Він учора помер, – глухо сказала Оля Давиденко, висока білява дівчина. В класі притихли, хтось схлипнув.
– Іван Гарбуз.
– У класі мовчання. Я забув, що Івана, мого сусіда, уже три дні, як не стало. Він став жертвою канібалізму…
– Покидайло Євмен.
……………………………………………………………………
Страшна бухгалтерія голоду: з 45 учнів В‘язівської початкової школи у Павлоградському районі на Дніпропетровщині навесні 1933 року померло 25.
……………………………………………………………………
А я часто вночі чую слабий голос Ялешки Плакиди, яка, умираючи, не прохала, запитувала мене: “В тебе немає хоч отакого шматочка хліба?” – і показувала пухлий мізинець із зламаним нігтиком. Як же хотілося допомогти симпатичній дівчинці, яка померла прямо в класі за партою.
Була вона голубоока, в міру кирпатенька, лагідна, в темно-жовтій спідниці, в біленькій вишитій кохтині. “Сама вишивала!” – хвалилася. Ще коли не було голоду, вона приносила яблуко, давала мені відкусити червоний його бік. “Смачне яблуко?” – запитувала.
А тепер її голівка стукнула об віко парти, рука впала мені на коліно під партою і на мене дивилися помутнілі очі. Стало моторошно, я покликав вчительку:
– Маріє Іллівно, щось з Ялешкою.
– О, боже! Моя ж ти дитино, – заплакала вчителька, закриваючи очі дівчинці.
…А нічні спогади через півстоліття тривають.
Оголошена партіями і громадськими організаціями акція вшанування жертв голодомору в Ялті зірвалась. Чи то організатори кепські, чи то вправно нас розвели "януковичі". Одинаки бігають по Набережній і розводять руками: "Де ж?". А тут доходять звістки, що у міськраді пропонували так званим "лідерам" зустрітись в різних місцях і в різний час.
Публікації
