Показ дописів із міткою голод. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою голод. Показати всі дописи

субота, 27 листопада 2010 р.

Нація в парику

Оголошена партіями і громадськими організаціями акція вшанування жертв голодомору в Ялті зірвалась. Чи то організатори кепські, чи то вправно нас розвели "януковичі". Одинаки бігають по Набережній і розводять руками: "Де ж?". А тут доходять звістки, що у міськраді пропонували так званим "лідерам" зустрітись в різних місцях і в різний час.
А тим часом Набережна не припиняє своє вічне свято. 15  градусів тепла, звідусіль долинає музика, і навіть пенсіонери у загальнонаціональну хвилину мовчання шпарять гопака.
За семіотичними вченнями пам'ять зберігається у волоссі, історико-культурна теж. Мабуть, ми нація в парику. Хто ж його нахлобучив нам на голову, що ми не встигли отямитись?
І тільки в на балконі Музею Лесі Українки горять свічки.
Сумно.

субота, 22 листопада 2008 р.

Свічка за...

Сьогодні, у день Скорботи, яка безпосередньо стосується моєї родини, я уникатиму "тусовок". Навіщо говорити зайве. Все досить точно подано у "Газеті по-київськи":

"За півкроку до цинізму".

Але я не забула. І по-християнськи не простила. 
Якось, ще до Ющенка (на жаль, змушена виправдовуватись), мене попрсили відредагувати рукопис старого чоловіка, який пройшов усі пекла ХХ століття, але не втратив у собі людського. Звати його Карпо Гулак. Він і зараз живе в Ялті. Згодом маленьким накладом вийшла скромна книжечка спогадів "Дикі груші". Шкода, що її прочитало зовсім мало читачів. Нині масово на тему "голодомора" відгукнулись письмовці-кон'юнктурники. Хай не ображаються і талановиті, але рідко хто може зрівнятись з Гулаком у щирості. Для мене "голод" - це реальний спогад матері про смерть братика, і Ялешка Гулака. Сьогодні вирішила направити "Перекличку" Гулака у "ХайВей". Ймовірно, хтось вийде на цей твір, хоx випадково. А може варто десь повісити всю його книгу "Дикі груші". 
Це і буде моя свічка "За упокой".

ПЕРЕКЛИЧКА

Чи то того, що тобі за сімдесят і ти ідеш не на ярмарок, а з ярмарку, чи пережите раніше взнаки дається, але ночами часто сняться тривожні, навіть кошмарні сни. А найбільше тривожить мене Ялешка Плакида: вона показує мені пухлого мізинця із зламаним нігтиком – прохає отакий мізерний шматочок хліба, якого в мене нема…

     Я був старостою класу. Ще з першого класу наша вчителька Марія Іллівна Курило, білоруска, з трохи покопаним віспою обличчям, завела порядок: ще до її приходу, тільки пролунає дзвінок на уроки, староста робить перекличку. Наш “математик” Фадей Цибулько своїми чорними, як вуглинки, очима нишпорив по класу, виявляючи відсутніх.

            – Говоруха Павло, – починаю називати прізвища.

            – Не буде сьогодні Павла. Він пішов ловити жаб у Самарі, – сказав Фадей.

            Дехто засміявся, але той недоречний сміх обірвався: всі знали, що Павло був дуже слабий від голоду.

            – Деркач Олекса.

         Він учора помер, – глухо сказала Оля Давиденко, висока білява дівчина. В класі притихли, хтось схлипнув.

         Іван Гарбуз.

         У класі мовчання. Я забув, що Івана, мого сусіда, уже три дні, як не стало. Він став жертвою канібалізму…

         Покидайло Євмен.

……………………………………………………………………

 

            Страшна бухгалтерія голоду: з 45 учнів Вязівської початкової школи у Павлоградському районі на Дніпропетровщині навесні 1933 року померло 25.

……………………………………………………………………

            А я часто вночі чую слабий голос Ялешки Плакиди, яка, умираючи, не прохала, запитувала мене: “В тебе немає хоч отакого шматочка хліба?” – і показувала пухлий мізинець із зламаним нігтиком. Як же хотілося допомогти симпатичній дівчинці, яка померла прямо в класі за партою.

            Була вона голубоока, в міру кирпатенька, лагідна, в темно-жовтій спідниці, в біленькій вишитій кохтині. “Сама вишивала!” – хвалилася. Ще коли не було голоду, вона приносила яблуко, давала мені відкусити червоний його бік. “Смачне яблуко?” – запитувала.

            А тепер її голівка стукнула об віко парти, рука впала мені на коліно під партою і на мене дивилися помутнілі очі. Стало моторошно, я покликав вчительку:

            – Маріє Іллівно, щось з Ялешкою.

            – О, боже! Моя ж ти дитино, – заплакала вчителька, закриваючи очі дівчинці.

            …А нічні спогади через півстоліття тривають.