четвер, 12 лютого 2009 р.

Донецька стусіада

Начиталась коментарів навколо фіаско присвоєння імені Василя Стуса Донецькому університету, і охопив мене приступ приниження. Особливо шокувало те, що студенти філологічного факультету майже одноголосно проголосувала проти Стусового імені! Спочатку захотілось подивитись в очі цим студентам, потім стало зрозуміло, що над ними є кафедра і вища піраміда. Я не про недолугих політиканів-українофобів, а в принципі задумалась - де ж Україна у Донецьку? Чи не обманюємо самі себе? Та й не про власне українське йдеться, а про культуру і гідність взагалі. З самого початку ця історія нагадувала мені аферу, бо, якщо чесно, нав'язували ім'я Стуса зверху, ніякою демократією тут не пахло. А врешті-решт "наплювали" на Стуса. А нам залишається лише обтертись. Спересердя написала листа Міністрові освіти Вакарчукові. Хоч "знаю, знаю, добре знаю", що цинічна рука якогось клерка натисне delete.



Шановний пане Міністре!


Глибоко схвильована скандалом, який розгорівся навколо імені Василя Стуса у Донецькому університеті. Вважаю, що саме Ваша невчасна ініціатива призвела до того, що вкотре принижена пам’ять нашого національного генія.
Факти свідчать про панування антиукраїнського духу у престижному виші Донецька, очевидно, не тільки в ньому. Замість того, щоб проводити реальну роботу щодо викорінення цієї українофобії, Ви вирішили по-радянськи маркувати перемогу над нею, і тим самим відволікти увагу від серйозної суспільної проблеми. Практично у Донецьку було продемонстровано реальні „успіхи” виховання українського патріотизму у навчальних закладах за всі роки незалежності. Практика окозамилювання у вищій школі успішно процвітала і під час Вашої каденції. Переконана, що Вам треба дати чесну оцінку подіям, що стались, а відтак для початку хоч би вивчити, окрім благополучних звітів та цифр у них, той клімат, що нині панує в університетах країни, хто і чому навчає, до чого закликає, який моральний приклад подає. Зокрема певна, що філологічний факультет у Донецькому університеті засвідчив професійно-моральне банкротство.
Звертаюсь до Вас з вимогою нового стилю роботи, а саме – чесності з собою. Вважаю злочином на всіх посадах у ВШ – від викладачів до міністрів – руйнувати українську шляхетність і миритись з таким ганебним розтлінням, яке править бал у Донецьку.

Зі сподіванням на реакцію Вашого сумління...

субота, 7 лютого 2009 р.

Опромінені владою


Нещодавно почула, нібито міністр культури дав звання Народної артистки України своїй дружині. Було прикро. Я добре знаю їхню сім’ю, глибоко поважаю і по-сестринськи люблю Василя Вовкуна. Саме тому особливо прикро.

Сьогодні переглянула канали Інету і майже заспокоїлась: псевдоінформація! Однак вона циркулює і потенціал до її здійснення існує. О. Вергеліс у останньому номері „Дзеркала тижня”:

У даних трохи задерикуватих нотатках не хочеться торкатися (в деталях) іще одного «іміджевого» ноу-хау Мінкульту — у зв’язку з можливим просуванням у статус «народної» дуже близької нашому міністрові особи...

Практично недурний журналіст з характерною для нього схильністю до вампіризму ставить знак рівності між Табачником, який свого часу просунув на звання свою дружину (кажуть бездарну), і Василем та його дружиною Лідою Жук (талановитою). І що тут скажеш? Колись мені пояснювали, що в Києві актрис з національною свідомістю можна перерахувати на пальцях однієї руки, серед них – Ліда. Але є мораль, прищеплена нам невідомо ким і чим, яка імпульсивно піднімає шпагу, коли дізнається: Павло Мовчан, головний просвітянин, присуджує своїй дружині Любові Голоті державну премію ім. Шевченка, що якимсь чином на віражі обходить в очах солідної Ко авторитетного прозаїка Г. Пагутяк?..

З уст Василя знаю, що коли він отримував звання Заслуженого діяча мистецтв України, то в ньому боролось два почуття: щирої радості і бажання кинути свою нагороду під ноги можновладцям, які так довго чинили перешкоди його відзнаці. Перемогло перше, і було це десять років назад. Так Вовкун починав свою кар’єру сталкера з його ризикованими походами у радіаційну зону влади. Тепер він без неї, на жаль, не може, оскільки режисерський розмах вимагає „даху”, у його затінку можливості виростають деколи у стократ.

Чи справедливо кидати камінь у бік таких людей? Я не сумніваюсь, що Вовкун – унікальна людина культури, унікальне українське серце (щоб там не злословив Вергеліс та сотні його короткозорих клонів). Але мені болить, що ющенківські метастази спрутом обплутують приближеного до нього Вовкуна, а той все більше підсідає на „наркотики”. Влада взагалі (точніше, бездарна влада) до репутації талантів безжальна, але незаперечний факт, що вона може створити комфортні умови, а відтак і збільшити шанси для реалізації творчих задумів. Тому мистецтво в усі часи тягнулось до влади і нерідко потрясаюче розцвітало у його офіційних дендропарках. Шістдесятницький пафос відторгнення від влади безсилий перед впертістю фактів.

Колись Д. Павличко казав, що українська (радянська) культура нагадує йому велике поле, оточене колючим дротом. Треба засукати рукава та орати його, але деякі (чи не Стус?) бігом перетинають це поле, щоб сісти (заховатись?) за ті дроти. Стус, безперечно, рятував честь України і надихав наступників сидячи. Але „орачі”... Хіба ж вони не приносили користь Україні? А ми все згадуємо, як вони прислужливо жарили гопака перед очима ясновельможних.

Влада – зона опромінення. Але хтось туди повинен іти. Ті, хто на безпечній відстані плюють в бік сталкерів, викликають в мене сумнів. І їхній діагноз – рак совісті – передчасний.

Чесно кажучи, дуже хочу, щоб міністерська одісея Вовкуна завершилась. Хочу, щоб Ліда Жук отримувала нові ролі, однак знаю, що 80 % читачів-однодумців Вергеліса не ходять в українські театри і будуть все рівно її називати „никому неизвестной женой”. Але життя непристосоване до виконання моїх побажань. І воно трохи складніше за чорно-сіре маркування по-вергелісівськи. „Диванним прокурорам” варто частіше звертатись до окулістів, інакше українські синоптики небезпідставно пророкуватимуть "на завтра" всім нам затьмарення свідомості.
P.S. А втім, може такі журналісти, як Вергеліс, зі своїм цинізмом а la доктор Хаус допомагають пацієнтам більше, ніж людське співчуття? І якщо Лідія Жук за міністра Василя Вовкуна не стане народною артисткою України – то це і є результат вергелісівської профілактичної дози зневаги опроміненому владою?
Проте знак рівності між Табачником (який, скажімо, навіть не чув такого імені, як Іван Малкович!) і Вовкуном ставити аморально, у цьому я все-таки переконана.