субота, 24 вересня 2011 р.

Південь і "День"

Презентація збірника "Дня" "Сила м'якого знака" за участю Лариси Івшиної відбувалась у закутку непрезентабельного кафе. Зібрався прес-клуб газети "Большая Ялта". Люди різні, спільне у них - небайдужість.
У газеті "День" трапляються дуже сильні речі, але, як на мене, переважно вона популярно-просвітительська за змістом. Показовий, наприклад, такий факт: у рік 100-річчя "Лісової пісні" майже в один час "Дзеркало тижня" пише про курбасівську постановку, "День" - про вже згадувану мною виставу "Театру на Липках". Редактор позиціонувала газету як акумуляцію інтелекту України.
Слухаю вже не вперше Івшину, але на цей раз тези, які вона пропонувала, були особливо хаотичні і дискусійні. Прикро, що найвиразніше вона артикулювала таке: "Янукович - нормальний", "генерал піщаних кар'єрів". Опосередковано навіть закликала підтримати його нібито зусилля національної ваги (?). Загалом же психологічно вона заблукала у 99-ому, тому найбільш різкими були випади в бік Кучми. І це зрозуміло, адже тоді вибори міг виграти Марчук, а Івшина - стати першою леді України. Розмитість позиції, заклики у минуле у той час, коли людей по-справжньому хвилює сьогочасне, створили бар'єр між ялтинцями і столичною гостею з дорогим планшетом. Недоречним було її акцентування на відсутності інтелектуального прошарку в маленьких містах.  Це в наш час інформаційної революції? "Картагену провінційности" скоріше підтверджували не ялтинці, що добре орієнтуються у просторі української політики, а Івшина, переказуючи загальновідоме. І хоча, підписуючи мені книгу, пані Лариса наголосила, що її назвали в честь Лесі, не відчула я в її самоідентифікації, компромісній риториці Лесиних рис, а та вміла цінувати "красу змагання, хоч і без надії".
Як відомо, нерідко "пощупані" авторитети втрачають свою позолоту. Рівень мислення редакторів, до речі, і київського, і ялтинського, виявився не вельми глибоким. А відтак чи зможе газета стати об'єднувальним чинником для думаючих ялтинців? Щось непевне твориться з "Дзеркалом тижня". Отож знову ми приречені на підживлення від самих себе, блукаючи в пошуках однодумців по Інтернету.
P.S. Останній потішив мене тенденцією до одностайного спротиву - піснею, анекдотом, фото і відео. Таки не залякали нас, і гумору не втрачено. Часом з великої хмари буває малий дощ, але щось буде... ЩО ж воно буде?  

субота, 17 вересня 2011 р.

Гію згадують в Ялті

Після важких днів початку нового навчального року, коли тонеш у паперах, переважно нікому не потрібних, трохи відстала від ходи часу, відчуття якої найбільш гостре в інтернеті.
Вчора вечором з парикрістю переглядала троянський "десант" публікацій антигонгадзівського змісту. Особливо старався давно нелюбимий мною "Обозреватель". Хтось з його авторів хотів розвінчати міф "Георгій Гонгадзе". Правдолюбець! Невже не зрозуміло, що історія - це суцільні міфи. Але вони дійсно потрібні людям - ці орієнтири типажів, які перебувають у фокусі людства. Власне, ми самі з себе творимо міфи, і нема тут ніякого лукавства, це елементарна потреба людини, в більшій чи меншій мірі властива кожному.
Серед інших новин знайшла й таку - в Ялті теж збираються вшанувати пам'ять Гонгадзе. Поглянувши на годинник, не довго думаючи, побігла на Набережну.
... Оксамитовий сезон виявився конкурентноздатним щодо багатолюдного серпня. Чудова погода - натовп чвалає туди-сюди, заповнивши всю Набережну. Фіксувала кадр за кадром - парочка гарних молодят, які самовіддано цілувались, бульдог, що гордо заробляв собі на життя з кошиком в зубах, квартет музикантів, що виконував Вівальді (нарешті вони повернулись, бо влітку тікають геть, і тоді запановує повна попса), невмирущий дідок з совковими хітами, знайома, що з бомжами збирала пляшки... Я йшла в ритмі кульмінації "Пір року" Вівальді, з тривожним відчуттям, що знову новина провокаційна (так було на голодомор). Однак ще здалека побачила запалені свічки перед пам'ятником Леніна. Місце хоч не дуже вдале, але площа світилась. Можна було прочитати: "Георгий Гонгадзе Помним". Зупинялось навколо не так багато людей. Собака з кошиком утричі популярніший для зівак. Розмови навколо велись скоріше вальяжні, ніж очікувано схвильовано-обурливі. Але це загальний тон курортної Ялти. Та все ж порожньо не було. Прецендент вдався, що підтвердили репліки прохожих ялтинців.
Чия ініціатива? По-моєму, одного журналіста, який називає себе Федоров-Московітін. Підтримку партій уособлював молодий політик, якого добре знають в нас, тільки якось місця собі він ніяк знайти не може. Починав у команді помаранчевих, далі щось провально змінював, а нині, якщо не помиляюсь, пристав до "Удару". Політик - як політик. Фотографувався в різних позах на тлі запалених свічок. Втім, нормальний хлопець. А ось з табору наших - чи то пак національно-демократичного крила - нікого. Та яке там крило? Немов чума пройшла серед тих, хто все-таки мав голос у 91-ому, у 2004-ому. Де вони? Грузин у вишиванці - таким ми запам'ятали Гію. Очевидно, для організаторів акцій він виглядає трохи іншим. Але в цей вечір,  16-ого вересня, ми мали б бути разом.      

"Лісова пісня" - через сто років

Дійсно, сто років назад... Сама Леся Українка була подивована резонансом навколо свого твору ще за життя. Те, що цей твір вважають вінцем творчої реалізації письменниці, можна визнати справедливим, а можна і посперечатись. Але факт є фактом. Через сто років "Лісова пісня" залишається лідером як для режисерів, так і глядачів.
У Ялті сьогодні закінчується міжнародний чеховський театральний фестиваль. Починався він поспіль за пугачовсько-ротарівською імпрезою. І відкривався "Лісовою піснею", яку давав київський театр "На Липках". Не уникнула хвилювання напередодні. Адже українські актори не користуються популярністю в Ялті. Скільки разів була свідком того, як приїжджали сюди навіть знаменитості, і вхід був вільний, але зали залишались напівпорожніми. А тут - і ціна трохи кусалась, і особливої реклами не було, проте зал і балкони практично були заповнені.
Дійство пройшло напрочуд успішно. Снобізм не дав мені сповна насолодитись виставою, що, як на мене, є типовим продуктом маскультури, прикладом поганого розуміння геніального тексту, свідчення відсутності смаку і навіть браком культури акторської майстерності. Але я не агресивний опонент маскультури, приймаю її право бути "іншою". Тому тихо собі тішилась поверненням до того "внутрішнього" тексту Лесі Українки, який паралельно звучав у мені.
Але все ж була дійсно зворушена. Контактом з глядачем, створенням єдиного простору в театрі навколо Лесиного слова. В антрактах, прогулюючись до моря, чула щире захоплення, яке висловлювали по телефону поряд. Бачила збудженого від особливого піднесення свого шефа, який палив сигарету, але ще більше за неї палахкотіли його очі у темряві. За мною сиділи юнки, російськомовні, балакучі і трохи легковажні в антрактах. Але як добре вони розбирались в персонажах, як слухали, і навіть окремі монологи повтрювали паралельно з акторами, на мить забігаючи перед ними. А в останньому монолозі в цей стереоефект вплівся і чоловічий голос. У такій атмосфері - в Ялті! - я не мала ще нагоди дивитись виставу за твором Лесі Українки.
І хоч у колі своїх не могла потім дошкульно не критикувати режисерську концепцію, кілька днів відчувала якесь енергетичне підживлення, світло від пережитих хвилин не зникало у повсякденні. І передусім я подумки вдячна вчителям. Як часто ми говоримо, і небезпідставно, що вони недолугі, примітивно-убогі, а тим часом вони приходять в школи і дітей, що живуть в зовсім іншому часі, розмовляють іншою мовою, мають інтереси, про які ми, може, і не здогадуємось, і т. д., і т. п. - навчають розуміти тексти Лесі Українки. А це, їй-богу, елітна європейська література.
Мала нагоду частково захопити всеукраїнський фестиваль "Леся-фест", що проходитиме в Луцьку на наступному тижні. Там заявлено 27 вистав, з них 6 - "Лісова пісня"! Ми стаємо свідками якогось другого дихання світу візій та ідей Лесі Українки.
Втім, через відсутність білетів мої сподівання побувати в Луцьку стають примарними. Але є ще Львів. А там - курбасівська "Лісова пісня", що стала культурною подією року. Хочу вочевидь подивитись виставу, в яку вже закохалась. Якщо дасть Бог, мені відкриється дорога до неї. Але він вже й так дав багато, відкриваючи поступово Лесю Українку для сучасної України.