суботу, 16 липня 2011 р.

Чекаючи на...

Суботній вечір. Літо. Розваги - у кожного свої. Футбол, фейєрверки, восьминіг, замовлений ресторані... І все ніби нормально. Подумаєш, два -енко під судом!.. Прикро, що суспільство, яке колись показало приклад світу, як слід не миритись з брехнею влади, нині абсолютно гниле. Це не просто суд двох політиків - НАМ плюють в очі. А ми кажемо - "божа роса". Мій землячок Фірташ сильно стурбований національними інтересами - ??? Той, хто обібрав Україну, як липку!.. Особливо потішно виглядає Азаров. Він розкриває очі цьому гнилому суспільству: бач, мовляв, Тимошенко хотіла здати Україну Чорноморському флоту Росії. Так ви це зробили самі! А тепер моралізуєте і хочете засадити за решітку тих, "хто хотів". Абсурд повний. А ми все перезуваємо черевики, чекаючи на Годо...
Юро, Юлю, дай Боже Вам сили бути мудрими, щоб випрадати хоч якось для себе народ, вартий зневаги.

неділю, 10 липня 2011 р.

Прощання через океан

Прочитала книгу листування Забужко-Шевельова. Належала до противників цього проекту. Вкотре болісно реагувала на снобізм Забужко. Звідкіля в неї ця хвороба? Комплекс неповноцінності? Пафос зарахуваня себе до тих, хто "прийшов зарано", - абсурдний. Тут же вона зауважує (мудро), що нація, по-шопенгауерівськи, складається з мертвих героїв і живих обивателів. То якщо ти претендуєш стати "героєм" - мусиш (!) приходити зарано. Однак ОЗ треба ще й обивательської радості від живих - скупатись в аплодисментах. Оце сидіння на двох стільцях підтверджує улюблену примовку Олени Пчілки: "Натуру важко одмінити".

Однак мушу визнати, що на сторінках гострого відчуття відходу Шевельовим пережила катарсисні поштовхи "другого" прощання з тим, кого ОЗ, з незмінною послідовністю щодо своїх героїв-об'єктів, робить по-панківськи "заброзовілим" (безсумнівні асоціації - дух і навіть стиль совка навиворіт), але все ж гарно визначає - людиною-культурою. Такий щем відчувала, коли стало відомо про смерть Шевельова. Особливо пам'ятним є болісна реакція ув очах моєї студентки, якій я сказала сумну новину на порозі університету.

Врешті, згадалось чимало, зокрема спілкування в Америці з тими людьми, що були вхожі до Шевельова, про яких згадує ОЗ, їхні листи...

А сьогодні зранку чомусь виринуло в пам'яті з глибокого дна мого дитинства прощання з американцем-діаспорянином, який у розпал "холодної війни" чудом прорвався на батьківщину, у моє рідне село. То було справжнім свято не лише для однієї родини, а для всієї громади. Тиждень-два всі відчували якесь особливе піднесення - відкрилась можливість для контакту двох світів. Я була ще зовсім малою, більше чула з переказів, але уява мені домальовує саме прощання. На останній день "гамериканця" проводжали сотні людей аж за село (і жодна партія не платила за акцію!). Натовп у вишиванках, шаркання ніг... Була музика - навряд чи духовий оркестр, скоріше весільні троїсті музики. Час від часу співали і... голосили. Розуміли - востаннє (!) той вже немолодий дядько дивиться на краєвиди батьківської землі, і всі відчували дику несправедливість світобудови. Ось уже і колія за шлагбаумом, ось уже і знак, що село закінчилось, ось і останній поклін...
Господи, свобода - гарна річ, ми тепер можемо виїжджати, куди завгодно, але зроби так, щоб змогли і повертатись.

суботу, 2 липня 2011 р.

Університет +

Дивно чути обіцянки блага за умови об'єднання університетів. Ну, об'єднались добровільно-примусово 4 квазіуніверситети (в різних кінцях великого міста) - невже в них стане більше комп'ютерів, фондів бібліотеки, класних викладачів? Зменшиться кількість ректорів і проректорів, що сумнівно? І це варто роздувати як вдалий експеримент? Насправді треба говорити чесно: мета - скоротити кількість студентів і кількість викладачів. Але за умови нинішньої безчесної влади нема ніякої гарантії, що студенти залишаться більш здібні, а викладачі більш сильні.