субота, 22 січня 2011 р.

Соборність по-ялтинськи. Початок історії.

У нас теж був офіціоз і громадянська ініціатива. Спочатку біля покладання до квітів влади. Масовку їм створили рештки колишньої національно-демократичної громади та школярі і студенти, які були просто статистами.
Але... Паралельно з ініціативи Ялтинського студентського парламенту на Набережній створили "живий ланцюг".
Ніколи не думала, що писатиму такі слова... Насправді для нашого курортного лінивого міста - це щось неймовірне. Я живу тут чверть століття, і всі потуги старшого покоління були здебільшого "свій-для свого-про своє". А тут - відкрито і для всіх. Резонанс ще сама не усвідомила. Але факт залишається фактом - щойно по телевізору показували репортаж про День злуки у столиці, а провінцію репрезентували Львів і Ялта.
Не можу натішитись молоддю, яка стояла, взявшись за руки, з синьо-жовтими стрічками, квітками і такими сонячними посмішками. І причому жоден куратор чи декан не сприяв цій велелюдності. Це  дійсно чудо. Покоління, яке ще не народилось, коли був створений той незабутній ланцюг, який став сигналом про народження нової України, зробило свій вибір на користь патріотизму і соборності. А день нам випав - справжній поцілунок небес. Ніде, крім Ялти, великий стяг з синьо-жовтих кульок не плив у такому сяючому верхів'ї.
А потім найбільш стійкі прийшли вдруге до пам'ятника Шевченка. Поклали квіти, почитали вірші. І паралельно відбулась ще одну злуку - між двома поколіннями. Біля Шевченкового постаменту вкотре відчула геніальність його рядків: "Не вмирає душа наша, не вмирає воля..."
Для мене це не лише день соборності, але день воскресіння.
Тепер можна спокійно сидіти на призьбі і лускати насіння: у нас виросли гарні діти.