понеділок, 11 серпня 2008 р.

Літо війни


Літо досягло апогею. І звістки про затоплення Прикарпаття вже перестали бути такими гнітючими. Нарешті зникли з екранів телевізорів депутати. Час для більшого світу, якому байдужі собачі перегони. Повернутись би до захоплень молодості. Подивитись фільми, які давно вже мовчки чекають своєї черги у моїх справах, та завжди знаходиться щось більш важливе…
Іти додому з моря і відчувати, як на шкірі випаровується морська сіль, щоб кожна пора відчула грайливий протяг. Сміх малечі. Соковитий персик з тонкою шкірочкою, що сповзає, немов би з плечей спеченого курортника. Літо.
Але останні дні починаються і завершуються пошуками по Інтернету новин з грузинської війни. І щоразу більше усвідомлюєш – таке незабаром може бути і в Криму. Як, як нейтралізувати цього агресора, що підживлюється кров’ю сусідських народів, країну-вурдалака? Диву даєшся, як Росія привчила своїх громадян бути одностайними у своїй цинічній зверхності! А ще – як мовчить, присмоктавшись до газової труби, нібито мудра стара Європа…
Я далека від ідеалізації Саакашвілі, як на мене, не вельми розважливого політика, якому небезпідставно приписують еволюцію від демократа до тирана. Осетини для мене – не пусте місце, це теж люди, хоча їхня гордість, очевидно, гіперболізована аналітиками ментальностей, позаяк для них російська пастка – манна небесна. Врешті-решт, чи можемо ми адекватно судити про кавказький конфлікт, побувавши там у кращому випадку раз-два туристами? Мене гризе тільки одне – чи здатні українські політики зробити правильні висновки, щоб такий сценарій не був апробований і в Криму?
Чи знаю готові рецепти? Навряд. Але обплутана російською інформаційною павутиною свідомість пересічного, тим більше російськомовного українця приймає дозами отруту, від якої порятунку треба шукати «у своїй хаті». Тішить мене, що в інтернеті чимало молодих людей цю отруту, ігноруючи етику політкоректності, просто випльовують. Здорові гени та інстинкт самозбереження бере своє. Хоч-не-хоч – а нам потрібен прихисток НАТО, в інакшому випадку якогось там літа, що вже не за горами, вже хтось інший буде засипати і прокидатись з думкою про воєнні дії в Україні?
До речі, представник мера Москви на ювілейному Дні Ялти – «міста щастя» - вітав поважну і таки, мабуть, щасливу аудиторію скаргами – «У нас зараз війна, але ми…». У кого це «у нас»? Очевидно, він таки певен, що вся пострадянська територія «їхня», і не тільки вона. Надідея Росії, яка не викликає сумніву, – поглинути Україну. Крим же для цієї ідеї – ручка від кухлика чи кільце від гранати. І саме до цієї «ручки», контрольованої Чорноморським флотом», тягнеться з очима, захмелілими від грузинсько-осетинської крові, рука «Вані-різника».
Я згадую про це, як тільки пролетить в небі літак (а вони щось дуже часто останнім часом літають). Чи до снаги нам зупинити Росію?