ШОК

У свій єдиний вихідний пішли на пляж. Не звернувши увагу на якусь смугасту стрічку, що перетнула мені дорогу, впевнено прямувала на свій улюблений п'ятачок, поки не побачила і  почула звідусіль осуд. Отямилась від усвідомленого - під якимсь рядном лежать трупи, певно потопельників. З жахом розвернувшись на автоматі побрела додому. Шок ! Не смерть так злякала. І навіть відсутність оперативного реагування оперативних служб. На відстані 5-10 метрів все вщент було заповнено тілами, які підставляли під проміння свої ляжки і попки. Власне, ніякої реакції на смерть. Все, як завжди.
Вже потім, рефлексійно нападала і на себе. (До того ж в ці дні - роковини материної смерті - мала тривожні сни, з блуканням по цвинтару)  Яка між нами різниця? Хтось засмагає поряд з трупом, а я просто хотіла, щоб його вчасно вивезли. І була би такою ж - одною з...
Смерть - велика таїна. І вимагає шанобливого ставлення до себе. Інакше ми губимо в собі людське.  

Час мовчання

Завтра минає рочок моєму блогові, ніші для крику, мовчання й нудьги. Виявилось, що найскладніший - час мовчання.

Серпень - найсуєтливіший місяць у нашому курортному місті. Наймудріші - втікають з нього, інші 99 відсотків запопадливо збирають урожай зелених. Я вже далека від юначого снобізму, будь-який урожай - пшениці, буряка, автографів у заліковій книжці - це завжди передусім праця.

Минуле літо брало акорди емоцій грузинською війною й олімпіадою. А нинішнє мало бути чистим, як гірське повітря. Мріяла забарикадуватись за кондиціонером та закінчувати монографію. І тільки зрідка випливати у духмяне повітря вечірнього міста, втомленого після палких сонячних обіймів.

Яка це щемлива мелодія - дивитись, як щасливі люди дарують розкіш своєму тілу. Якщо на це тратити лише один місяць з дванадцяти - то це не гріх. Це як побілити церковку, окинути її втішеним оком, трохи абстрагувавшись від тремоло духу, який незримо панує всередині храму.

І ось навколо снують тіла, золотисті і запечено-облізлі, в шортах і трусах, в шльопанцях на босу ногу, линуть одне до одного, - і мені досить обсерваційного підживлення, щоб знову сісти за комп'ютер - новий, між іншим: блогу - рік, йому - місяць.

Все мало бути саме так. Але... Доля дала мені стусана і схопила за горло.

Через це проходять майже всі, ось прийшла і моя пора - бачити ангели смерті над найріднішою людиною. Дурна жіноча метафоричність - це лиш тавро моєї переляканості. Страшно, боляче, нестерпено. За кілька ночей біля ліжка страдника, якому ти вже нічим не можеш допомогти, стаєш старшим вдвічі. По-іншому дивишся на пружні мускулисті тіла, що заполонили місто щастя. Неміч і відчай - ось що чекає всіх попереду. І, якщо чесно, наука і поезія, гра в кульки з повністю відключеним інтелектом, -все це лише різні способи не думати про смерть.