субота, 27 червня 2009 р.

Ширка від "чистих" рук

Читаю матеріали зїзду НУ. Який же все-таки мерзотник цей пан Ющенко! Як він глибоко не поважає своїх однопартійців! Чомусь пригадалось, як в перші дні його президентства, якийсь чоловік вступив з ним в дискусію, а Ющенко йому: „Ти розумієш, хто перед тобою стоїть: Я – Президент України”. Він і досі не зрозумів, що повага завойовується вчинками, а не титулами. Коли кажуть про одержимість Ю. Тимошенко, то їй ще далеко до Ющенка, який готовий зруйнувати все, аби лиш насолити премєрці. Найголовніше, що вся його діяльність налаштована на деструктив.

Нічого нового на зїзді не відбулось. Але тепер можна з більшою певністю сказати: „Ширка, про яку так багато говорили ющенківці, здійснилась!” І назва її – НУ-ПР. Ось про що відбувались перемовини нещодавно: спочатку в горду позу стає „демократ” Янукович, а потім такий фінт (фіРташистий) робить „патріот” Ющенко. Ось вам і коаліція, яка ще маскується у подвійну опозицію. Головне – залишити Україну в багні, не дати їй ніяких перспектив на майбутнє. Слів нема. Ці нібито лідери політсил грають м’язами і прораховують своє майбутнє за спідницею Юлі, виливаючи на нею всю свою жовч, що накопичилась в них від політичної імпотенції.

Всім гарна, моя Україна! І таланти в неї є, і земля богоданна.

А лицарів, Вкраїно, ти не маєш.

понеділок, 22 червня 2009 р.

Леся Українка про гоббі Ющенка

У нас черговий день скорботи. Хоч я й поважно відношусь до історії, здатна погодитись з просвітницькою необхідністю подібних заходів, але це вже через край. Скорбота, печаль, журба, ну хоч би тобі один день радості! Це ж незабаром і День Конституції перетвориться у День скорботи. Самозванці-"стражники" Конституції піднімлять гвалт, довірливі натури за серце будуть хапатись, скептикам прийдеться рятуватись навушниками, щоб не чути цього бедламу. Отож, вжалений Ющенко оголошує жалобу.
У Лесі Українки в "Камінному господарі" на бунт проти імперативу депресії та її апологета Командора спромоглась Анна. По-моєму, цей текст справжнє лібретто для опери наших днів.

Командор
Чого се ви вбираєтесь?
Анна
На завтра
покраси вибираю. Завтра хочу
піти на бій биків.
Командор
У півжалобі?!
Анна (з досадою відсуває покраси)
Ох, ті жалоби! і коли їм край?
Командор (спокійно)
Ся має вісім день іще тривати.
По дядькові вона не дуже довга.
Анна

Найцікавіше те, що я і в вічі
не бачила ніколи того дядька.
Командор
То справи не зміняє. Ви тепер
належите до дому де Мендозів,
тож вам годиться шанувати пам’ять
всіх свояків.
Анна
Продовж їм, боже, віку!
Бо се тепер по дядькові жалоба,
а то була по тітці, перед нею ж –
коли б не помилитись! – брат у третіх
чи небіж у четвертих нам помер…
Командор
На кого ви розсердились?
Анна
Я тільки
хотіла пригадати, скільки днів
я не була в жалобі з того часу,
як з вами одружилась.
Командор
Цілий місяць.
Анна (іронічно)
Ах, цілий місяць? Се багато, справді!


субота, 20 червня 2009 р.

Речі

Ремонт - поезія, але постмодерна. Втомилась від її ритмів і образів. Тепер, коли більш-менш оновлена коробка, треба її знов наповнювати речами. Старими. Нещодавно бачила, як плаче жінка, намагаючись позбавитись речей, газет і книг зовсім старого чоловіка. Але це не так легко, як здається. У останні дні у нас ніби італійський новий рік. Щодня виношу на сміття залишки матеріалів і речі, які ніколи не знадобляться. Але насправді таких речей набагато більше, проте якась сила змушує мене вкотре шукати їм місце. Навіщо? Переконана, що половина моєї бібліотеки насправді служитиме цеглинами штучної стіни, що лише звужує простір, бо навряд чи я повернусь ще колись до сотень книг. А якісь горнятка, сувенірні штучки, ляльки, фото... Ніколи не була схильна до "стяжання". Інша річ, що ніколи не мала можливості кардинально змінювати інтер'єр, стиль, тому досі ще у квартирі можна знайти речі, які були прикрасою кімнати студентського гуртожитку. Кожна річ - частка життя, хоч вона вже не викликає особливих емоцій у туманних шлейфах минулого. Як би хотілось почати все спочатку - серед високих стін, що пахнуть фарбою, з надійними прихованими комунікаціями! А спати - хоч на підлозі. Був би поряд ноутбук і шелестіла вода у ванні (водоліям без неї ніяк). Але це - фантазії. Десь-колись зупиниш погляд на подібному дизайні у блискучому журналі чи на кадрі кінострічки. Гарно, аж дух захоплює... Але я вже втомлений равлик, з панциром нікому непотрібних речей.
Ймовірно, можна зголоситись на телебачення, де розплодились передачі про радість оновлення помешкання. Чому б не помріяти? Але насправді я люблю фантазувати сама. Рука і смак інкогніто стерилізують почуття. А дім - це консервація почуттів. Знаю кожний кут, кожну щербину, кожну "пляму, яку картина прикриває". І пам'ятаю кожного, хто розділяв зі мною цей етапний момент життя - ремонт. Цю клямку мені прикручував друг-скульптор, цю дошку забивав освітлювач "Чевоної рути", а вішалку складав скрипаль, що пізніше закінчить в Італії інститут Стардіварі і стане знаменитим скрипковим майстром, шпалери мене вчила клеїти подруга, якої вже нема в живих (завтра їду на поминальний день - два роки минуло після смерті), і т. д. і т. п.
Як не дивно, але речі хвилюють менше. Взяті з магазинної вітрини, вони у моїй квартирі відчували себе трохи ображеними - брак уваги, світла, поглядів. Натомість робота, що виконувалась вдвох з кимось або кимось для мене, - містить значно більше незабутньої інформації, тепла, енергії. Причому результати такої роботи далекі від професіоналізму, часом бачиш криві лінії, рештки клею та інші похибки - але вони здаються особливо зворушливими.
З часом коло друзів, які охоче приходять на допомогу, відгукуються на толоку, стає все менше. Але є ще віртуальний світ. Чи не провести конкурс серед блогерів, які хотіли б місяць пожити на березі моря, ранком і вечором купатись у синіх хвилях, але все ж здійснити між балачками і суперечками мою мрію - про чисту кімнату без речей, викинутих без жалю? Треба подумати над цією ідеєю.

вівторок, 2 червня 2009 р.

Дежавю

Ось і знову політика нахабно експропріює мій світ. Якраз приходить пора відпусток, час - коли можна максимально зосередитись на пріоритетних справах, але події "там" змушують вкотре відчути себе "наркозалежною".
Україна - це я. І викручує мене сьогодні до нудоти. Терпіти не можу надмірного пафосу, не можу дивитись на екрані на скиглячих чоловіків у похмурих галстуках, підкреслено серйозних, без почуття гумору - нікчемних сторожів мови, яка чомусь лазить у вікно до сусіда. А все чому? - бо чоловіки ті євнухи! (Та і жінки в тім товаристві не кращі!) Але все ж коли я проходжу, скажімо, повз найближчу школу, і чую, як на останньому дзвонику там звучить наш гімн (а ще десяток років назад мене переслідували з газовим балончиком лише за пропозицію відкрити в ній український клас), то сльози навертаються на очі.
Ці спогади накотились на мене від фрази, яку я наважуюсь сказати вголос: коаліція-ширка - антиукраїнська. Власне, про це зараз будуть трубіти всі, кому не лінь. Я ж дійсно наважилась, бо з колоди політиків, що маємо нині, тривалий час вважала тузом лише Юлю. Не належу до тих, хто "задрав штаны, готов бежать" за БЮТом, але дійсно, нерідко відчувала: за ЮВТ не соромно. Що стосується президента, то за нього соромно. Яценюк зі своїми тинейджерськими комплексами "все НЕ так" - взагалі насмішка над українцями. Але що ж говорити тепер? Я готова ЮВТ пробачити багато чого, і навіть свій вкрадений ноутбук (як результат кризи), і нервове смикання її правого плеча, коли вона говорить недоречні агресивні сентенції. Однак спілка з політичною силою байстрюків нокаутує мою свідомість. І не впертість майданівця в мені говорить. Так, час інакший, багато чого змінилось. І люди змінились. Тепер, скажімо, парадокс, але мені несмішно, коли говорить Шуфрич, нерідко нема чим крити проти раціоналізму синьо-білих. Зрозуміло, що співпраця з ними вкрай необхідна, а електорат їхній - нормальні люди, які мають право на своє бачення, на свій вибір. Зрозуміло й інше: Ющенко все зробив, щоб зруйнувати коаліцію. Здається, в нього була така мета: руйнувати будь-який конструктив своїми "чистими" бездіяльними руками. Проте це далеко не рефлексуючий Пілат!..
І все ж "ширка" убиває останні надії бачити Україну кращою. Більш ситою - ймовірно, але не тією, що тужила не в одному поколінні нездійсненною мрією.
І що ж далі? Відчуваєш себе перекотиполем. Відкинута ураганом від звичного закутка, куди мігруватиму? Страшно визнати, але, скорше, в бік нікчемного Ющенка, мізерного Костенка, неприйнятного ТягниВбока... І це тільки тому, що вони українці?!.. Є ще, скажімо, більш симпатичний, але малохаризматичний Гриценко, проте для політика він надто самозакоханий, щоб мати якісь перспективи. При такому розкладі невже знову прийдеться голосувати за Ющенка, якому не довіряю і якого не поважаю?
Цей тест, слава Богу, не треба проходити завтра. Дарма я жертвую годиною сну, щоб гадати на "блоговій гущі". Але принаймні не буду ховатись від самої себе, уникати чесності. Політика тече, як вода. Настрої, може, ще будуть неодноразово змінюватись. Та сьогодні вони кепські. І завтра слід чекати нового наступу, нового глуму.
Ось такий виходить абсурд на електоральному полі. Початок літа. Листопад...