вівторок, 23 лютого 2010 р.

Янукович vs Леся Українка

До останнього сподівалась, що дату інавгурації перенесуть. Жаль мені дуже ту ауру 25 лютого - День народження Лесі Українки - осквернити тавром на хитромудрій пиці українства: "Янукович - наш президент". Наш???
Багато років цей день налаштовував мене на інше. Леся - дама сувора, вона лицемірства не прощає. Але й вчить не зловживати пафосом...
Будемо вчитись жити "за Януковича". Навіть більше - створювати громадянське суспільство, інтенції до якого звів нанівець Ющенко. Загальновідомо, що негативні емоції володіють більшою рушійною силою, ніж позитивні.
Але перші голоси, які намагаються авторитетно звучати всупереч..., схиляють мене до думки про природжений мазохізм нашої ментальності. Українці все зроблять задля того, щоб було гірше, а потім отримують кайф від видимості власного героїзму. Я все про тих же сверстюків і забужків, які свідомо підштовхували Україну до коронації Януковичем, а тепер, бачте, починають ставати з ним на прю.
Ну ось, я ще раз собі довела, що також українка, бо не хочу бути овечкою з пастви Тягнибока або Сверстюка. Не закладений у нашу свідомість ген єднання. Але чому не минається старосвітське шукання месії, сподівання на ідеального найманого службовця (президента) з "глибоко національним обличчям", замість того, щоб на віражах історії просто прорахувати наперед кілька кроків?
Отож - завтра 25-е. Думаю, що у товаристві, серед якого я проведу цей день, навряд чи часто будуть згадуватись слова "інавгурація", "президент" і т. п. Якщо так, то нічого й не сталось. Все залишається по-старому. Одного б хотілось: щоб часом Герман, яка любить велично демонструвати, що засвоїла шкільну програму, не згадувала імені "Леся Українка", "День народження" і т. п. Не говорили б про "перемогу демократії", яка давно підмінили маніпульованою "охлократією", причому гордовиті пани з Америки і Європи роблять вигляд, що цього вони не помітили, а насправді скоріше їх влаштовує тиха й тупа Україна.
Хай там буде їхнє свято, а у мене - своє. Не останнє ж?

понеділок, 8 лютого 2010 р.

А по утру они проснулись...

Ну ось і прийшов цей ранок, коли не хочеться відкривати очі...
Чи було щось несподіване? В принципі, ні. Все йшло до того. Але від того не менш прикро.
Ті, які досі кажуть, що різниці між кандидатами нема, невже не чули, як нагло "регіони" перейшли на російську мову в першому ж зверненні до виборців після голосування?
Очевидно, на Заході України мало що зміниться. А тут, в Криму, весь той пісковий замок українського, який я намагалась сприяти в міру сил вибудовувати у пущі, рухне. Поступово тут відбувались зміни, а тепер... Принаймні - все загальмується. Не певна, чи зможемо ми без підтримки команди Юлії Тимошенко відбудувати музей Лесі Українки. І як тепер сприймати нового міністра "культури без культури", лакизу Гришка, про якого я вже писала? Переконана, що на спеціальність "українська мова і література" в університеті набір скоротиться. От і прийдеться, якщо не мені, то моїм вихованцям, їхати зі своєю освітою і дисертаціями заробітчанами в західне гетто, бо енергія побудувати державу на своїй землі раптом вичерпалась. У ХХІ столітті слід оголошувати чергову партизанську війну за українську мову.
Важко дорікати виборцям. За результат повинна взяти на себе відповідальність інтелігенція, та сама, що колись стояла (чи звисала з хмар вищості) зі мною плече в плече на Помаранчевому майдані. Це ті 3 проценти повністю деморалізованих "месією" Ющенком. Чи не парадокс - з рук Кучми ми відмовились "брати" Януковича. Пройшло 5 років, причому він зовсім не змінився, такий же бандит з примітивним мисленням. І тепер нам цього ж Януковича нав'язав сам Ющенко. І не спрацював той внутрішній спротив, який є, є, є - десь глибоко прихований в українців, але приспаний абсолютно злочинною ідеєю "чистих рук".
Дежа вю. Знову розрив ті самі три проценти. Тільки Ющенка ми кинулись витягувати, і суди доводили фальсифікацію. А що тепер? Просто фальсифікації стали узаконеними, до чого доклав рук сам гарант. Чистих?

середа, 3 лютого 2010 р.

Нація без імунітету

Мала честь за останні дні стати героєм двох публікацій. З компроматом. Таким абсурдним, що інколи мені здається, що, може, авторка просто не дочула, отож і вийшов "зіпсований телефон". (І як тепер мені вірити у ті масові компромати, які блукають в інфопросторі, а довірливі реципієнти ковтають пілюлі наклепів і приймають їх за чисту правду?). Але це слабка втіха. Я ж бо знаю авторку. Для мене не секрет, що вона психічно хвора людина з манією власної величі. І з мого боку було б аморально викликати її на прю, щось доводити, виправдовуватись. Та все ж - її друкують, її читають (часом). Як би там не було - магічний вплив має регалія: лауреат премії такої авторитетної людини!.. Знав би той авторитет, хто цю премію отримує. А втім - може і він схвалив би цей вибір?
Б-р-р-р!.. Це вже щось зі мною коїться під впливом неймовірної інфрормації в ЗМІ за останню добу. Нудить. Навіть не від політиків в овечій шкурі. А від тих численних циніків, що так старанно демонструють свою незалежність, критичність, мудрість... Але все це - "так зване", фальшиве. Бо добрими намірами, як відомо, вимощується дорога в пекло. І це так звані інтелігенти складалися вдвоє, щоб по їхніх спинах Яник переможно крокував до ощасливленого Ющенка. Деякі з них ніби схаменулись в останні дні. А раніше? Хіба може людина з вищою освітою загубитись у трьох соснах? Може, якщо одна з цих сосен отруйна, а імунітет начисто відсутній. Ну що ж - отримаймо те, чого варті, нація "дебілів", "геноцидів" і "козлів".
Є один лише шанс - показати характер ВСУПЕРЕЧ. Пожертвувати тою хитруватою частиною українця, який завжди скраю. Прийшов час, коли треба виходити з криївок.

понеділок, 1 лютого 2010 р.

Час минання


За давньою традицією намагаюсь до дня свого народження приурочити похід з друзями у театр. Цього року нікуди не виїжджали. Навпаки, повернулась сама у Ялту, що відзначала чеховський ювілей. Отож - "Три сестри" у постановці англійця Доннелана. Вистава, яку високо оцінив Париж, розкритикувала Москва, у Ялті пройшов по-паризьки. Сама я була у числі іроністів-критиканів, але наприкінці все-таки "рушниця" вистрелила. Під час антракту, стоячи у довгій черзі за кавою, неодноразово чула, як ялтинський бомонд обговорював свіжу новину - "перл" Януковича про "українського поета" Чехова. Ви б бачили ці високомірні посмішки, примружені з іскринкою погляди над бокалом добірного вина! От ім'я режисера Доннелана кандидат у президенети точно не вимовив би! Але найкумедніше те, що всі ці дами і джентльмени 7-го числа поставлять галочки біля прізвища Януковича і опустять бюлетень у скриньку для голосування без найменших докорів сумління. І в цьому в мене немає сумнівів.
Після вистави на утаємниченому романтичному пірсі з "Мадерою" ще палко сперечались про виставу. Родзинка була в тому, що чи не вперше об'єднала два покоління - друзів моєї молодості і супутників нинішнього "часу минання". І дійшли висновку, що робота літературознавця Доннелана - це більш переконливий текст Чехова, ніж ефектне використання матриці письменника у резонансних режисерських роботах. І без режисерських окулярів текст вийшов досить банальний і плаский, хоча і щему (як на мене) не позбавлений. Текст про час минання з ілюзіями, як запасними дверима, яких ніхто не відкриватиме, бо залишитись без ілюзій ще страшніше.