неділя, 22 листопада 2009 р.

Ми і вони. Ностальгійне.

Займенники цього політичного сезону в моді. На численні "вона" і "він" реакція передбачувана - іронічне відчуження. Я не прихильник суспільного мазохізму, і тому любителів злослів'я розчарую.

День Свободи. 2009 рік. Хто був на Майдані, навряд чи хоч подумки не майнув у той далекий час. Так от: для мене ті люди, що робили революцію - "вони", а ті, що зараз сидять перед телевізором чи гасають по інтернетівських новинах - це "ми". Мабуть, це єдине розчарування. Чому? "Вони" були красиві, шляхетні, окрилені, впевнені в собі, доброзичливі і... до біса щасливі. "Ми" - вульгарні, дріб'язкові, ображені, агресивні, розділені і... нещасні. Я не люблю цих "ми", хоч мушу жити серед них. Влада не виправдала той аванс довіри, який ми накинули на неї, але ще гірше повели себе "ми". Тоді ми брали на себе відповідальність, а тепер тільки злобно сичимо по кутках. Що сталось за ці п'ять років, чому так ганебно низько впала наша громадянська самосвідомість? Хтось скаже - винен президент, хтось - прем'єр, хтось покаже пальцем на все "помаранчеве" кодло. Але ми ж також з нього, ми носили помаранчеві стрічки, шалики і светри. Значить, винна і я.
Звісно, стояти на Майдані 5 років не можна, але й протестно сидіти, вибачте, на одному місці та лаяти можновладців - це позиція слабкого, схильного до компенсації своєї слабкості матом або сарказмом. У всіх народів влада така, якої він заслуговує. Лідерство тих, які маніфестують своє "Достали!" є гарантією того, що на хвилях деструкції та апофігізму прийде відповідна влада. От, скажімо антиутопічний "Противсіх".
І ще одне. Тоді, на Майдані, "вони" були дорослі. А тепер "ми" впали в збоченський інфантилізм. "Хтось" "там" поганий, а ми можемо лиш голосно плакати, бити ногами по землі і показувати дулю. Інший варіант - несвідомо повторювати слова того чи іншого політика, але переконувати себе в тому, що це "моя" позиція.
Не хочу більше месій. Хочу державу з владою, яка робить свою справу, часом помиляється, але в такому випадку є важелі громадського впливу. Ющенко не такий. Йому треба подякувати і перегорнути наступну сторінку.
Але окрім тих, кого я називаю "ми" і "вони" є ще один прошарок, який усвідомлює себе над нами всіма. Ці мудрагелики стверджують: я ж ще тоді розумів, що Ющенко не лідер, він не принесе нічого доброго, і коли ви, мовляв, галасували до надриву "Ю-щен-ко!", я попивав каву і меланхолійно шкодував, що тільки через 5 років ці "майданівці" доженуть мене... Прочитала недавно міркування Костя Бондаренка "Реабілітація майдану". І так мені прикро стало. Невже він так і не зрозумів, що Майдан не потребує реабілітації? В чому негатив тих людей, що з'їхалися з усіх кінців України в київську невідомість? У тому, що "вони" привели до влади фігуру дрібного калібру Ющенка? Але ж насправді Ющенко був лише атрибутом Майдану, бо там зібрались ті (в основному, звичайно), хто подолав суспільний страх, хто спромігся взяти на себе відповідальність за завтрашній день в Україні, хто розумів, якщо він не вийде в ці дні на Майдан зі своїми дітьми, то танки можуть піти на дітей чужих матерів, хто першими самовіддано кинулись на захист свободи. А потім, перечитавши ще раз аргументацію К. Бондаренка, я побачила прихований психологічний підтекст - насправді цю статтю треба було назвати "Реабілітаія себе". За шатами філософізму - громадянський страх, особистість, поневолена українською ментальністю з її ключовим кредо "Моя хата скраю..." Правда, кінець деформований: бо я багато знаю!..
День Свободи. 2009 рік. Ми сміємось, пересипаємось дотепами, показуємо пальцями на бігборди... і п'ємо каву. Наші очі порожні і холодні. Ми пишаємось своїм блазнюванням. Ми втратили любов. Ми нікчемні, а від того нещасні.
А 5 років назад... Вони ходили у промоклому взутті по київській бруківці, вони носили помаранчеві стрічки біля серця, вони плакали, коли Пономарьов співав гімн України, вони дивились одне одному в очі, і в очах тих було скільки невимовного щастя...

пʼятниця, 6 листопада 2009 р.

Ох, лох...

Заріклась виходити у свята на Набережну вечором. Збільшений градус спиртного діє миттєво. Звідусіль матюки. Навіть не такі, яких маркують «смачні», а так собі, між плювками, між поцілунками, між позіханнями…

Ні, краще вже вдома. Не відношу себе до чистоплюїв-інтелігентів, які радикально очистили свій інфопростір, і тому телевізори (аж два) у моєму інтер’єрі є. Навіть слухаю досить часто. Але появилась нова забавка – інтернет. Колись у Соломії Павличко читала, що вона привезла перший персональний комп’ютер. Боже, це ж зовсім недавно!.. Я теж можу пишатись, що мій ноутбук в нашому університеті був першою диковинкою. Було колись… Довго до інтернету мала трепет, як до чистого вікна, чистої сторінки. Втім, він і зараз для мене Світ. Але Світ, як він є, світ для всіх.

В мережі не треба чекати свята. Просто хочеш подивитись новини – і читаєш море матюків або їх евфемізмів з претензією на оригінальність, навіть в назвах. Таке враження, що читаєш коментарі футбольного матчу: Дебіл, Шева! Срна на сра…! «Ментам» каюк!..

А тепер просто підставте прізвище будь-кого з чиновників чи політиків, на вибір. Переконана, що все це буде у завтрашніх новинах. Так і живемо, день зо дня. Мені здається, що ця пошесть пішла від Президента. Виявляється, він таки має вплив на широкі кола (чи сам з тих самих кіл?). Ні, я його недооцінювала, каюсь. П’яні підлітки з фан-клубів маскуються у аналітиків, експертів, кореспондентів і успішно відвоювали собі більшу частину блогосфери. Жаль.

Але все-таки… Через карантин мала більше часу на подорожі лабіринтами нету. Дякувати Богу, ще не масово втікають з цього світу ті, кого хотілось читати. Є ще лицарськість, здоровий гумор, світлі голови, закохані серця. Як не дивно, є ще, окрім реклами й білбордів, поезія! Головне, набратись духу і швиденько пробігти повз той лохотрон, повз назви, що чіпляються, як злидні, під свист і сичання маленьких

мохнатих махнят.