субота, 19 вересня 2009 р.

Збоченці

Вересень. Чеховський театральний фестиваль у Ялті. Міжнародний. Чимало цікавих вистав. Є і нецікаві. Директор театру, єврей, схожий на купця-коробейника, грає роль гостинного і дипломатичного господаря, не лінуючись брутально зі сцени принижувати дівчаток-моделей, що йому асистують. Україну принижує більш завуальовано, а все ж досить прозоро. Авторитетне журі. Серед них відомі Лесь Танюк, Неллі Корнієнко, Юрій Рибчинський. З-поміж акторів у центрі уваги Ада Роговцева. Так пройшло 2 тижні. Ви думаєте хтось з них зайшов у Музей Лесі Українки, що розташований буквально навпроти театру ім. Чехова? Ви думаєте хтось поклав квітку до її пам’ятника? Правда, є виняток, якщо бути абсолютно чесним: український театр «P.S.» з Харкова, проте ж не зі своєї ініціативи.
Знову вересень. Його фініш. У Ялті відбудеться 15-ий фестиваль «Лесина осінь» під егідою Міністерства культури України. Леся Українка – гордість української драматургії. Ви думаєте приїде хоч один театральний колектив до Ялти? Помиляєтесь.

Хто переходить Збруч?

Друга світова війна – це, окрім всього, велика коктейль-машина. Все перемішалось і стало дибки. Я виросла на Тернопіллі, а мої батьки – з різних кінців Великої України. Звісно, з дитячих літ чула дифірамби «золотому вересневі», хоча ніяким святом дата 17 вересня навіть формально не стала. Цього року якось чи не вперше дійшла пішки до Збруча, почуваючи себе майже Робінзоном на безлюдних полях разом зі своєю супутницею, маленькою П’ятницею. Сидячи на березі річки, чомусь постійно уявляла, що було на цих схилах і поза ними ще до війни. І мені навіть вдалось скласти усну сторінку з підручника для дітей, які мало що тямлять про життя своїх прабабців і прадідиків. Річка виявилась зовсім сіренькою, а я, йдучи до неї, все підтримувала дух П’ятниці тим, що ось-ось появиться блакитна стрічка. Збруч - неширокий і досить швидкий в обрамленні зелені. Зайшла в воду, і майже по-стефаниківськи гостро відчула ту космічну невідомість, яку,ймовірно, відчували люди, які колись, напередодні війни, переходили Збруч, і туди, і сюди.
Аж тут гульк – 70-річчя міфові про «Золотий вересень»! Здавалось би – тішся, все йде, все минає. Але щось шкребе мене, якийсь маленький Мефістофель скрипучим голосом хіхікає… Бо, на жаль, кожного разу, коли спілкуюсь зі своїми земляками, чую досить виразно ностальгію за «совєтами». І це там, де мало не в кожному селі стоять високі хрести жертвам комуністичного вчора, пам’ятники героям УПА і т. п.
Відмахувалась я від цього мефістофельського смішку, але так, між іншим, сьогодні заблукала на сайт «Тернопільської правди» і поглянула на рейтинг політиків. Звичайно, місцевий «король» там Тягнибок. Без коментарів. А на другому місці знаєте хто? Янукович. Той самий Янукович, який нічого не робить і не зміг зробити зі своєю найчисельнішою фракцією, той Янукович, який проштовхує, як державну, російську мову, той Янукович, що відкрито дивиться в рот віщунам з Кремля… І не те, щоб я ідеалістично не бачила підґрунтя для януковичів. Їхня популярність для мене цілком зрозуміла в Донецьку чи в Криму. Там теж хочуть мати своїх «королів» у період новокнязівських міжусобиць. Але чого ж тоді з західного боку Збруча у часи, коли проголошують повне фіаско «псевдозолотого вересня», кожний сьомий на Тернопільщині бачить Месію у Януковичі. І він перейде Збруч зі своїм невидимим військом «визволителів» - причому буквально через півроку, якщо й далі будемо легковажити і гратись в «бібікання».

вівторок, 15 вересня 2009 р.

У дзеркалі Іншого

Сьогодні майже три години витратила на розмови з незнайомцем, досить цікавим типажем з діаспори. З віком відчуваю себе все більшою заложницею цейтноту, і тому спілкування дійсно стає розкішшю. Колись, як кожна нереалізована радянська людина, отримувала справжню наснагу від теревенів. Вперше інший спосіб життя відкрила для себе з розповідей Анатолія Євдокименка. Після гастролей в Америці він, зокрема, змалював такого професора, який завжди мовчав у товаристві, коли, наші, звісно, виливали душу, навпіл з міцними напоями. Врешті той професор роздратував Толю, і він запитав: чого ж ти мовчиш? А той поважно: я говорю лише тоді, коли мені за це гроші платять. Здається, Євдокименко тоді остаточно розмежував дві ментальності: це їхня, а це наша.
Незнайомцем виявився Джордж Ільїнський, який розшукував сина письменника Аркадія Любченка. І мені вдалось таки його віднайти, трохи попорпавшись в Інтернеті. А-пріорі я розуміла, що людина з неабияким життєвим досвідом. І не помилилась. Мати його була особистим секретарем у Коновальця, сам він малим виїхав в Німеччину у складі архієрейського хору і проїхав з ним всю країну. Особисто знав владику Мстислава, родину Любченків та багато ін. історичних постатей. Дріб’язок уяви – і переді мною немов прокрутили захопливу стрічку. Отож я відчула дух таборів, суперечок між своїми і чужими, пройшла дорогу з повоєнної Німеччини в Америку. Джордж Ільїнський, який свого часу працював викладачем в університеті, бібліотекарем, майстерний оповідач. До того ж без отого нав’язування власного кута зору, чим нерідко грішать діаспоряни і не тільки. Історія його сім’ї – переконлива ілюстрація минувшини України. Виріс він в Білій Церкві, належав до дворянського роду, який пам’ятав, що предки його з козаків. Через родинні конфлікти став, як він каже, переконаним «націоналістом», але справжніх партійців-націоналістів змальовує без особливої приязні, наводячи конкретні факти їхніх злочинів у вигнанні. Отож людина світу, що зробила себе самотужки, причому залишилась палким патріотом України. Оригінальним виявилось його бачення нинішньої ситуації України та її перспектив. Оперуючи численними фактами і цифрами з історії чужих країн, (деякі з них у нас практично не артикульовані), п. Джордж тим не менше щодо України не зміг бути об’єктивним. Як і всі ми, очевидно. Логіка патріота-романтика, до того ж суттєво віддаленого від реального виру наших подій, продовжує йому малювати Україну лубковою, нещасною, найбільшою жертвою всіх часів і народів. Однак несподівано втішила його поміркованість, відкритість, бажання зрозуміти не лише співрозмовника, але й раціональне зерно кожної з партій, що сьогодні є гравцем на політичній арені. Не менш несподівана сьогоднішня Америка очима Ільїнського. Наприклад, виявляється, що в деяких колах політику Обами вважають «комуністичною», а це назагал найбільше звинувачення у їхній країні.
Ми так і не наговорились вдосталь, прийдеться зустрітись принаймні ще один раз. І це ж треба – працюючи над драмою «У пущі» Лесі України, поспілкуватись з людиною, яка вивчила одну з індіанських мов (всього їх 1600!) і навіть викладала її! Чиста тобі містика, а не збіг обставин. Все-таки надзвичайно цікаво побачити світ поглядом збоку, тим більше, якщо він подається без дидактики. Але, безсумнівно, мав рацію покійний Євдокименко: ми – це ми, а вони – це вони.