ВІЙСЬКОВИЙ ФРЕНЧ ДЛЯ ЮЩЕНКА
Гранди і раунди зрад… Закреслити.
Боже, як я ненавиджу це слово – зрада! Яке воно повзуче і безкінечне – зрадники-зрадниці, зрадницьки-зрадницький і т. д. і. т. п. Маємо карму вторинності, вже на віки. Бо Росія поклала на «малоросів» клеймо «зрадників», а ми тепер продовжуємо цю самоанафему, вже називаючи «зрадниками» всіх підряд. Скільки енергії і слизької хіті в цих безкінечних обвинуваченнях!.. Нація зрадників – це ми, українці. Якщо вірити «велемудрим» політикам. І уявіть собі, вірять. Шукають ворога, тут і там. Вурдалаки.
Сьогодні мені, посторонній людині, у побутовій сусідській сварці висипали на голову всю лють прокомуністичного лузера – «Як я ненавиджу Вашу Україну!» А далі – нецензурщина, молитви до Росії… Такою обпльованою я відчула себе вперше, хоч практично все свідоме життя на мене дивляться боком, позаяк маю репутацію «затятої українки». Тому приходилось брати на себе невдоволення всіма непопулярними (м’яко кажучи) діями Кравчука і Кучми, звісно – і всіх інших «націоналістів» і «зрадників», куди хто тільки не попадав. Але такого вибуху, причому без будь-якого політичного підґрунтя, не сподівалась вже почути.
Ця крапля – з моря ющенківської політики, тобто точніше – з ющенківської калюжі. Ще зовсім недавно я переймалась трагічним конфліктом в Грузії. І несподівано швидко так близько почула відлуння безпосередньої небезпеки миру і спокою в Криму. Тільки винуватцем чергової кризи вбачаю насамперед Ющенка. Він вирішив взяти шабельку і погратись у героя-козака. Який викликає на прю імперію Гуллівера. Браво! Аплодисменти! (тьху, причепилось словечко…) Нарешті маємо відважного батька нації!
Господи, та хіба так слід дбати про свою національну безпеку від дійсно небезпечного сусіда? Так небезпечного, але ж таки сусіда, від якого в певній мірі залежить наша економіка. До того ж сусіда, який заполонив наш інформаційний простір, до того ж сусіда, культура якого є рідною для половини населення України. 
Потрібна маленька успішна війна для витягування за вуха свого рейтингу? Чи не бачите спільне між ура-патріотом Саакашвілі і Ющенком? Так, поки що наш президент з обличчям мученика лише демонструє свій страх, тобто малює перспективи розчленування української території, замість того, щоб протидіяти цьому реально, без «шабельки», набуваючи ваги і гідності своєю внутрішньою політикою. Ні ж бо, у нього скрізь вороги. А хто ж на практиці втілює Ющенкові завуальовані ідеї, які майже одностайно схвалює напрочуд регіонально-патріотична РНБО? Прийшла пора Тягнибока, якого колись зі скандалом вигнали з «Нашої України». Тепер він навчає з екранів телевізора, зі шпальт газет і недалеких закутків мережі Інтернет. Тепер Тягнибок вирішуватиме долю кримчан. Гарна ідея? А може й нам, кримчанам, провести референдум щодо статусу Львова?
Ще зовсім недавно був знаменитий візит Хмари до Криму, який на тривалий час став козирем кримських сепаратистів. А тепер нехай Тягнибок підогріває проросійських плебеїв, що пасуться біля «нашої Наташі»! Нормальний хід. Скоро почнеться 91-й рік. Українців і росіян буде розділяти міліція з переносними ґратами, кидатимемо одні в одних яйцями і ламатимемо древка прапорів з різними кольорами. Чи ж не весело? Ну а потім вже і рукою подати до маленької локальної війни. Ющенкові пасує військовий френч. І його вже замовлено – від кутюр'є Тягнибока.
А ми – статисти. Родичі, приймете мене на старість? Поховаємо пару десятків чужих дітей, світ полюбується кримським узбережжям у танковому намисті. Класне буде видовище! А Ющенко у плямистому френчі на фоні Севастопольської бухти буде переконливо дивитись під надписом «Ющенко – наш Пезидент».
Я не хочу, щоб цей мій антиутопічний сценарій здійснився. Але Крим – це вулкан, він потребує делікатності і поваги. До речі, Крим – Автономний! - був готовий іншими очима дивитись на Київ після Помаранчевої революції. Помаранчеві стрічки прикрашали наші кипариси – ще кілька місяців після тих незабутніх подій. І що ж? Чи стала з того часу впливовіша українська мова, культура, освіта на півострові? Чи подбала про це держава, чи подивилась чесно в очі кримчан? Всі досягнення так званої «українізації» закінчились цинічною епохою Кучми. Втім, ми маємо шанс побачити ще епоху Ющенка-Тягнибока. Якщо і далі будемо «аплодувати» батьку нації, месії.
Я не шкодую за жодну хвилину своєї маленької ролі в «масовці» Майдану-2004, я й зараз скажу – що це були чи не найщасливіші часи мого громадянського «я».
А тепер і без звинувачень штатного анафеміста Кириленка можу сказати: я – зрадниця. Що ж – цілком логічно. Я ж українка.
Втім, ймовірно скоро в моєму паспорті запишуть інше – кримчанка, якщо кравець Тягнибок успішно розкрає мапу України на френч для Ющенка.
фото взяте з сайту: 24.ua/news/show/id/35782.htm
Публікації
