субота, 21 березня 2009 р.

Країна Ця

Скільки раз доводилось чути кожному з нас на вулиці, на роботі, а ще частіше з екранів телебачення – під час інтерв’ю, дискусій, та навіть і з парламентської трибуни – слова на кшталт: „в цій країні...”, „...в этой стране…”, „...ця країна...”. Так говорять базарні ґендлярки і банкіри, вчителі й спортсмени, журналісти і політологи... І ось я здогадалась, що ми, українці, живемо у різних країнах: хтось у своїй, нашій, а хтось у „цій”, інакше кажучи, хтось в Україні, а хтось в країні, що називається „Ця”.
Яка ж вона, країна Ця? Бідна, психічнохвора, безперспективна, „вонюча” (цей епітет реабілітував її президент). Добрий тон у ній – умивати руки, бо це ж вона сяка-така, а ми ж інші, шляхетні, працьовиті, інтелектуали, і на виборах голосами своїми не розкидаємось, а віддаємо їх найгіднішим, щоб зробити керманичами держави. Хіба ж не так? Дивовижна країна, де кожен окремо – цяця, а вона сама – Ця.Ось і я думаю: чи не емігрувати мені до них? Тоді можна гордо носити голову на плечах, зневажливо показувати пальцем на всіх і все, при нагоді демонструвати чисті руки. Гайда, поки не пізно, позаяк на мапі Європи слово Україна, ймовірно, щезне, а країна ЦЯ – вічна.

субота, 14 березня 2009 р.

Тягнибоків міф України

Отже, завтра в Тернополі вибори. Кажуть, лідер симпатій моїх колишніх земляків – „Свобода”. Переглянула список кандидатів у депутати. У мене не було ілюзій, але те, що прочитала... Це навіть не матеріал для..., а готовий фейлетон. Знаєте, чим славні „свободівці”? Передусім бабцями своїми, а ще спортивними досягненнями. Ці сльозливі історії, виховний пафос і т.д. і т. п.
Мало чим методика націоналістичного десанту відрізняється від більшовицького: та ж малоосвіченість, яку нібито компенсує ідеологічна „витримка”, той же пафос і, звісно, походження – ніби це найважливіше. Століття пройшло, а в Тернополі знову „кожна кухарка” (чи то пак – кухар, гендерний фільтр у націоналістів серйозніший) готова керувати державою.
Намагаюсь стримати свій сарказм, оскільки – хіба кращі списки будь-якої партії у моєму місті, наприклад, або ж у тернопільських суперників? Навряд. Маємо чимало клоунів у Верховній Раді. І все-таки важко знайти де-інде такий низький освітній ценз, таку убогість досвіду кандидатів (скажімо, „два роки був заробітчанином у Кореї”!), як у „Свободі”. Попри все ймовірність перемоги „Свободи” подається як перспективна зміна для області і України взагалі.
А за всім цим – елементарний інфантилізм і самого проекту, і її лідера. А на календарі ж ХХІ століття.
Прикро, що маховик нового месіанського міфу розкручується, і цьому активно сприяють ЗМІ, і сам Президент.
Тепер треба чекати, що тест влади тягнибоківці успішно провалять, а проценти одурманених ними – прозріють. Невже ми і далі ходитимемо манівцями у власній хаті?

неділя, 8 березня 2009 р.

Ніч перед Євробаченням

Після мандрів – кожного разу по-новому адаптовуєшся до телевізора в домі. Побачене вчора цілу ніч крутилось фантомами в голові. А ще підсвідомість час-від часу смикала за вухо: „Подзвони мамі, мамі, мамі...”. Не забути б – це свято її розолюксембургських традицій. Добре все-таки просипатись вдома... З усіма його атрибутами, включаючи звуки за вікном: колись писалось, що це птахи „вичитують рядки свого Корану”.
Але менше з тим. У мене лиш коротка репліка. Перемога Анастасії Приходько в Росії „у ніч перед Євробаченням”.
Я не знала цю мадам, її похмурість вкупі з скандалами Мозгової скорше відштовхували, ніж приваблювали. І московську передачу ми увімкнули тільки наприкінці. Але ж пісня з її приспівом українською... Зачіпає, правда, зачіпає... „Хоча нема нічого дивного – Меладзе ж музику писав...” – пояснює раціональність. „Текст тебе огорошив, мова, навіть не мова, ті плавні, округлі звуки приспіву безвідносно до змісту!” – іронізує підсвідомість. Але насправді шок в іншому: проголосували за пісню 25 % росіян, українофобські настрої яких доводить соціологія.
- Парадокс!
- Парадокс?
Спробуємо міркувати логічно. Рік Гоголя. Вкотре підтверджується, що Росія завжди висмоктувала наші таланти. Якщо чесно, вони самі туди бігли. До речі, скільки українських телевізійників нині тусується в Москві – там, мабуть, медом намазано. (Втім, ймовірно, подалі від українських „медофілів”?).
Хто для нашої культури Гоголь, славетний основоположник російської прози?


- Наша гордість!
- Наша?
Можете не сумніватись, тепер на всіх конференціях солов’ями заливаються вчені, вихваляючи майстерне впровадження Гоголя в російську прозу української тематики і навіть мови. Що майстерне – безперечно. Дивилась нещодавно старий фільм „Шинель” - про наших заробітчан в імперській столиці. Блискуче, ультрасучасно!
А як щодо моральних імперативів суспільних оцінок у письменстві? Я про Остапів і Андріїв. Є антропосфера, розбита кордонами, і є ноосфера. З погляду ноосфери не існує подібних конфліктів, однак...
Нещодавно чітко побачила у „Оргії” Лесі Українки комплекс Гоголя. Пам’ятаєте? Два типи митців: один вірний тільки своїм, інший рветься до чужих, навіть якщо вони колонізатори духу. Але ж проривається зі „своїм”? То це честь чи ганьба нації?
У „Оргії” Антей убив Нерісу. Що буде з Приходько у нас?
Як на мене, то все-таки ліпше, коли нам аплодують, а не свистять услід. Але це твердження також суперечливе.
Крапка. Піду телефонувати мамі. І таки треба ще раз послухати Приходько та вигнати один з внутрішніх голосів.

середа, 4 березня 2009 р.

Чиста нота

Маю з дитинства пієтет до чистого смаку. Ми живемо у світі суцільного синтезу, добавок, коктейлів, але інколи його можна вловити – чистий смак. Запах чорної кави, хрускіт смаженої картоплі, стежка в снігових заметах, думка, що промайне над прочитаним... Однак з часом це гостре усвідомлення так рідко пронизує мене. Скрізь пробирається фальш, яка ще часом маскується під складність чи оригінальність.
А ще більша рідкість – чистий голос людської душі. Це вже справжня розкіш.

Вчора була на ювілеї людини-легенди. Вереск офіціозу домінував, цьому навіть дивуватись не приходиться. Але разом з тим – проривалася чиста нота, у мудрості ювіляра, у вітальних словах. Боже, не забирай у мене слуху, щоб відрізняти одне від іншого. Це не кокетство. Бо, живучи у російськомовному оточенні, мимоволі стаєш сентиментальним до рідної мови, ймовірно, аж занадто. Один з критерії стає такий – він говорив (співав) українською!??

ЛУ свого часу писала в одному з листів: „...та якби послухали, ЩО він говорив...”.
Але не менш важливо і ЯК. Вечором шукала деякі відповіді на питання, і ще раз переконалась, наскільки це важливо. Яка жахливо тупа мова у літераторів, що іменують себе письменниками (не буду називати цих вискочок)! Тут вже йдеться навіть не про смак чи несмак, а просто про повну відчуженість від мови.

Але, як це буває майже завжди, знову від депресії мене рятує чистий голос. Я про нового лауреата Шевченківської премії, яка також стала останніми руками суцільним казусом. І все ж цього року лаври отримає Поет. Павло Гірник. Можна навмання розкривати сторінку його книги, і майже завжди там прорветься чиста нота...

Абстрагуюсь від способу його життя, бо для того є вищий суд (навіть не гніваюсь на поетові антифеміністичні закиди: мовляв, мова – жіночого роду, а вірші звучать чоловічим голосом). Але, може, багато в чому він прощенний буде, бо вміє брати чисту ноту. За словниками Павло Гірник - представник психологічно-символічної складової ТР-дискурсу. А виглядає це приблизно так:

матусю справляю різдво
вдома
кіт і собака надворі
я і свічка в хаті
добре що ніхто не бачить
це свято сімейне
можна вголос поплакати
можна помовчати
можна листа написати
можна навіть заспівати
радуйся
але то вже колись разом