неділю, 26 квітня 2009 р.

Півцарства за ноутбук!

В ніч на суботу заснула, як завжди, пізно. А коли прокинулась – не знайшла ноутбук, залишений на столі. Так я стала „потерпевшей гражданкой”...

Нещодавно у блозі Папуші читала: „Бережіть комп’ютери”. Не вберегла. А в ньому – незавершена монографія, розкішна ноут-тека, що збиралась роками, і т. д. і т. п.

Епітафія. Так по мені вдарила криза. Трималась думки, що насправді фінансово нічого не змінилось на гірше. Але боком мені вилізли такі самовпевнені думки.

Ймовірно, мої шановні злодії читають цей пост. Роблю офіційну пропозицію. Ви мені – вміст ноутбуку, а я Вам його подарую. Ви мені модем, а я Вам залишений адаптер від ноутбука. Плюс бонус - запрошую на відпочинок в Ялті протягом тижня. Зголошуйтесь. По-моєму, пропозиція царська.  

понеділок, 20 квітня 2009 р.

Psyche

Великдень дав можливість більше поглядати в телевізор одним оком. А зрідка він затягував. А подекуди хвилювання починало вібрувати в мені настільки, що я не могла дати собі раду. Вкупі з резонансом великодньої проповіді навіть шоу-бізнес набирає іншого відтінку.
Ось і передача „Танцюю для тебе”, яку дивлюсь не завжди, минулу серію – принципово виключали, оскільки щось всередині не дозволяє змиритись з тим, що на людській біді медіа-групи роблять собі рейтинг.
Однак – ми живемо в загальному інформаційному просторі, і, якщо чесно, маскультура робить націю нацією, даючи можливість мати спільні орієнтири, що так чи інакше виводять на ментальні архетипи.
І вкотре переконуюсь – найбільшою цінністю у житті людському є душа! І цією душею інколи наділені посередності, негідники, далеко не інтелектуали, але з її сяйвом неконкурентний ніякий гламурний блиск. Подекуди мені аж страшно, що бачу телелики наскрізь! Але це зовсім неважко – впізнати у так званих „зірках”, „секс-символах”, ультра-профі” жахливо-дрімучу порожнечу, що прикривається сяючою оболонкою! Але й інші випадки є – душа така багата, така щедра, що прямо вихлюпується через очі, через кутики уст, дотики, оригінальні людинолюбні ідеї. І звісно – через слова, зазвичай неоковирні, бо далеко не завжди ті, що наділені душею, златоусти. Але крізь кожну фразу, у тім числі і недолуго висловлену, я чую відлуння Біблії – „...і Слово було Бог”.

Яке щастя бачити на екранах людей з душею, а яке везіння мати їх у житті поблизу себе, повсякчас відчувати проміння, що Тобі дарується просто так... І як пригнічує убогість Єлен і Парісів, які навіть не усвідомлюють, що вони всього-на-всього надуті гумові ляльки. 
Христос воскрес!

суботу, 11 квітня 2009 р.

Нове масонство

Субота. Вибираємось в гості до людини, мудрістю і молодістю душі якої не перестаємо захоплюватись. Це виглядає подією, бо з часом доля безпосереднього спілкування в суєті днів зменшується катастрофічно. Від сплесків комунікаційної активності почуваюсь вичерпаною і розбитою. Але й до сутінкової естетики споглядання, мабуть, ще не доросла.
Колись були міфологізовані кухні у „хрущовках”, де вулканічно виливались дисидентські думки. Втім, це вже також не застало моє покоління. Ми мали втіху у посиденьках над морем з чаркою доброго вина, напівлежачі діти „застою”...
Все змінилось на зламі 80-90-х. Тоді треба було робити вибір. Я вибрала інтенсивне суспільне життя. Мітинги і сходки, „ігри” зі статутами і офіційними листами, щем в душі від мізерних досягнень і безмірна спустошеність від великих поразок. Можна надувати щоки і загинати пальці, причетною до яких національно-соціальних зрушень у „літній столиці” України мені пощастило бути: по-перше.., по-друге..., по-третє... Але пристрасті вляглись, і я знову на узбіччі, повернувшись до вічних цінностей „блудною донькою”.  Клеймо „націоналіста” отримала у середовищі міської інтелігенції, але спільної мови не можу знайти і з тими, з ким колись виступала нібито єдиним фронтом. Куди подіти свій громадський потенціал? Залишаються блоги, до яких вряди-годи теж ходять в гості, щоб виголосити щось темпераментно, мов на „кухні” шістдесятників, або кинути свою репліку, немов камінь у чужу кватирку, коли геть стане нестерпне п’яне волання.
Спостерігала за „вуликами” структури громадянського суспільства в Америці. Не надихає. А в нас і поготів. Не люблю партії, де ти стаєш заложником лідерів-фюрерів. Рішуче не приймаю „бігання” з однієї партії в іншу, або утворення чогось з клаптика колишнього, що в наш час стало нібито й комільфо. Тхне мені від таких людей... Але й манія відмежування від світу „інших” ще не повністю паралізувала мої інтенції.

Начитавшись розумних текстів, впившись їхніми фантазіями, подекуди моє заховане „Я” поринає у світ мрій. Нещодавно відкрила у Лесі Українки чимало масонських мотивів і символів. Почала шукати корені масонства в Україні. Не вважаю себе фахівцем, але принаймні весь Інтернет перелопатила. Більш того, мала можливість спілкуватись зі справжнім лицарем-масоном, у світі – чудовим художником, що мешкає в Ялті. Для нього масонство – лише данина грі. А що інакше можна чекати у постмодерному світі?
І все-таки... Де ви, сучасні масони? Що мене приваблює в їхніх спілках? – Утаємниченість. Коли можеш мати своє коло однодумців, здатних впливати на хід історії, але не стаєш від того публічною людиною. Багатьох же приваблюють власне зовнішні атрибути: від портфеля і авто до „тернового вінця”. Хтось безвилазно сидить на телеканалах, а хтось меншого калібру регулярно прогулюється по Набережній з худенькою папочкою з трьома ксероксами – і ловить за поли майже не кожного зустрічного, щоб довести свою історичну роль, „зафіксовану” у цій папочці. Хочеться щось робити не задля того, щоб на тебе світили софіти. І бути певною, що у твоєму колі зрада як така унеможливлюється, бо це зрада вічним ідеалам, а не продиктована меркантильними розрахунками (хоча я допускаю нелінійні стратегії). Хочеться бути переконаним, що за ці вічні ідеали не шкода віддати життя.
Наївно? Так. Сучасні квазімасони рівень лицарськості визначають сумою пожертви, яка мені не снилась. Честь та інтелект (якщо він не услужливо-гнучкий) на терезах з грошовими мішками нічого не важить.
Врешті, жінок ніколи (майже) і не брали до масонського товариства – кухня, церква, діти... Однак ці три наріжних камені (якщо їх відповідно переосмислити) могли би прислужитись новому фундаменту руху, який, як на мене, затребуваний, бодай у вузьких колах. Ймовірно, десь воно існує, шляхетне масонство, яке не лише вручає ордени, але й, тримаючи руку на пульсі суспільства, готує йому ін’єкції. Я б тихо розтирала гіркі порошки десь у своєму закутку під акомпанемент цикад, і знала для чого, навіщо... Це краще, ніж сльозлива озлобленість і безсила іронія, що видуває душу і перетворює нас на примітивних обивателів.
До речі, людина, до якої ми йдемо в гості, володіє іманентними рисами масона: вона здатна тихо і непомітно робити чудо, що змінює духовний ландшафт сучасності.