неділя, 25 квітня 2010 р.

Вавілонський полон

Після резонансного «харківського» ґешефту Януковича повертатись в Крим особливо прикро. Мов обпльована. Майже в кожному зустрічному погляді вгадую тріумф прихильників невмирущої ідеї «російського Криму». 

На Заході України – хтось готовий взагалі відмовитись від Сходу і Криму, хтось вираховує мізерні набутки і готовий йти на уступки за більшу кількість нулів у кінці ціни. А тут…Насправді ніякими грошима не виміряти втрату гідності українців, які ще досі балансують на грані власної самоідентифікації.
Завжди стояла на позиції, що незалежність варта того, щоб за неї платити, навіть дорого платити. А нас тепер бавлять оповідками, що українцям, як жебракам, будуть наливати трохи юшки зі столу сусідів. І закликають цим гордитись.
А особливо блюзнірським виглядає обурення «противсіхів», які все зробили для того, щоб до влади прийшов «господарник» Янукович.
Здається, я втрачаю рештки оптимізму. 

субота, 24 квітня 2010 р.

Полемізуючи з Сверстюком

За останній час двічі мала нагоду слухати Євгена Сверстюка, з яким познайомилась ще років десять назад. Відразу зізнаюсь: на блозі цього сивочолого авторитета вже неодноразово подаю голос «проти», багато в чому не розділяю його переконання. Але його сковородинська святість і поважний вік відкинули в мене бажання полемізувати. Тому подумки вступала в дискусію з автором лише читаючи у вагоні книгу Сверстюка «Не мир, а меч».
Намагалась свою упередженість нейтралізувати. І справді, прочитала деякі факти, що розширили мій фактаж про відомих українських культурників, зокрема про Гоголя і Малишка. Але все ж здебільшого мене не покидав спротив зі спалахами іронії, а то й сарказму.
Ще раз повторю, філософія автора для мене цілком прийнятна, але практичне підтвердження його розуміння істини подекуди виглядає абсолютно непереконливо, наївно і навіть облудно.
Головний кришталик в очах Сверстюка – Євангеліє, з ним сперечатись важко. Але крізь нього світ – напрочуд простий, чорний і білий, з чіткими кордонами між ними. Мій досвід зробив мене апологетом іншої істини: світ напрочуд складний, де переплітається грішне з праведним, яких не розділити навіть найтоншим скальпелем Біблії. Можна позаздрити Сверстюкові: він вірить у свої однозначні оцінки, не мучиться сумнівами, а в мене так не виходить. Впадає в око і непослідовність автора: одним він дає шанс на очищення, а інших прирікає на вічну зневагу. Він часто оперує, скажімо, іменем Лесі Українки, яку також спрощує до неймовірності. А чимало очевидного бачити не хоче.
Втім, може кожен з нас вибудовує собі певні координати, які здаються йому моделлю істинного розуміння світу, так само непереконливими будуть для іншого мої пріоритети, віра, життєві акценти. Не хотілось би впадати в претензійність, бо Сверстюк – вартий поваги, він не той агресивний просвітянин чи апофігіст, крикливий наступ яких чути звідусюд.
Принаймні прегарні слова він вибрав на обкладинку, їх читаючи, я можу кивати тільки схвально:
«Якщо зібрати співучасників Христової драми, то най живучішим виявиться в кінці другого тисячоліття Пилат – холодний і байдужий до драми. Він знає правду, але це ні до чого не зобов’язує. Він зневажає юрби, але прислухається до них. Він виконує чужу волю й умиває руки».

Світ ловив мене і… впіймав


Емоційно це мене діткнуло сильно. Але минув час. Мій ненаписаний пост, переказаний вже кілька разів, втратив внутрішній нерв. Але задля мітки самій собі запишу хоч його схему.
Пропозиція у вигляді напівпрохання-напівнаказу зверху щодо оцінки студентові мене не застала зненацька. Таке буває у викладацькій роботі. Але на цей раз, всупереч нібито логічним аргументам співрозмовника, все в мені збунтувалось. Зокрема різанув такий аргумент: «Ми ідіотам ставимо – а тут своїм…». Це правда, але в такому випадку ми прирівнюємо «своїх» до «ідіотів», даємо їм життєві уроки: все вирішує «дах» над нами. Врешті, є якісь абстрактні обставини, але бачити конкретно людину, якій по суті «дарують» диплом за певні послуги… Причому молоду людину, якій колись на парах через літературні образи намагалася давати уроки моралі… Це для мене було заскладно прийняти. І я вибухнула.
Перше бажання було – піти і не повернутись. Можу собі це дозволити. І, ймовірно, так би і вчинила. Але мимохіть пригадала всіх цих лицарів «чистих рук», які, по суті, є лише позою нікчемності. Навіть промова Ліни Костенко на 80-річчя спрацювала засторогою. То що – Забужко мала рацію, розбивши в пух і прах «її величність» Ліну Костенко? Адже, оглядаючись на пройдений шлях, все-таки велика Ліна шкодує передусім, що друкували її не на тому папері (!), а хитрі видавці ігнорували її авторські права. І своєю «другою внутрішньою еміграцією» Костенко пишається, бо скрізь (тобто нагорі) були не такі, як треба, не «з чистими руками». Тож тоді, коли дезорієнтований люд втрачав авторитети за авторитетами, Костенко мовчала. Що ж, має право. Письменника все-таки може виправдати творчість.
А моя внутрішня еміграція навряд чи виправдалась би.
І я поставила оцінку.
Тільки для того, щоб без німбу святості мати можливості говорити зі студентами про мистецтво і про мораль. А хто без гріха, хай кине в мене камінь.