неділю, 30 серпня 2009 р.

Пост орденоноски без лоску і злости

У одному з попередніх дописів я писала про державні нагороди і навіть не уявляла, що незабаром сама буду у числі відзначених. Дивно, але сама собі людина здається завжди гідною, хоча збоку це не завжди так. Особливої радості повідомлення про нагороду на мене не справило. Мені не подобається, що тут наше суспільство ще не вийшло з первісного стану і потребує брязкалець, які комусь дають право надувати щоки. Врешті, тільки в колі моїх колег (по всій Україні, звісно) п’ятеро мають таку саму нагороду.
І все ж якийсь новий досвід я отримала. Переважно негативний. Не люблю офіціозу. Від його дихання все навколо стає мертве, штучне і формальне. Почалося з того, що через відсутність Президента чомусь надто довго шукали його портрет, щоб хоч таким чином всі перейнялись – «Ющенко з нами» (протокол-с). А далі все за сценарієм. Окрім, фуршету (а їсти ж хотілось! і келих вина трохи б прикрасив цю мундирну ситуацію!..). Наслухалась за кулісами чимало розповідей, щоб остаточно переконатись: навколо нагород купа інтриг, заздрощів, гендлювання, лицемірства, гордині. Але й гарні люди були навколо, талановиті. Отож не буду впадати в критиканство цієї видимості свята, що насправді є тільки дріб’язковою метушнею. Очевидно, суспільство потребує якісь орієнтири назагал виставляти, то ж тепер я буду таким собі стовпом з прибитою бляшкою.
Але як добре вдома! Забути про той фальшивий реальний світ у Києві, щоб пірнути у віртуальний, багатоликий і певною мірою більш справжній, бо в ньому ти не зразковий підданий, а деміург, суб’єкт, а не об’єкт з «лівої лапки» (за Малковичем).

понеділок, 24 серпня 2009 р.

Замість салютів

Замість бризок шампанського - тепла паляниця до святкового столу України, замість салютів - тихий вірш Івана Малковича.

Як добре, що в мене є Україна, що розворушує в мені добро.
***
люблю тебе впізнавати
на всіх картах світу
ловлю твій лет
на глобусах
прудкообертальних

мила моя вітчизно
кумедіє моя зворушлива

ні пташка ні звірятко
ні ведмедик
ні качечка
ні гусеня –
ведмедо-качо-гусеня
(оце ж тобі
небесний генсе християне
ще одне бридке качатко)
головою в європі
хвостом до матрьошки
що всіх своїм кремльом накриває
(з вороніжчиною й кубанщиною
Була б ти пишногузніша)
утікаєш
ніяк не втечеш
обліплена рідними
псевдотелесиками
що ниють і ниють
і лукаво обіцяють
пшонця під крильця
і обскубують
але ось я
примружуюсь
і ясно бачу
як ти розбігаєшся по воді
набираєш ротом повітря –
твоє відстовбурчене крильце готове до польоту
розбігаєшся –
летиш –
співаєш –
клекочеш –
і нас надихаєш –
і будиш нас серцем –
і любиш крильцем
…боюсь за твою ліву лапку


понеділок, 10 серпня 2009 р.

Час мовчання

Завтра минає рочок моєму блогові, ніші для крику, мовчання й нудьги. Виявилось, що найскладніший - час мовчання.
Серпень - найсуєтливіший місяць у нашому курортному місті. Наймудріші - втікають з нього, інші 99 відсотків запопадливо збирають урожай зелених. Я вже далека від юначого снобізму, будь-який урожай - пшениці, буряка, автографів у заліковій книжці - це завжди передусім праця.
Минуле літо брало акорди емоцій грузинською війною й олімпіадою. А нинішнє мало бути чистим, як гірське повітря. Мріяла забарикадуватись за кондиціонером та закінчувати монографію. І тільки зрідка випливати у духмяне повітря вечірнього міста, втомленого після палких сонячних обіймів.
Яка це щемлива мелодія - дивитись, як щасливі люди дарують розкіш своєму тілу. Якщо на це тратити лише один місяць з дванадцяти - то це не гріх. Це як побілити церковку, окинути її втішеним оком, трохи абстрагувавшись від тремоло духу, який незримо панує всередині храму.
І ось навколо снують тіла, золотисті і запечено-облізлі, в шортах і трусах, в шльопанцях на босу ногу, линуть одне до одного, - і мені досить обсерваційного підживлення, щоб знову сісти за комп'ютер - новий, між іншим: блогу - рік, йому - місяць.
Все мало бути саме так. Але... Доля дала мені стусана і схопила за горло.
Через це проходять майже всі, ось прийшла і моя пора - бачити ангели смерті над найріднішою людиною. Дурна жіноча метафоричність - це лиш тавро моєї переляканості. Страшно, боляче, нестерпено. За кілька ночей біля ліжка страдника, якому ти вже нічим не можеш допомогти, стаєш старшим вдвічі. По-іншому дивишся на пружні мускулисті тіла, що заполонили місто щастя. Неміч і відчай - ось що чекає всіх попереду. І, якщо чесно, наука і поезія, гра в кульки з повністю відключеним інтелектом, -все це лише різні способи не думати про смерть.