субота, 22 листопада 2008 р.

Свободу не спинити

Чотири роки стали перевіркою для всіх, хто був на майдані. Я не з тими, хто називає себе "розчарованими". Я з тими, хто... Складно одним словом закінчити речення.
Вчора дивилась оперу "Мойсей". Нині сповнена сум'яття. Чи можна жити без сумнівів?
Чи можна жити одним днем?Але - "...твоїм будущим душу я тривожу".
І вірю:
Свободу не спинити! Справжню - без "ріжок" з обох боків. А свободоблудам і свободоморам - наше "но пасаран!" 

Свічка за...

Сьогодні, у день Скорботи, яка безпосередньо стосується моєї родини, я уникатиму "тусовок". Навіщо говорити зайве. Все досить точно подано у "Газеті по-київськи":

"За півкроку до цинізму".

Але я не забула. І по-християнськи не простила. 
Якось, ще до Ющенка (на жаль, змушена виправдовуватись), мене попрсили відредагувати рукопис старого чоловіка, який пройшов усі пекла ХХ століття, але не втратив у собі людського. Звати його Карпо Гулак. Він і зараз живе в Ялті. Згодом маленьким накладом вийшла скромна книжечка спогадів "Дикі груші". Шкода, що її прочитало зовсім мало читачів. Нині масово на тему "голодомора" відгукнулись письмовці-кон'юнктурники. Хай не ображаються і талановиті, але рідко хто може зрівнятись з Гулаком у щирості. Для мене "голод" - це реальний спогад матері про смерть братика, і Ялешка Гулака. Сьогодні вирішила направити "Перекличку" Гулака у "ХайВей". Ймовірно, хтось вийде на цей твір, хоx випадково. А може варто десь повісити всю його книгу "Дикі груші". 
Це і буде моя свічка "За упокой".

ПЕРЕКЛИЧКА

Чи то того, що тобі за сімдесят і ти ідеш не на ярмарок, а з ярмарку, чи пережите раніше взнаки дається, але ночами часто сняться тривожні, навіть кошмарні сни. А найбільше тривожить мене Ялешка Плакида: вона показує мені пухлого мізинця із зламаним нігтиком – прохає отакий мізерний шматочок хліба, якого в мене нема…

     Я був старостою класу. Ще з першого класу наша вчителька Марія Іллівна Курило, білоруска, з трохи покопаним віспою обличчям, завела порядок: ще до її приходу, тільки пролунає дзвінок на уроки, староста робить перекличку. Наш “математик” Фадей Цибулько своїми чорними, як вуглинки, очима нишпорив по класу, виявляючи відсутніх.

            – Говоруха Павло, – починаю називати прізвища.

            – Не буде сьогодні Павла. Він пішов ловити жаб у Самарі, – сказав Фадей.

            Дехто засміявся, але той недоречний сміх обірвався: всі знали, що Павло був дуже слабий від голоду.

            – Деркач Олекса.

         Він учора помер, – глухо сказала Оля Давиденко, висока білява дівчина. В класі притихли, хтось схлипнув.

         Іван Гарбуз.

         У класі мовчання. Я забув, що Івана, мого сусіда, уже три дні, як не стало. Він став жертвою канібалізму…

         Покидайло Євмен.

……………………………………………………………………

 

            Страшна бухгалтерія голоду: з 45 учнів Вязівської початкової школи у Павлоградському районі на Дніпропетровщині навесні 1933 року померло 25.

……………………………………………………………………

            А я часто вночі чую слабий голос Ялешки Плакиди, яка, умираючи, не прохала, запитувала мене: “В тебе немає хоч отакого шматочка хліба?” – і показувала пухлий мізинець із зламаним нігтиком. Як же хотілося допомогти симпатичній дівчинці, яка померла прямо в класі за партою.

            Була вона голубоока, в міру кирпатенька, лагідна, в темно-жовтій спідниці, в біленькій вишитій кохтині. “Сама вишивала!” – хвалилася. Ще коли не було голоду, вона приносила яблуко, давала мені відкусити червоний його бік. “Смачне яблуко?” – запитувала.

            А тепер її голівка стукнула об віко парти, рука впала мені на коліно під партою і на мене дивилися помутнілі очі. Стало моторошно, я покликав вчительку:

            – Маріє Іллівно, щось з Ялешкою.

            – О, боже! Моя ж ти дитино, – заплакала вчителька, закриваючи очі дівчинці.

            …А нічні спогади через півстоліття тривають.

субота, 15 листопада 2008 р.

"Мамо, іде вже зима..." (навколо-кризові рефлексії)



Дні проходять за днями, а я все "чергую по країні". Не везе моїй дисертаці. Як тільки приходить для неї натхнення і сприятливі обставини, обов'язково якась сила "тройкой удалой" починає гнати той простір, що я зробила чомусь складовою свого "Я", у прірву. І я теж хочу "рулювати", хоч віртуально. Колись - молились, нині хоч когось Моською обгавкаєш в Інтернеті - і то легше стане. Велика сила Ілюзії - Ноосфера! Чи то пак - Блогосфера!!!

Нудьгуючи за покинутиси кошенятами, за вікном нашого тимчасового помешкання ми причепили експрес-годівницю для птахів. І тепер маємо
 третій дисплей у нашому домі. Милі і наївні пташенята поступово стали господарями підвіконня, і скільки в них з'явилось поважності, гонору і безтурботності водночас (не здогадуються, що ми скоро поїдемо звідси)! Сьогодні навіть у вікно стукали - чому зі сніданком затримуємось?!

І крутяться раз-по-раз в голові знайомі з дитинства рядки: "Мамо, іде вже зима..." Щойно не витерпіла і витягнула цей віршик з мережі. Літературну ностальгію збочена свідомість легко відсунула, бо знов густо запахла реальність зі своїми проблемами. Це ж про кризу нашу, про заробітчан, що нервово оформляють візу на "вирій", і про нас з вами, про тих, хто не пакує валізи:

...Онде, бачиш, пташина сивенька
Скаче швидко отам біля хати, –
Ще зосталась пташина маленька".
"Чом же вона не втіка?
Нащо морозу чека?"

"Не боїться морозу вона,
Не покине країни рідної,
Не боїться зими навісної.
Жде, що знову прилине весна".

Цікаво, а до якої категорії віднести тих, що не закуповують дешеву горілку і вугілля, а живуть, як і раніше, до того ж ще і цвірінькають, на кухні, в блозі чи де-інде? За віршиком Лесі Українки класифікація нерозгалужена - "сміливі" або "безпечні", а ще - "небайдужі" (це ближче). І оптимісти, мабуть. Бо напередодні річниці Майдану я і досі інфікована тою великою енергією, подарованою ним, що дозволяє мені ототожнити себе з маленькою "пташиною сивенькою...", яка - "Жде, що знову прилине весна".


пʼятниця, 3 жовтня 2008 р.

ВІЙСЬКОВИЙ ФРЕНЧ ДЛЯ ЮЩЕНКА

Гранди і раунди зрад… Закреслити.
Боже, як я ненавиджу це слово – зрада! Яке воно повзуче і безкінечне – зрадники-зрадниці, зрадницьки-зрадницький і т. д. і. т. п. Маємо карму вторинності, вже на віки. Бо Росія поклала на «малоросів» клеймо «зрадників», а ми тепер продовжуємо цю самоанафему, вже називаючи «зрадниками» всіх підряд. Скільки енергії і слизької хіті в цих безкінечних обвинуваченнях!.. Нація зрадників – це ми, українці. Якщо вірити «велемудрим» політикам. І уявіть собі, вірять. Шукають ворога, тут і там. Вурдалаки.
Сьогодні мені, посторонній людині, у побутовій сусідській сварці висипали на голову всю лють прокомуністичного лузера – «Як я ненавиджу Вашу Україну!» А далі – нецензурщина, молитви до Росії… Такою обпльованою я відчула себе вперше, хоч практично все свідоме життя на мене дивляться боком, позаяк маю репутацію «затятої українки». Тому приходилось брати на себе невдоволення всіма непопулярними (м’яко кажучи) діями Кравчука і Кучми, звісно – і всіх інших «націоналістів» і «зрадників», куди хто тільки не попадав. Але такого вибуху, причому без будь-якого політичного підґрунтя, не сподівалась вже почути.
Ця крапля – з моря ющенківської політики, тобто точніше – з ющенківської калюжі. Ще зовсім недавно я переймалась трагічним конфліктом в Грузії. І несподівано швидко так близько почула відлуння безпосередньої небезпеки миру і спокою в Криму. Тільки винуватцем чергової кризи вбачаю насамперед Ющенка. Він вирішив взяти шабельку і погратись у героя-козака. Який викликає на прю імперію Гуллівера. Браво! Аплодисменти! (тьху, причепилось словечко…) Нарешті маємо відважного батька нації!
Господи, та хіба так слід дбати про свою національну безпеку від дійсно небезпечного сусіда? Так небезпечного, але ж таки сусіда, від якого в певній мірі залежить наша економіка. До того ж сусіда, який заполонив наш інформаційний простір, до того ж сусіда, культура якого є рідною для половини населення України.
Потрібна маленька успішна війна для витягування за вуха свого рейтингу? Чи не бачите спільне між ура-патріотом Саакашвілі і Ющенком? Так, поки що наш президент з обличчям мученика лише демонструє свій страх, тобто малює перспективи розчленування української території, замість того, щоб протидіяти цьому реально, без «шабельки», набуваючи ваги і гідності своєю внутрішньою політикою. Ні ж бо, у нього скрізь вороги. А хто ж на практиці втілює Ющенкові завуальовані ідеї, які майже одностайно схвалює напрочуд регіонально-патріотична РНБО? Прийшла пора Тягнибока, якого колись зі скандалом вигнали з «Нашої України». Тепер він навчає з екранів телевізора, зі шпальт газет і недалеких закутків мережі Інтернет. Тепер Тягнибок вирішуватиме долю кримчан. Гарна ідея? А може й нам, кримчанам, провести референдум щодо статусу Львова?
Ще зовсім недавно був знаменитий візит Хмари до Криму, який на тривалий час став козирем кримських сепаратистів. А тепер нехай Тягнибок підогріває проросійських плебеїв, що пасуться біля «нашої Наташі»! Нормальний хід. Скоро почнеться 91-й рік. Українців і росіян буде розділяти міліція з переносними ґратами, кидатимемо одні в одних яйцями і ламатимемо древка прапорів з різними кольорами. Чи ж не весело? Ну а потім вже і рукою подати до маленької локальної війни. Ющенкові пасує військовий френч. І його вже замовлено – від кутюр'є Тягнибока.
А ми – статисти. Родичі, приймете мене на старість? Поховаємо пару десятків чужих дітей, світ полюбується кримським узбережжям у танковому намисті. Класне буде видовище! А Ющенко у плямистому френчі на фоні Севастопольської бухти буде переконливо дивитись під надписом «Ющенко – наш Пезидент».
Я не хочу, щоб цей мій антиутопічний сценарій здійснився. Але Крим – це вулкан, він потребує делікатності і поваги. До речі, Крим – Автономний! - був готовий іншими очима дивитись на Київ після Помаранчевої революції. Помаранчеві стрічки прикрашали наші кипариси – ще кілька місяців після тих незабутніх подій. І що ж? Чи стала з того часу впливовіша українська мова, культура, освіта на півострові? Чи подбала про це держава, чи подивилась чесно в очі кримчан? Всі досягнення так званої «українізації» закінчились цинічною епохою Кучми. Втім, ми маємо шанс побачити ще епоху Ющенка-Тягнибока. Якщо і далі будемо «аплодувати» батьку нації, месії.
Я не шкодую за жодну хвилину своєї маленької ролі в «масовці» Майдану-2004, я й зараз скажу – що це були чи не найщасливіші часи мого громадянського «я».


А тепер і без звинувачень штатного анафеміста Кириленка можу сказати: я – зрадниця. Що ж – цілком логічно. Я ж українка.
Втім, ймовірно скоро в моєму паспорті запишуть інше – кримчанка, якщо кравець Тягнибок успішно розкрає мапу України на френч для Ющенка.


фото взяте з сайту: 24.ua/news/show/id/35782.htm

понеділок, 11 серпня 2008 р.

Літо війни


Літо досягло апогею. І звістки про затоплення Прикарпаття вже перестали бути такими гнітючими. Нарешті зникли з екранів телевізорів депутати. Час для більшого світу, якому байдужі собачі перегони. Повернутись би до захоплень молодості. Подивитись фільми, які давно вже мовчки чекають своєї черги у моїх справах, та завжди знаходиться щось більш важливе…
Іти додому з моря і відчувати, як на шкірі випаровується морська сіль, щоб кожна пора відчула грайливий протяг. Сміх малечі. Соковитий персик з тонкою шкірочкою, що сповзає, немов би з плечей спеченого курортника. Літо.
Але останні дні починаються і завершуються пошуками по Інтернету новин з грузинської війни. І щоразу більше усвідомлюєш – таке незабаром може бути і в Криму. Як, як нейтралізувати цього агресора, що підживлюється кров’ю сусідських народів, країну-вурдалака? Диву даєшся, як Росія привчила своїх громадян бути одностайними у своїй цинічній зверхності! А ще – як мовчить, присмоктавшись до газової труби, нібито мудра стара Європа…
Я далека від ідеалізації Саакашвілі, як на мене, не вельми розважливого політика, якому небезпідставно приписують еволюцію від демократа до тирана. Осетини для мене – не пусте місце, це теж люди, хоча їхня гордість, очевидно, гіперболізована аналітиками ментальностей, позаяк для них російська пастка – манна небесна. Врешті-решт, чи можемо ми адекватно судити про кавказький конфлікт, побувавши там у кращому випадку раз-два туристами? Мене гризе тільки одне – чи здатні українські політики зробити правильні висновки, щоб такий сценарій не був апробований і в Криму?
Чи знаю готові рецепти? Навряд. Але обплутана російською інформаційною павутиною свідомість пересічного, тим більше російськомовного українця приймає дозами отруту, від якої порятунку треба шукати «у своїй хаті». Тішить мене, що в інтернеті чимало молодих людей цю отруту, ігноруючи етику політкоректності, просто випльовують. Здорові гени та інстинкт самозбереження бере своє. Хоч-не-хоч – а нам потрібен прихисток НАТО, в інакшому випадку якогось там літа, що вже не за горами, вже хтось інший буде засипати і прокидатись з думкою про воєнні дії в Україні?
До речі, представник мера Москви на ювілейному Дні Ялти – «міста щастя» - вітав поважну і таки, мабуть, щасливу аудиторію скаргами – «У нас зараз війна, але ми…». У кого це «у нас»? Очевидно, він таки певен, що вся пострадянська територія «їхня», і не тільки вона. Надідея Росії, яка не викликає сумніву, – поглинути Україну. Крим же для цієї ідеї – ручка від кухлика чи кільце від гранати. І саме до цієї «ручки», контрольованої Чорноморським флотом», тягнеться з очима, захмелілими від грузинсько-осетинської крові, рука «Вані-різника».
Я згадую про це, як тільки пролетить в небі літак (а вони щось дуже часто останнім часом літають). Чи до снаги нам зупинити Росію?