субота, 27 листопада 2010 р.

Нація в парику

Оголошена партіями і громадськими організаціями акція вшанування жертв голодомору в Ялті зірвалась. Чи то організатори кепські, чи то вправно нас розвели "януковичі". Одинаки бігають по Набережній і розводять руками: "Де ж?". А тут доходять звістки, що у міськраді пропонували так званим "лідерам" зустрітись в різних місцях і в різний час.
А тим часом Набережна не припиняє своє вічне свято. 15  градусів тепла, звідусіль долинає музика, і навіть пенсіонери у загальнонаціональну хвилину мовчання шпарять гопака.
За семіотичними вченнями пам'ять зберігається у волоссі, історико-культурна теж. Мабуть, ми нація в парику. Хто ж його нахлобучив нам на голову, що ми не встигли отямитись?
І тільки в на балконі Музею Лесі Українки горять свічки.
Сумно.

понеділок, 12 липня 2010 р.

Доктор Костецький

Один день вдома - оптимальний термін для повернення в дитинство. Встигла я багато. А головне - зустріла друга юності. Колишній шибайголова, який в студентські роки умів, по-котячому примружившись, спокусливо повторювати "Гори! Море! Шашлики!", тепер авторитетний лікар.
У регіоні, який ще донедавна називали депресивним, він зумів розгорнути на базі маленької амбулаторії справжній медичний проект, до якого тепер звертаються з ранку до ночі мешканці трьох областей. Вразив не так прект, як повна віддача доктора, здатного ігнорувати матеріальні дивіденди, повністю зосередившись на моральних. Дивовижною є його житейська оптика - він вміє бачити мудрих, гарних, сильних і душевно щедрих людей, як серед молоді, так і серед літніх фахівців. Власне, годину (яка переривалась постійними дзвінками з проханням проконсультувати) він говорив про таких людей з глибокою вірою в те, що Помаранчева революція стала точкою неповернення. Можна і треба працювати всупереч абсурдній владі. До речі, коли по телефону мого друга запросили до команди, що боротиметься за місцеву владу, відповів: "Мені це нецікаво". Але прикладає чимало зусиль, щоб до владного ешелону увійшли недурні депутати (абстрагуючись від кольорів), з прицілом на їхню підтримку тих, хто здатен на маленькі перетворення всупереч "стабільності".
Невже це той кучерявий хлопчисько, якого я знала? Невже це той чоловік, який пережив купу випробувань і впав у розпач (про що мені розповідали)? Невже людина з такою медичною бібліотекою і таким списком передплачених видань просто сільський лікар?
І невже можна після цієї зустрічі всерйоз сприймати ниття слабаків, яке перетворюється на постійний фон вувузел? А виявляється звук і колір світу, що нас оточує, може бути іншим.

Хто така Янукович Надежда?

Вся дорога до Ялти обвішана гаслами "Янукович надежда Крыма". Наш дотепний гість постійно перепитує з-за керма авто: "А хто така Янукович Надежда? Людмилу знаю, а  Надію...".

вівторок, 18 травня 2010 р.

Семіотичне

Гріх жалітись, бо ми, українці, таки маємо заступника.
Коли козацькі нащадки весь порох тратять на Юліну спідницю або колупання в носі з розумним виглядом, то якась сила таки виразно говорить п. Януковичу: "Воздасться!".
Чим тобі не попередження "Слова о полку Ігоревім"?
Але якби всі ті, хто від душі посміявся, зрозумів інцидент ще як і послання до себе:
"Зрости в собі ялинку...!"
Це ж так просто: "Борітеся - поборете! Вам Бог помагає".

неділя, 25 квітня 2010 р.

Вавілонський полон

Після резонансного «харківського» ґешефту Януковича повертатись в Крим особливо прикро. Мов обпльована. Майже в кожному зустрічному погляді вгадую тріумф прихильників невмирущої ідеї «російського Криму». 

На Заході України – хтось готовий взагалі відмовитись від Сходу і Криму, хтось вираховує мізерні набутки і готовий йти на уступки за більшу кількість нулів у кінці ціни. А тут…Насправді ніякими грошима не виміряти втрату гідності українців, які ще досі балансують на грані власної самоідентифікації.
Завжди стояла на позиції, що незалежність варта того, щоб за неї платити, навіть дорого платити. А нас тепер бавлять оповідками, що українцям, як жебракам, будуть наливати трохи юшки зі столу сусідів. І закликають цим гордитись.
А особливо блюзнірським виглядає обурення «противсіхів», які все зробили для того, щоб до влади прийшов «господарник» Янукович.
Здається, я втрачаю рештки оптимізму. 

субота, 24 квітня 2010 р.

Полемізуючи з Сверстюком

За останній час двічі мала нагоду слухати Євгена Сверстюка, з яким познайомилась ще років десять назад. Відразу зізнаюсь: на блозі цього сивочолого авторитета вже неодноразово подаю голос «проти», багато в чому не розділяю його переконання. Але його сковородинська святість і поважний вік відкинули в мене бажання полемізувати. Тому подумки вступала в дискусію з автором лише читаючи у вагоні книгу Сверстюка «Не мир, а меч».
Намагалась свою упередженість нейтралізувати. І справді, прочитала деякі факти, що розширили мій фактаж про відомих українських культурників, зокрема про Гоголя і Малишка. Але все ж здебільшого мене не покидав спротив зі спалахами іронії, а то й сарказму.
Ще раз повторю, філософія автора для мене цілком прийнятна, але практичне підтвердження його розуміння істини подекуди виглядає абсолютно непереконливо, наївно і навіть облудно.
Головний кришталик в очах Сверстюка – Євангеліє, з ним сперечатись важко. Але крізь нього світ – напрочуд простий, чорний і білий, з чіткими кордонами між ними. Мій досвід зробив мене апологетом іншої істини: світ напрочуд складний, де переплітається грішне з праведним, яких не розділити навіть найтоншим скальпелем Біблії. Можна позаздрити Сверстюкові: він вірить у свої однозначні оцінки, не мучиться сумнівами, а в мене так не виходить. Впадає в око і непослідовність автора: одним він дає шанс на очищення, а інших прирікає на вічну зневагу. Він часто оперує, скажімо, іменем Лесі Українки, яку також спрощує до неймовірності. А чимало очевидного бачити не хоче.
Втім, може кожен з нас вибудовує собі певні координати, які здаються йому моделлю істинного розуміння світу, так само непереконливими будуть для іншого мої пріоритети, віра, життєві акценти. Не хотілось би впадати в претензійність, бо Сверстюк – вартий поваги, він не той агресивний просвітянин чи апофігіст, крикливий наступ яких чути звідусюд.
Принаймні прегарні слова він вибрав на обкладинку, їх читаючи, я можу кивати тільки схвально:
«Якщо зібрати співучасників Христової драми, то най живучішим виявиться в кінці другого тисячоліття Пилат – холодний і байдужий до драми. Він знає правду, але це ні до чого не зобов’язує. Він зневажає юрби, але прислухається до них. Він виконує чужу волю й умиває руки».

Світ ловив мене і… впіймав


Емоційно це мене діткнуло сильно. Але минув час. Мій ненаписаний пост, переказаний вже кілька разів, втратив внутрішній нерв. Але задля мітки самій собі запишу хоч його схему.
Пропозиція у вигляді напівпрохання-напівнаказу зверху щодо оцінки студентові мене не застала зненацька. Таке буває у викладацькій роботі. Але на цей раз, всупереч нібито логічним аргументам співрозмовника, все в мені збунтувалось. Зокрема різанув такий аргумент: «Ми ідіотам ставимо – а тут своїм…». Це правда, але в такому випадку ми прирівнюємо «своїх» до «ідіотів», даємо їм життєві уроки: все вирішує «дах» над нами. Врешті, є якісь абстрактні обставини, але бачити конкретно людину, якій по суті «дарують» диплом за певні послуги… Причому молоду людину, якій колись на парах через літературні образи намагалася давати уроки моралі… Це для мене було заскладно прийняти. І я вибухнула.
Перше бажання було – піти і не повернутись. Можу собі це дозволити. І, ймовірно, так би і вчинила. Але мимохіть пригадала всіх цих лицарів «чистих рук», які, по суті, є лише позою нікчемності. Навіть промова Ліни Костенко на 80-річчя спрацювала засторогою. То що – Забужко мала рацію, розбивши в пух і прах «її величність» Ліну Костенко? Адже, оглядаючись на пройдений шлях, все-таки велика Ліна шкодує передусім, що друкували її не на тому папері (!), а хитрі видавці ігнорували її авторські права. І своєю «другою внутрішньою еміграцією» Костенко пишається, бо скрізь (тобто нагорі) були не такі, як треба, не «з чистими руками». Тож тоді, коли дезорієнтований люд втрачав авторитети за авторитетами, Костенко мовчала. Що ж, має право. Письменника все-таки може виправдати творчість.
А моя внутрішня еміграція навряд чи виправдалась би.
І я поставила оцінку.
Тільки для того, щоб без німбу святості мати можливості говорити зі студентами про мистецтво і про мораль. А хто без гріха, хай кине в мене камінь.

вівторок, 16 березня 2010 р.

Табачник - но пасаран

З першої миті, коли у Верховній Раді, було названо ім'я Табачника як міністра, у мене волосся стоїть дибом і стискаються кулаки. Знаю про цю людину не лише з резонансних публікацій, нерідко в кулуарах науковців всотувала про нього мерзенну інформацію, не сподіваючись, що він буде колись керувати сферою, у якій працюю сама.Рада щиро за студентів, які продовжують кращі традиції українського студентського бунтарства. Інтуїтивно здогадуюсь, що цей тест не пройдуть пихаті ректори, які завжди вміють пристосовуватись. Нарешті їхнє глухе мовчання перервав Квіт.А що далі?Битва на рівні облрад? Знову розірвана Україна? Стінка на стінка: українці vs росіяни через гебрея-ксенофоба? Не хотілось би бути Кассандрою, але змиритись з цим ганебним фактом неможливо. Найрозумніше було би Табачникові піти самому. Але якщо він і його команда впруться, треба шукати більш радикальні заходи. І хай там кажуть, що Табачник - лише маневр хитрого яника. Просто треба спочатку ліквідувати цю наживку, і з набутим досвідом всім миром викурювати інші одіозні постаті. Оце єдино реальний опір проти мафії при владі з її невербалізованою атиукраїнською програмою.

вівторок, 23 лютого 2010 р.

Янукович vs Леся Українка

До останнього сподівалась, що дату інавгурації перенесуть. Жаль мені дуже ту ауру 25 лютого - День народження Лесі Українки - осквернити тавром на хитромудрій пиці українства: "Янукович - наш президент". Наш???
Багато років цей день налаштовував мене на інше. Леся - дама сувора, вона лицемірства не прощає. Але й вчить не зловживати пафосом...
Будемо вчитись жити "за Януковича". Навіть більше - створювати громадянське суспільство, інтенції до якого звів нанівець Ющенко. Загальновідомо, що негативні емоції володіють більшою рушійною силою, ніж позитивні.
Але перші голоси, які намагаються авторитетно звучати всупереч..., схиляють мене до думки про природжений мазохізм нашої ментальності. Українці все зроблять задля того, щоб було гірше, а потім отримують кайф від видимості власного героїзму. Я все про тих же сверстюків і забужків, які свідомо підштовхували Україну до коронації Януковичем, а тепер, бачте, починають ставати з ним на прю.
Ну ось, я ще раз собі довела, що також українка, бо не хочу бути овечкою з пастви Тягнибока або Сверстюка. Не закладений у нашу свідомість ген єднання. Але чому не минається старосвітське шукання месії, сподівання на ідеального найманого службовця (президента) з "глибоко національним обличчям", замість того, щоб на віражах історії просто прорахувати наперед кілька кроків?
Отож - завтра 25-е. Думаю, що у товаристві, серед якого я проведу цей день, навряд чи часто будуть згадуватись слова "інавгурація", "президент" і т. п. Якщо так, то нічого й не сталось. Все залишається по-старому. Одного б хотілось: щоб часом Герман, яка любить велично демонструвати, що засвоїла шкільну програму, не згадувала імені "Леся Українка", "День народження" і т. п. Не говорили б про "перемогу демократії", яка давно підмінили маніпульованою "охлократією", причому гордовиті пани з Америки і Європи роблять вигляд, що цього вони не помітили, а насправді скоріше їх влаштовує тиха й тупа Україна.
Хай там буде їхнє свято, а у мене - своє. Не останнє ж?

понеділок, 8 лютого 2010 р.

А по утру они проснулись...

Ну ось і прийшов цей ранок, коли не хочеться відкривати очі...
Чи було щось несподіване? В принципі, ні. Все йшло до того. Але від того не менш прикро.
Ті, які досі кажуть, що різниці між кандидатами нема, невже не чули, як нагло "регіони" перейшли на російську мову в першому ж зверненні до виборців після голосування?
Очевидно, на Заході України мало що зміниться. А тут, в Криму, весь той пісковий замок українського, який я намагалась сприяти в міру сил вибудовувати у пущі, рухне. Поступово тут відбувались зміни, а тепер... Принаймні - все загальмується. Не певна, чи зможемо ми без підтримки команди Юлії Тимошенко відбудувати музей Лесі Українки. І як тепер сприймати нового міністра "культури без культури", лакизу Гришка, про якого я вже писала? Переконана, що на спеціальність "українська мова і література" в університеті набір скоротиться. От і прийдеться, якщо не мені, то моїм вихованцям, їхати зі своєю освітою і дисертаціями заробітчанами в західне гетто, бо енергія побудувати державу на своїй землі раптом вичерпалась. У ХХІ столітті слід оголошувати чергову партизанську війну за українську мову.
Важко дорікати виборцям. За результат повинна взяти на себе відповідальність інтелігенція, та сама, що колись стояла (чи звисала з хмар вищості) зі мною плече в плече на Помаранчевому майдані. Це ті 3 проценти повністю деморалізованих "месією" Ющенком. Чи не парадокс - з рук Кучми ми відмовились "брати" Януковича. Пройшло 5 років, причому він зовсім не змінився, такий же бандит з примітивним мисленням. І тепер нам цього ж Януковича нав'язав сам Ющенко. І не спрацював той внутрішній спротив, який є, є, є - десь глибоко прихований в українців, але приспаний абсолютно злочинною ідеєю "чистих рук".
Дежа вю. Знову розрив ті самі три проценти. Тільки Ющенка ми кинулись витягувати, і суди доводили фальсифікацію. А що тепер? Просто фальсифікації стали узаконеними, до чого доклав рук сам гарант. Чистих?

середа, 3 лютого 2010 р.

Нація без імунітету

Мала честь за останні дні стати героєм двох публікацій. З компроматом. Таким абсурдним, що інколи мені здається, що, може, авторка просто не дочула, отож і вийшов "зіпсований телефон". (І як тепер мені вірити у ті масові компромати, які блукають в інфопросторі, а довірливі реципієнти ковтають пілюлі наклепів і приймають їх за чисту правду?). Але це слабка втіха. Я ж бо знаю авторку. Для мене не секрет, що вона психічно хвора людина з манією власної величі. І з мого боку було б аморально викликати її на прю, щось доводити, виправдовуватись. Та все ж - її друкують, її читають (часом). Як би там не було - магічний вплив має регалія: лауреат премії такої авторитетної людини!.. Знав би той авторитет, хто цю премію отримує. А втім - може і він схвалив би цей вибір?
Б-р-р-р!.. Це вже щось зі мною коїться під впливом неймовірної інфрормації в ЗМІ за останню добу. Нудить. Навіть не від політиків в овечій шкурі. А від тих численних циніків, що так старанно демонструють свою незалежність, критичність, мудрість... Але все це - "так зване", фальшиве. Бо добрими намірами, як відомо, вимощується дорога в пекло. І це так звані інтелігенти складалися вдвоє, щоб по їхніх спинах Яник переможно крокував до ощасливленого Ющенка. Деякі з них ніби схаменулись в останні дні. А раніше? Хіба може людина з вищою освітою загубитись у трьох соснах? Може, якщо одна з цих сосен отруйна, а імунітет начисто відсутній. Ну що ж - отримаймо те, чого варті, нація "дебілів", "геноцидів" і "козлів".
Є один лише шанс - показати характер ВСУПЕРЕЧ. Пожертвувати тою хитруватою частиною українця, який завжди скраю. Прийшов час, коли треба виходити з криївок.

понеділок, 1 лютого 2010 р.

Час минання


За давньою традицією намагаюсь до дня свого народження приурочити похід з друзями у театр. Цього року нікуди не виїжджали. Навпаки, повернулась сама у Ялту, що відзначала чеховський ювілей. Отож - "Три сестри" у постановці англійця Доннелана. Вистава, яку високо оцінив Париж, розкритикувала Москва, у Ялті пройшов по-паризьки. Сама я була у числі іроністів-критиканів, але наприкінці все-таки "рушниця" вистрелила. Під час антракту, стоячи у довгій черзі за кавою, неодноразово чула, як ялтинський бомонд обговорював свіжу новину - "перл" Януковича про "українського поета" Чехова. Ви б бачили ці високомірні посмішки, примружені з іскринкою погляди над бокалом добірного вина! От ім'я режисера Доннелана кандидат у президенети точно не вимовив би! Але найкумедніше те, що всі ці дами і джентльмени 7-го числа поставлять галочки біля прізвища Януковича і опустять бюлетень у скриньку для голосування без найменших докорів сумління. І в цьому в мене немає сумнівів.
Після вистави на утаємниченому романтичному пірсі з "Мадерою" ще палко сперечались про виставу. Родзинка була в тому, що чи не вперше об'єднала два покоління - друзів моєї молодості і супутників нинішнього "часу минання". І дійшли висновку, що робота літературознавця Доннелана - це більш переконливий текст Чехова, ніж ефектне використання матриці письменника у резонансних режисерських роботах. І без режисерських окулярів текст вийшов досить банальний і плаский, хоча і щему (як на мене) не позбавлений. Текст про час минання з ілюзіями, як запасними дверима, яких ніхто не відкриватиме, бо залишитись без ілюзій ще страшніше.


субота, 23 січня 2010 р.

До книги відгуків "Музею..." Забужко

Роман Забужко - завжди подія. Мене можна віднести до тих, хто дійсно чекали його. І нарешті мені вдалось поринути у цей фоліант під гламурною обкладинкою.
Затягує. Кілька днів магніт книги скасував будь-які інші справи. Страшенно рада, що в нас є Забужко. І що її потенціал не вичерпується. І що книга читається на одному подисі (чого не скажеш, скажімо, про вимучену "Таємницю" Андруховича).
Але міркуватиму про інше - сумнівне і сумне. Те, що викликає в мене спротив.
По-перше, героїня-стерва з комплексом німфоманки як речник авторської філософії. Очевидно, скандальність - гарантія успіху, що перевірено на "Польових...". Це почерк так званого шоу-бізнесу. Скучно.
По-друге, розмитий гендер. Висловлюючись мовою Забужко, у її культурософії патріальхальність постійно "трахає" фемінізм, але той теж дає здачі.
Віддаючи належне великій пошуковій роботі авторки (чорт візьми, не читала чоловічих художніх текстів, де б з таким поняттям зображені криївки, як у Забужко!), все ж її чоловіки ожіночнені, точніше вибудовані на кшталт жіночої мрії. У чоловічих романах завжди є збочення в інший бік - жінка-мрія, жінка-ангел тощо.
Дивує обсяг - на вагу нагадує Стельмаха. І це у ХХІ ст.? Очевидно, претензії дуже і дуже серйозні. Недарма вже почали тиражувати оцінки "Музею..." як "роману ХХІ століття" (Чи не зарано?).
Найбільше тривожить суголосність духу роману з реальною державною політикою. Завжди думала, що письменник - в опозиції до влади. Насправді в особі авторки маємо зразок конформізму при всій її браваді критиканства. На презентації Катерина Ющенко коментує цінність роману як підручника з готовності "вмирати за Україну". Такі формулювання - лише з соціалістичним пафосом - теж не нові у нашому літературознавстві, і це страшно. Але чи визнають пафос Забужко націоналісти, адже ефективність борців за Україну на сторінках роману все-таки переважає у "траханні"?
Як на мене - деякі сторінки роману - блискучі за стилем, просто отримала гостру радість, яку може давати джерельна вода. Але разом з тим повсякчас "грузнула" у типових блогівських теревенях - самозакоханих, наглих, вторинних.
Для роману, перед яким так активно встеляють червону доріжку, вторинність, навіть якщо вона постмодерно перекручена, не робить честі. Відгуки про книгу як відкриття історії, як на мене, перебільшені. Ці страхіття, що творились у вирі другої світової війни і після неї на Західній Україні, що почали відкриватись десь на межі 80-90-х, я пережила дуже сильно, і закарбувала глибоко в собі (документи, мемуари, безпосередні зустрічі, книги і т. п.). У Забужко вже читаєш про те, що знаєш. А тому відкриття, як такого, не було. Думаю, що книга могла би стати шоком, якби вона була написана хоч десяток років назад.
Насправді віддзеркалення того далекого часу у романі досить туманне, що можна виправдати специфікою сюжету: дешифрування снів, видінь і т. п.
Але зате дуже чітко проглядається інше:
- відкрита зневага до російськомовних;
- класова ненависть до "успішних".
В результаті маємо суміш нової і старої ідеології. Протест проти можновладців подекуди висловлюють далеко несимпатичні інтелігенти-плебеї.
Взагалі, у творі панує нелюбов до людини взагалі: на 85 відсотків характеристика персонажу а-пріорі зневажлива. І ще, як це не прикро, - нелюбов до країни. Забужко - репрезентант співвітчизників, для яких батьківщина - країна "Ця" (див. мій блог). Принаймні раз на 50 сторінок означення України а la "бандистська", "жалюгідна", "дурнувата" знайти нескладно. Хоча наприкінці у пафосі герцю головної героїні з "продажним" депутатом нібито й відкривається істинний патріотизм, але, як на мене, він штучний.
Дуже легко читаються коди відомих сучасників, зокрема симпатичне відлуння Соломії Павличко, й істерично-вульгарне - Ліни Костенко. Відкрита війна, яку веде Забужко проти Костенко, вже загальновідома. Кажуть, вона бореться за титул "Леся Українка ХХІ століття", і це підтверджує навіть прізвище героїні - Гощинська ("Блакитна троянда" Лесі Українки). Критику Забужко щодо певної патріархальності Костенко визнаю небезпідставною, але карикатура "поетеси-бабища" у романі не робить авторці честі.
До речі, схильність до прометеїзму і уникання сізіфізму свідчить про певну старомодність мислення самої Забужко. Ось тому так запекло вона шукає свідчення про Олену Довган - вона ж бо загинула за Україну! - і залишає на маргінесах власного батька-шістдесятника. Насправді зірватись гранатою легше, ніж гнити живим трупом у власному ліжку за непоступливість поглядів. І хоча Забужко це усвідомлює, проте її камера все ж шукає традиційного "згоряння молодості". Невже авторка філософ за освітою?
Щодо філософії, то не вона головна рушійна сила роману. А жаль. Подекуди вловлюю переказані сленгом статті Зіммеля, Вебера, хоча все це існує в повітрі, яким ми дихаємо. Принагідно зауважу, що лізуть в очі прийоми маскультури, відомо, що переважно сучасні відомі письменники намагаються балансувати між елітаною і масовою культурою. Все ж дратували деякі ходи найпримітивніших серіалів. Очікувала - так і сталось! - що появиться "дитина", про яку ніхто не знав 50 років, чим тобі не бразилійське кіно? Наприкінці якось поспішливо розгадуються загадки, і серця заспокоюються "паруванням". А сам кінець вельми нагадує бравурний оптимізм виступів КВНівських команд, які нібито язикаті, дають всім жару, але вкінці обнімаються і обіцяють світло попереду.
І все ж таки щодо національної пам'яті. Забужко, на жаль, знову педалює на міфі про українців з найголовнішою проблемою - зрадництво. Зрадники в 40-х, зрадники-сучасники - перекидання вилами все того ж міфу, який полюбляють як українофоби, так і українофіли. Жахливим є той ген ненависті і недовіри, який прищепила нам історія, і який не без пієтету плекають як політики, так вчені і митці. Система доносів, яку нав'язав на Східній Україні Cталін, так само процвітала і в УПА. У Забужко здатні на гідні вчинки - одиниці, решта брудні, корисливі людці (особливо неукраїнці). Що залишається? Секс.
Чи не замало?
Думаймо!