Янукович vs Леся Українка

До останнього сподівалась, що дату інавгурації перенесуть. Жаль мені дуже ту ауру 25 лютого - День народження Лесі Українки - осквернити тавром на хитромудрій пиці українства: "Янукович - наш президент". Наш???

Багато років цей день налаштовував мене на інше. Леся - дама сувора, вона лицемірства не прощає. Але й вчить не зловживати пафосом...

Будемо вчитись жити "за Януковича". Навіть більше - створювати громадянське суспільство, інтенції до якого звів нанівець Ющенко. Загальновідомо, що негативні емоції володіють більшою рушійною силою, ніж позитивні.

Але перші голоси, які намагаються авторитетно звучати всупереч..., схиляють мене до думки про природжений мазохізм нашої ментальності. Українці все зроблять задля того, щоб було гірше, а потім отримують кайф від видимості власного героїзму. Я все про тих же сверстюків і забужків, які свідомо підштовхували Україну до коронації Януковичем, а тепер, бачте, починають ставати з ним на прю.

Ну ось, я ще раз собі довела, що також українка, бо не хочу бути овечкою з пастви Тягнибока або Сверстюка. Не закладений у нашу свідомість ген єднання. Але чому не минається старосвітське шукання месії, сподівання на ідеального найманого службовця (президента) з "глибоко національним обличчям", замість того, щоб на віражах історії просто прорахувати наперед кілька кроків?

Отож - завтра 25-е. Думаю, що у товаристві, серед якого я проведу цей день, навряд чи часто будуть згадуватись слова "інавгурація", "президент" і т. п. Якщо так, то нічого й не сталось. Все залишається по-старому. Одного б хотілось: щоб часом Герман, яка любить велично демонструвати, що засвоїла шкільну програму, не згадувала імені "Леся Українка", "День народження" і т. п. Не говорили б про "перемогу демократії", яка давно підмінили маніпульованою "охлократією", причому гордовиті пани з Америки і Європи роблять вигляд, що цього вони не помітили, а насправді скоріше їх влаштовує тиха й тупа Україна.

Хай там буде їхнє свято, а у мене - своє. Не останнє ж?

То постелимо червону доріжку?

Нещодавно мудрий професор безапеляційно заявив, що я – тип емоційний. Так це чи ні – не знаю, бо в певних колах маю репутацію «прагматичної і своєкорисної». Якщо серйозно, то з віком будь-яка людина стає більш раціональною, принаймні так мені здається. Я навіть не дуже розумію, що таке «емоційний тип», власне, це мені і нецікаво, але майже кожного ранку гостро відчуваю, що емоції заважають мені жити. Це коли після кави залізу в Інтернет, прогляну новини чи їх анонс, а далі… руки перед усією запланованою роботою вже опускаються.

З «висувань» у кандидати мої емоції трохи підживились позитивом, зокрема ностальгійними згадками про Майдан 2004. Але були і «горошини для принцеси», таки добрі каменюки.

От, скажімо, колись я читала інтерв’ю Гришка про те, що він має намір стати наступним Міністром культури. А тепер на власні очі переконалась, як він рішуче йде до омріяної кар’єри. Адже останніми роками кум Президента Гришко повсякчас декларував свій патріотизм і проєвропейськість, але виявився… королем співочої свити Януковича. Я далека від того, щоби всіх поп-співаків називати «співаючими трусами», серед них дійсно є талановиті люди, які приносять визнання Україні і мають свою позицію. Скажімо, навіть Ігор Ліхута більше викликає поваги своєю послідовністю. Врешті, після того, як він пережив страхи, коли його мало не побили під час Помаранчевої революції, то став дуже виважено давати інтерв’ю про Україну як єдине ціле, де в окремих людей просто різняться політичні симпатії. Але у випадку з Гришком, зіркою оперної сцени, заїдає інше. Вивчаючи аристократичний код у Лесі Українки і шукаючи його у сучасному довкіллі, вкотре переконуюсь, що мав рацію Золя (те саме є і у Франка та ін.): інколи проститутки проявляють більше шляхетності, ніж представники елітних соціальних кіл. Так що перспективи мати ось такого Міністра-альфонса у нас вимальовуються досить чітко.

А зранку – Ульянченко про Ющенка. Всі сили наш вінценосний віддав на боротьбу з Тимошенко. І наостанок гордо став у лави Януковича. Який жахливий парадокс – тоді всім миром став наш народ, щоб Ющенко (майбутнє) не пропустив до влади Януковича (вчорашнє). І ось через п’ять роки так само натхненно цей Ющенко разом зі жменькою «своєї нації» роблять все можливе і неможливе для того, щоб простелити червону доріжку під ногами того самого (абсолютно того самого!) Януковича.

Втім, це все вже було в історії. І про нас, електорат, з кривими посмішками, мовляв, «всі вони однакові», вже давно говорили мудреці: Не бійтесь ворогів, хоч вони можуть вас вбити. Не бійтесь друзів, хоч вони можуть вас зрадити. Бійтесь байдужих. Це при їх мовчазній згоді відбуваються всі вбивства і всі зради на землі.

Хто переходить Збруч?

Друга світова війна – це, окрім всього, велика коктейль-машина. Все перемішалось і стало дибки. Я виросла на Тернопіллі, а мої батьки – з різних кінців Великої України. Звісно, з дитячих літ чула дифірамби «золотому вересневі», хоча ніяким святом дата 17 вересня навіть формально не стала. Цього року якось чи не вперше дійшла пішки до Збруча, почуваючи себе майже Робінзоном на безлюдних полях разом зі своєю супутницею, маленькою П’ятницею. Сидячи на березі річки, чомусь постійно уявляла, що було на цих схилах і поза ними ще до війни. І мені навіть вдалось скласти усну сторінку з підручника для дітей, які мало що тямлять про життя своїх прабабців і прадідиків. Річка виявилась зовсім сіренькою, а я, йдучи до неї, все підтримувала дух П’ятниці тим, що ось-ось появиться блакитна стрічка. Збруч - неширокий і досить швидкий в обрамленні зелені. Зайшла в воду, і майже по-стефаниківськи гостро відчула ту космічну невідомість, яку,ймовірно, відчували люди, які колись, напередодні війни, переходили Збруч, і туди, і сюди.

Аж тут гульк – 70-річчя міфові про «Золотий вересень»! Здавалось би – тішся, все йде, все минає. Але щось шкребе мене, якийсь маленький Мефістофель скрипучим голосом хіхікає… Бо, на жаль, кожного разу, коли спілкуюсь зі своїми земляками, чую досить виразно ностальгію за «совєтами». І це там, де мало не в кожному селі стоять високі хрести жертвам комуністичного вчора, пам’ятники героям УПА і т. п.
Відмахувалась я від цього мефістофельського смішку, але так, між іншим, сьогодні заблукала на сайт «Тернопільської правди» і поглянула на рейтинг політиків. Звичайно, місцевий «король» там Тягнибок. Без коментарів. А на другому місці знаєте хто? Янукович. Той самий Янукович, який нічого не робить і не зміг зробити зі своєю найчисельнішою фракцією, той Янукович, який проштовхує, як державну, російську мову, той Янукович, що відкрито дивиться в рот віщунам з Кремля… І не те, щоб я ідеалістично не бачила підґрунтя для януковичів. Їхня популярність для мене цілком зрозуміла в Донецьку чи в Криму. Там теж хочуть мати своїх «королів» у період новокнязівських міжусобиць. Але чого ж тоді з західного боку Збруча у часи, коли проголошують повне фіаско «псевдозолотого вересня», кожний сьомий на Тернопільщині бачить Месію у Януковичі. І він перейде Збруч зі своїм невидимим військом «визволителів» - причому буквально через півроку, якщо й далі будемо легковажити і гратись в «бібікання».

У дзеркалі Іншого

Сьогодні майже три години витратила на розмови з незнайомцем, досить цікавим типажем з діаспори. З віком відчуваю себе все більшою заложницею цейтноту, і тому спілкування дійсно стає розкішшю. Колись, як кожна нереалізована радянська людина, отримувала справжню наснагу від теревенів. Вперше інший спосіб життя відкрила для себе з розповідей Анатолія Євдокименка. Після гастролей в Америці він, зокрема, змалював такого професора, який завжди мовчав у товаристві, коли, наші, звісно, виливали душу, навпіл з міцними напоями. Врешті той професор роздратував Толю, і він запитав: чого ж ти мовчиш? А той поважно: я говорю лише тоді, коли мені за це гроші платять. Здається, Євдокименко тоді остаточно розмежував дві ментальності: це їхня, а це наша.
Незнайомцем виявився Джордж Ільїнський, який розшукував сина письменника Аркадія Любченка. І мені вдалось таки його віднайти, трохи попорпавшись в Інтернеті. А-пріорі я розуміла, що людина з неабияким життєвим досвідом. І не помилилась. Мати його була особистим секретарем у Коновальця, сам він малим виїхав в Німеччину у складі архієрейського хору і проїхав з ним всю країну. Особисто знав владику Мстислава, родину Любченків та багато ін. історичних постатей. Дріб’язок уяви – і переді мною немов прокрутили захопливу стрічку. Отож я відчула дух таборів, суперечок між своїми і чужими, пройшла дорогу з повоєнної Німеччини в Америку. Джордж Ільїнський, який свого часу працював викладачем в університеті, бібліотекарем, майстерний оповідач. До того ж без отого нав’язування власного кута зору, чим нерідко грішать діаспоряни і не тільки. Історія його сім’ї – переконлива ілюстрація минувшини України. Виріс він в Білій Церкві, належав до дворянського роду, який пам’ятав, що предки його з козаків. Через родинні конфлікти став, як він каже, переконаним «націоналістом», але справжніх партійців-націоналістів змальовує без особливої приязні, наводячи конкретні факти їхніх злочинів у вигнанні. Отож людина світу, що зробила себе самотужки, причому залишилась палким патріотом України. Оригінальним виявилось його бачення нинішньої ситуації України та її перспектив. Оперуючи численними фактами і цифрами з історії чужих країн, (деякі з них у нас практично не артикульовані), п. Джордж тим не менше щодо України не зміг бути об’єктивним. Як і всі ми, очевидно. Логіка патріота-романтика, до того ж суттєво віддаленого від реального виру наших подій, продовжує йому малювати Україну лубковою, нещасною, найбільшою жертвою всіх часів і народів. Однак несподівано втішила його поміркованість, відкритість, бажання зрозуміти не лише співрозмовника, але й раціональне зерно кожної з партій, що сьогодні є гравцем на політичній арені. Не менш несподівана сьогоднішня Америка очима Ільїнського. Наприклад, виявляється, що в деяких колах політику Обами вважають «комуністичною», а це назагал найбільше звинувачення у їхній країні.
Ми так і не наговорились вдосталь, прийдеться зустрітись принаймні ще один раз. І це ж треба – працюючи над драмою «У пущі» Лесі України, поспілкуватись з людиною, яка вивчила одну з індіанських мов (всього їх 1600!) і навіть викладала її! Чиста тобі містика, а не збіг обставин. Все-таки надзвичайно цікаво побачити світ поглядом збоку, тим більше, якщо він подається без дидактики. Але, безсумнівно, мав рацію покійний Євдокименко: ми – це ми, а вони – це вони.

Ширка від "чистих" рук

Читаю матеріали зїзду НУ. Який же все-таки мерзотник цей пан Ющенко! Як він глибоко не поважає своїх однопартійців! Чомусь пригадалось, як в перші дні його президентства, якийсь чоловік вступив з ним в дискусію, а Ющенко йому: „Ти розумієш, хто перед тобою стоїть: Я – Президент України”. Він і досі не зрозумів, що повага завойовується вчинками, а не титулами. Коли кажуть про одержимість Ю. Тимошенко, то їй ще далеко до Ющенка, який готовий зруйнувати все, аби лиш насолити прем’єрці. Найголовніше, що вся його діяльність налаштована на деструктив.

Нічого нового на з’їзді не відбулось. Але тепер можна з більшою певністю сказати: „Ширка, про яку так багато говорили ющенківці, здійснилась!” І назва її – НУ-ПР. Ось про що відбувались перемовини нещодавно: спочатку в горду позу стає „демократ” Янукович, а потім такий фінт (фіРташистий) робить „патріот” Ющенко. Ось вам і коаліція, яка ще маскується у подвійну опозицію. Головне – залишити Україну в багні, не дати їй ніяких перспектив на майбутнє. Слів нема. Ці нібито лідери політсил грають м’язами і прораховують своє майбутнє за спідницею Юлі, виливаючи на нею всю свою жовч, що накопичилась в них від політичної імпотенції.

Всім гарна, моя Україна! І таланти в неї є, і земля богоданна.

А лицарів, Вкраїно, ти не маєш.

Дежавю

Ось і знову політика нахабно експропріює мій світ. Якраз приходить пора відпусток, час - коли можна максимально зосередитись на пріоритетних справах, але події "там" змушують вкотре відчути себе "наркозалежною".

Україна - це я. І викручує мене сьогодні до нудоти. Терпіти не можу надмірного пафосу, не можу дивитись на екрані на скиглячих чоловіків у похмурих галстуках, підкреслено серйозних, без почуття гумору - нікчемних сторожів мови, яка чомусь лазить у вікно до сусіда. А все чому? - бо чоловіки ті євнухи! (Та і жінки в тім товаристві не кращі!) Але все ж коли я проходжу, скажімо, повз найближчу школу, і чую, як на останньому дзвонику там звучить наш гімн (а ще десяток років назад мене переслідували з газовим балончиком лише за пропозицію відкрити в ній український клас), то сльози навертаються на очі.

Ці спогади накотились на мене від фрази, яку я наважуюсь сказати вголос: коаліція-ширка - антиукраїнська. Власне, про це зараз будуть трубіти всі, кому не лінь. Я ж дійсно наважилась, бо з колоди політиків, що маємо нині, тривалий час вважала тузом лише Юлю. Не належу до тих, хто "задрав штаны, готов бежать" за БЮТом, але дійсно, нерідко відчувала: за ЮВТ не соромно. Що стосується президента, то за нього соромно. Яценюк зі своїми тинейджерськими комплексами "все НЕ так" - взагалі насмішка над українцями. Але що ж говорити тепер? Я готова ЮВТ пробачити багато чого, і навіть свій вкрадений ноутбук (як результат кризи), і нервове смикання її правого плеча, коли вона говорить недоречні агресивні сентенції. Однак спілка з політичною силою байстрюків нокаутує мою свідомість. І не впертість майданівця в мені говорить. Так, час інакший, багато чого змінилось. І люди змінились. Тепер, скажімо, парадокс, але мені несмішно, коли говорить Шуфрич, нерідко нема чим крити проти раціоналізму синьо-білих. Зрозуміло, що співпраця з ними вкрай необхідна, а електорат їхній - нормальні люди, які мають право на своє бачення, на свій вибір. Зрозуміло й інше: Ющенко все зробив, щоб зруйнувати коаліцію. Здається, в нього була така мета: руйнувати будь-який конструктив своїми "чистими" бездіяльними руками. Проте це далеко не рефлексуючий Пілат!..

І все ж "ширка" убиває останні надії бачити Україну кращою. Більш ситою - ймовірно, але не тією, що тужила не в одному поколінні нездійсненною мрією.

І що ж далі? Відчуваєш себе перекотиполем. Відкинута ураганом від звичного закутка, куди мігруватиму? Страшно визнати, але, скорше, в бік нікчемного Ющенка, мізерного Костенка, неприйнятного ТягниВбока... І це тільки тому, що вони українці?!.. Є ще, скажімо, більш симпатичний, але малохаризматичний Гриценко, проте для політика він надто самозакоханий, щоб мати якісь перспективи. При такому розкладі невже знову прийдеться голосувати за Ющенка, якому не довіряю і якого не поважаю?

Цей тест, слава Богу, не треба проходити завтра. Дарма я жертвую годиною сну, щоб гадати на "блоговій гущі". Але принаймні не буду ховатись від самої себе, уникати чесності. Політика тече, як вода. Настрої, може, ще будуть неодноразово змінюватись. Та сьогодні вони кепські. І завтра слід чекати нового наступу, нового глуму.

Ось такий виходить абсурд на електоральному полі. Початок літа. Листопад...

Маразм

Вщухає дев’ятотравнева температура. Цього року якось особливо відчувалась штовханина поглядів, переконань і цінностей – від ЗМІ до вулиці. І за сімейним столом не обійшлось без дискусій, де головним козирем все-таки були спогади близьких і не дуже людей, що, пережиті, стали власним досвідом.  Але і спогади не можуть бути незаперечним аргументом, бо це такі маленькі цяточки безмежного спектрального зрізу...

Смішно і прикро чути і читати різні мудрування з дидактичним підтекстом, претензії на нові оцінки другої світової війни, натхненні хуторянською філософією. Війна – це велике спільне горе, що змушувало людей (з якого боку вони б не воювали) втрачати людську подобу, підкорившись звірячим інстинктом. Одиниці були здатні на опір цьому пресингу силою духу, промінням душі, а незнищенне прагнення до героїзації тих трагічних років (з будь-якого боку) – абсурдне.

Переглянутий вночі фільм „Франц +  Поліна” за повістю Адамовіча „Німий” несподівано став тим катарсисом, що здатен фільтрувати наші погляди, розрізнені місцем народження, віковим особливостями, статтю тощо.

Глибоко переконана, що забувати ту перегорнуту сторінку минувшини ми не маємо права. І не маємо права дозволити роздмухувати будь-яку ідеологію, що побудована на ідеї знищення „інших” чи інакомислячих. І робити це слід не лише неефективними закликами, як демонструє наш нарцистичний Президент, який досі не зрозумів, що у загальній масі представники старшого покоління, що воювали в арміях противників, не знайдуть порозуміння. Це вам не вболівальники „Динамо” і „Шахтаря”.

Все ж думаю, що здорова частина суспільства здатна обійтись без вказівок зверху, а поступово виробляти свою позицію, свій модус поведінки, без хворобливого жадання помсти чи то НАТО, чи то Росії. А найперша проблема – витиснути азарт „войнушки” з поля внутрішньої політики, зняти з порядку денного культ ворога (що є передусім свідченням власної слабкості і страху), відмовитись від військової риторики, залякування майбутнім, пошуку зрадників і шпигунів. Бо попри дату на календарі в наші дні нерідко доноситься сморід тридцятих років. І якщо ми до нього адаптуємось...  

Нове масонство

Субота. Вибираємось в гості до людини, мудрістю і молодістю душі якої не перестаємо захоплюватись. Це виглядає подією, бо з часом доля безпосереднього спілкування в суєті днів зменшується катастрофічно. Від сплесків комунікаційної активності почуваюсь вичерпаною і розбитою. Але й до сутінкової естетики споглядання, мабуть, ще не доросла.
Колись були міфологізовані кухні у „хрущовках”, де вулканічно виливались дисидентські думки. Втім, це вже також не застало моє покоління. Ми мали втіху у посиденьках над морем з чаркою доброго вина, напівлежачі діти „застою”...
Все змінилось на зламі 80-90-х. Тоді треба було робити вибір. Я вибрала інтенсивне суспільне життя. Мітинги і сходки, „ігри” зі статутами і офіційними листами, щем в душі від мізерних досягнень і безмірна спустошеність від великих поразок. Можна надувати щоки і загинати пальці, причетною до яких національно-соціальних зрушень у „літній столиці” України мені пощастило бути: по-перше.., по-друге..., по-третє... Але пристрасті вляглись, і я знову на узбіччі, повернувшись до вічних цінностей „блудною донькою”.  Клеймо „націоналіста” отримала у середовищі міської інтелігенції, але спільної мови не можу знайти і з тими, з ким колись виступала нібито єдиним фронтом. Куди подіти свій громадський потенціал? Залишаються блоги, до яких вряди-годи теж ходять в гості, щоб виголосити щось темпераментно, мов на „кухні” шістдесятників, або кинути свою репліку, немов камінь у чужу кватирку, коли геть стане нестерпне п’яне волання.

Спостерігала за „вуликами” структури громадянського суспільства в Америці. Не надихає. А в нас і поготів. Не люблю партії, де ти стаєш заложником лідерів-фюрерів. Рішуче не приймаю „бігання” з однієї партії в іншу, або утворення чогось з клаптика колишнього, що в наш час стало нібито й комільфо. Тхне мені від таких людей... Але й манія відмежування від світу „інших” ще не повністю паралізувала мої інтенції.

Начитавшись розумних текстів, впившись їхніми фантазіями, подекуди моє заховане „Я” поринає у світ мрій. Нещодавно відкрила у Лесі Українки чимало масонських мотивів і символів. Почала шукати корені масонства в Україні. Не вважаю себе фахівцем, але принаймні весь Інтернет перелопатила. Більш того, мала можливість спілкуватись зі справжнім лицарем-масоном, у світі – чудовим художником, що мешкає в Ялті. Для нього масонство – лише данина грі. А що інакше можна чекати у постмодерному світі?
І все-таки... Де ви, сучасні масони? Що мене приваблює в їхніх спілках? – Утаємниченість. Коли можеш мати своє коло однодумців, здатних впливати на хід історії, але не стаєш від того публічною людиною. Багатьох же приваблюють власне зовнішні атрибути: від портфеля і авто до „тернового вінця”. Хтось безвилазно сидить на телеканалах, а хтось меншого калібру регулярно прогулюється по Набережній з худенькою папочкою з трьома ксероксами – і ловить за поли майже не кожного зустрічного, щоб довести свою історичну роль, „зафіксовану” у цій папочці. Хочеться щось робити не задля того, щоб на тебе світили софіти. І бути певною, що у твоєму колі зрада як така унеможливлюється, бо це зрада вічним ідеалам, а не продиктована меркантильними розрахунками (хоча я допускаю нелінійні стратегії). Хочеться бути переконаним, що за ці вічні ідеали не шкода віддати життя.
Наївно? Так. Сучасні квазімасони рівень лицарськості визначають сумою пожертви, яка мені не снилась. Честь та інтелект (якщо він не услужливо-гнучкий) на терезах з грошовими мішками нічого не важить.
Врешті, жінок ніколи (майже) і не брали до масонського товариства – кухня, церква, діти... Однак ці три наріжних камені (якщо їх відповідно переосмислити) могли би прислужитись новому фундаменту руху, який, як на мене, затребуваний, бодай у вузьких колах. Ймовірно, десь воно існує, шляхетне масонство, яке не лише вручає ордени, але й, тримаючи руку на пульсі суспільства, готує йому ін’єкції. Я б тихо розтирала гіркі порошки десь у своєму закутку під акомпанемент цикад, і знала для чого, навіщо... Це краще, ніж сльозлива озлобленість і безсила іронія, що видуває душу і перетворює нас на примітивних обивателів.
До речі, людина, до якої ми йдемо в гості, володіє іманентними рисами масона: вона здатна тихо і непомітно робити чудо, що змінює духовний ландшафт сучасності.

Тягнибоків міф України

Отже, завтра в Тернополі вибори. Кажуть, лідер симпатій моїх колишніх земляків – „Свобода”. Переглянула список кандидатів у депутати. У мене не було ілюзій, але те, що прочитала... Це навіть не матеріал для..., а готовий фейлетон. Знаєте, чим славні „свободівці”? Передусім бабцями своїми, а ще спортивними досягненнями. Ці сльозливі історії, виховний пафос і т.д. і т. п.
Мало чим методика націоналістичного десанту відрізняється від більшовицького: та ж малоосвіченість, яку нібито компенсує ідеологічна „витримка”, той же пафос і, звісно, походження – ніби це найважливіше. Століття пройшло, а в Тернополі знову „кожна кухарка” (чи то пак – кухар, гендерний фільтр у націоналістів серйозніший) готова керувати державою.
Намагаюсь стримати свій сарказм, оскільки – хіба кращі списки будь-якої партії у моєму місті, наприклад, або ж у тернопільських суперників? Навряд. Маємо чимало клоунів у Верховній Раді. І все-таки важко знайти де-інде такий низький освітній ценз, таку убогість досвіду кандидатів (скажімо, „два роки був заробітчанином у Кореї”!), як у „Свободі”. Попри все ймовірність перемоги „Свободи” подається як перспективна зміна для області і України взагалі.
А за всім цим – елементарний інфантилізм і самого проекту, і її лідера. А на календарі ж ХХІ століття.
Прикро, що маховик нового месіанського міфу розкручується, і цьому активно сприяють ЗМІ, і сам Президент.
Тепер треба чекати, що тест влади тягнибоківці успішно провалять, а проценти одурманених ними – прозріють. Невже ми і далі ходитимемо манівцями у власній хаті?

Донецька стусіада

Начиталась коментарів навколо фіаско присвоєння імені Василя Стуса Донецькому університету, і охопив мене приступ приниження. Особливо шокувало те, що студенти філологічного факультету майже одноголосно проголосувала проти Стусового імені! Спочатку захотілось подивитись в очі цим студентам, потім стало зрозуміло, що над ними є кафедра і вища піраміда. Я не про недолугих політиканів-українофобів, а в принципі задумалась - де ж Україна у Донецьку? Чи не обманюємо самі себе? Та й не про власне українське йдеться, а про культуру і гідність взагалі. З самого початку ця історія нагадувала мені аферу, бо, якщо чесно, нав'язували ім'я Стуса зверху, ніякою демократією тут не пахло. А врешті-решт "наплювали" на Стуса. А нам залишається лише обтертись. Спересердя написала листа Міністрові освіти Вакарчукові. Хоч "знаю, знаю, добре знаю", що цинічна рука якогось клерка натисне delete.

Шановний пане Міністре!

Глибоко схвильована скандалом, який розгорівся навколо імені Василя Стуса у Донецькому університеті. Вважаю, що саме Ваша невчасна ініціатива призвела до того, що вкотре принижена пам’ять нашого національного генія.
Факти свідчать про панування антиукраїнського духу у престижному виші Донецька, очевидно, не тільки в ньому. Замість того, щоб проводити реальну роботу щодо викорінення цієї українофобії, Ви вирішили по-радянськи маркувати перемогу над нею, і тим самим відволікти увагу від серйозної суспільної проблеми. Практично у Донецьку було продемонстровано реальні „успіхи” виховання українського патріотизму у навчальних закладах за всі роки незалежності. Практика окозамилювання у вищій школі успішно процвітала і під час Вашої каденції. Переконана, що Вам треба дати чесну оцінку подіям, що стались, а відтак для початку хоч би вивчити, окрім благополучних звітів та цифр у них, той клімат, що нині панує в університетах країни, хто і чому навчає, до чого закликає, який моральний приклад подає. Зокрема певна, що філологічний факультет у Донецькому університеті засвідчив професійно-моральне банкротство.
Звертаюсь до Вас з вимогою нового стилю роботи, а саме – чесності з собою. Вважаю злочином на всіх посадах у ВШ – від викладачів до міністрів – руйнувати українську шляхетність і миритись з таким ганебним розтлінням, яке править бал у Донецьку.

Зі сподіванням на реакцію Вашого сумління...

Літо війни

Літо досягло апогею. І звістки про затоплення Прикарпаття вже перестали бути такими гнітючими. Нарешті зникли з екранів телевізорів депутати. Час для більшого світу, якому байдужі собачі перегони. Повернутись би до захоплень молодості. Подивитись фільми, які давно вже мовчки чекають своєї черги у моїх справах, та завжди знаходиться щось більш важливе…
Іти додому з моря і відчувати, як на шкірі випаровується морська сіль, щоб кожна пора відчула грайливий протяг. Сміх малечі. Соковитий персик з тонкою шкірочкою, що сповзає, немов би з плечей спеченого курортника. Літо.
Але останні дні починаються і завершуються пошуками по Інтернету новин з грузинської війни. І щоразу більше усвідомлюєш – таке незабаром може бути і в Криму. Як, як нейтралізувати цього агресора, що підживлюється кров’ю сусідських народів, країну-вурдалака? Диву даєшся, як Росія привчила своїх громадян бути одностайними у своїй цинічній зверхності! А ще – як мовчить, присмоктавшись до газової труби, нібито мудра стара Європа…
Я далека від ідеалізації Саакашвілі, як на мене, не вельми розважливого політика, якому небезпідставно приписують еволюцію від демократа до тирана. Осетини для мене – не пусте місце, це теж люди, хоча їхня гордість, очевидно, гіперболізована аналітиками ментальностей, позаяк для них російська пастка – манна небесна. Врешті-решт, чи можемо ми адекватно судити про кавказький конфлікт, побувавши там у кращому випадку раз-два туристами? Мене гризе тільки одне – чи здатні українські політики зробити правильні висновки, щоб такий сценарій не був апробований і в Криму?
Чи знаю готові рецепти? Навряд. Але обплутана російською інформаційною павутиною свідомість пересічного, тим більше російськомовного українця приймає дозами отруту, від якої порятунку треба шукати «у своїй хаті». Тішить мене, що в інтернеті чимало молодих людей цю отруту, ігноруючи етику політкоректності, просто випльовують. Здорові гени та інстинкт самозбереження бере своє. Хоч-не-хоч – а нам потрібен прихисток НАТО, в інакшому випадку якогось там літа, що вже не за горами, вже хтось інший буде засипати і прокидатись з думкою про воєнні дії в Україні?
До речі, представник мера Москви на ювілейному Дні Ялти – «міста щастя» - вітав поважну і таки, мабуть, щасливу аудиторію скаргами – «У нас зараз війна, але ми…». У кого це «у нас»? Очевидно, він таки певен, що вся пострадянська територія «їхня», і не тільки вона. Надідея Росії, яка не викликає сумніву, – поглинути Україну. Крим же для цієї ідеї – ручка від кухлика чи кільце від гранати. І саме до цієї «ручки», контрольованої Чорноморським флотом», тягнеться з очима, захмелілими від грузинсько-осетинської крові, рука «Вані-різника».
Я згадую про це, як тільки пролетить в небі літак (а вони щось дуже часто останнім часом літають). Чи до снаги нам зупинити Росію?