четвер, 13 жовтня 2011 р.

Mea culpa

Здається, свідомо завантажую себе роботою до одуріння. Спрацьовує інстинкт самозбереження - бо гостро переживаю безпорадність перед приниженням України судилищем над Юлією. Добре сказав Луценко - не покидає відчуття вини... Але він за ґратами. А я? А інші?
Лише глибоко вночі почала сама переглядати новини, суть яких, звісно, вже знала. Як на зло, капризував інтернет, від чого ще більше почала нервувати. Але найбільш емоційно зреагувала на коментарі Забужко (слава Богу, сьогодні вже оцінені як "збрехала").
Ось так - їй хочеться тиші, а ми тут якусь революцію роздмухуємо.
Промовистий початок інтерв'ю: за судом не стежу, мало хвилює... Це ж слово в слово, як говорить Янукович. Може, вона влаштувалась у нього суфлером?
Як довго ще нам склеювати розшматовані частини тієї України, що була на Майдані під помаранчевими стягами? Чи прийдуть інші на зміну емігрантам?
"Чи довгоще, о Господи, чи довго ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?"

До Коцюбинського

Після традиційної камерної конфернеції в Ялті щороку плануємо культурну програму. Цьогорічна була скромною. Сімеїз - який все-таки дуже люблю, хоч брудний він до біса. А в Сімеїзі напрочуд тісно змикаються культура (точніше - руйнація екс-культури) і природа. Плюс національний колорит.
До речі - алея решток білих статуй практично знищена. Жахливий кітчевий дитячий майданчик жовто-гарячого кольору впихнули між деформованими декадансними скульптурами, які задумав, мабуть, якийсь гей-орієнтований шанувальник давньогрецького мистецтва початку ХХ ст. А мета розбивки лише одна - прикрити басейн (бо замість блакитної води там зазвичай ми бачили купу сміття). Газону теж нема - пустеля. Лише тіні залишились від вілл "Ксенія" і "Мрія".
Піднімались на Діву. В одному з доглянутих скверів своє лихо: всі лавки обписані антиянуковичівськими погрозами та популярним гаслом "Свободу Юлії Тимошенко!"
Піднімались на Діву. Влаштували неподалік пікнік.
Та все ж найбільше враження на мене справив маленький музей Коцюбинського. Нарешті сільська влада його відремонтувала. Експонати - копійні, але іншого я не збиралась побачити.
Та все ж своя атмосфера. Тихий прибраний дворик з інжиром, до якого веде закручена вулиця Коцюбинського, дерев'яний довгий балкон. А головне - вид на мечеть, всі імпресіоністичні барви, які так любив Коцюбинський. Направду гарно! Так захотілось провести тут якісь тусовки, щоб наблизитись до письменникових візій. І щось придумаю, сподіваюсь.
Шкода тільки, що так звані ентузіасти відновлення музею виявляється присвоїли подаровані для музею експонати. Ось такі в нас горе-патріоти. Нічого не змінюється.
- А яким буде море завтра?
- Не знаю. Але через сто років точно таким самим.
І люди теж.
    

середу, 12 жовтня 2011 р.

"Лісова пісня" і львівські контексти

Таки вдалось здійснити обіцяне. І свято було. Лише пройшло трохи часу - і воно потонуло в буднях.
Організатори конференції у Львові зробили справжній подарунок - увечері ми змогли подивитись курбасівську виставу, на яку я збиралась тільки за допомогою протекції потрапити наступного дня.
Внутрішня напруга трохи тиснула - адже лучанам, свідкам фестивалю за участі десятків театрів, вже встигли створити негативний імідж про "Лісову пісню", мовляв, арикатура... Вони залишились - хоч задля цього мусили ніч не спати у незручному поїзді"!
І вистава перемогла. Закрутила, затягнула, завербувала... Цьому - щиро рада. Концепція дійсно нетрадиційна, але вона не претензійна. Висока нота проникливості її кінця. Багато чого є суперечливого. Але всі хиби, як на мене, перекрила музика Мар'яни Садовської. Дай їй, Боже, сил і вогню.
Наступний день провела за містом з батьками Мар'яни. Ближче до землі, відчуття якої під шаром літературності все ж залишилось у мене гострим. "Земле, земле! Яка вона кругла!.." (Тичина).
І щільність мистецьких поривів родини рідкісна - музика, живопис, література... Слухала фрагменти майбутньої повісті. Вони й досі оживають у моїй уяві. Та чи буде вона коли-небудь дописана і видана?
Але були й інші враження. Користувалась у Львові таксі і таке понаслухалась від водіїв!.. Якщо звести до одного знаменника - корупційний стиль життя для них став нормою. Яскрава розповідь одного з них - сину купив диплом медінституту, сестра зробила документ про інвалідність ("нєа, вона здорова, тАк зробила" - з цілковитою самоповагою коментував він рядову для них подію), у нього самого відібрали завод на партійні потреби, тому перейшов на дрібніший бізнес, зате став багатший досвідом - в Україні багатіти не можна...
Ми з жахом говоримо, що Україна нині на енному місці з рівня життя. Найгірше - що те саме місце було б, якби були одиниці виміру моралі. Розумію - держава дає приклад аморальності, навіть спонукає до неї. Але ж повинен бути над нами ще Бог?