субота, 24 квітня 2010 р.

Полемізуючи з Сверстюком

За останній час двічі мала нагоду слухати Євгена Сверстюка, з яким познайомилась ще років десять назад. Відразу зізнаюсь: на блозі цього сивочолого авторитета вже неодноразово подаю голос «проти», багато в чому не розділяю його переконання. Але його сковородинська святість і поважний вік відкинули в мене бажання полемізувати. Тому подумки вступала в дискусію з автором лише читаючи у вагоні книгу Сверстюка «Не мир, а меч».
Намагалась свою упередженість нейтралізувати. І справді, прочитала деякі факти, що розширили мій фактаж про відомих українських культурників, зокрема про Гоголя і Малишка. Але все ж здебільшого мене не покидав спротив зі спалахами іронії, а то й сарказму.
Ще раз повторю, філософія автора для мене цілком прийнятна, але практичне підтвердження його розуміння істини подекуди виглядає абсолютно непереконливо, наївно і навіть облудно.
Головний кришталик в очах Сверстюка – Євангеліє, з ним сперечатись важко. Але крізь нього світ – напрочуд простий, чорний і білий, з чіткими кордонами між ними. Мій досвід зробив мене апологетом іншої істини: світ напрочуд складний, де переплітається грішне з праведним, яких не розділити навіть найтоншим скальпелем Біблії. Можна позаздрити Сверстюкові: він вірить у свої однозначні оцінки, не мучиться сумнівами, а в мене так не виходить. Впадає в око і непослідовність автора: одним він дає шанс на очищення, а інших прирікає на вічну зневагу. Він часто оперує, скажімо, іменем Лесі Українки, яку також спрощує до неймовірності. А чимало очевидного бачити не хоче.
Втім, може кожен з нас вибудовує собі певні координати, які здаються йому моделлю істинного розуміння світу, так само непереконливими будуть для іншого мої пріоритети, віра, життєві акценти. Не хотілось би впадати в претензійність, бо Сверстюк – вартий поваги, він не той агресивний просвітянин чи апофігіст, крикливий наступ яких чути звідусюд.
Принаймні прегарні слова він вибрав на обкладинку, їх читаючи, я можу кивати тільки схвально:
«Якщо зібрати співучасників Христової драми, то най живучішим виявиться в кінці другого тисячоліття Пилат – холодний і байдужий до драми. Він знає правду, але це ні до чого не зобов’язує. Він зневажає юрби, але прислухається до них. Він виконує чужу волю й умиває руки».

Немає коментарів:

Дописати коментар