субота, 23 січня 2010 р.

До книги відгуків "Музею..." Забужко

Роман Забужко - завжди подія. Мене можна віднести до тих, хто дійсно чекали його. І нарешті мені вдалось поринути у цей фоліант під гламурною обкладинкою.
Затягує. Кілька днів магніт книги скасував будь-які інші справи. Страшенно рада, що в нас є Забужко. І що її потенціал не вичерпується. І що книга читається на одному подисі (чого не скажеш, скажімо, про вимучену "Таємницю" Андруховича).
Але міркуватиму про інше - сумнівне і сумне. Те, що викликає в мене спротив.
По-перше, героїня-стерва з комплексом німфоманки як речник авторської філософії. Очевидно, скандальність - гарантія успіху, що перевірено на "Польових...". Це почерк так званого шоу-бізнесу. Скучно.
По-друге, розмитий гендер. Висловлюючись мовою Забужко, у її культурософії патріальхальність постійно "трахає" фемінізм, але той теж дає здачі.
Віддаючи належне великій пошуковій роботі авторки (чорт візьми, не читала чоловічих художніх текстів, де б з таким поняттям зображені криївки, як у Забужко!), все ж її чоловіки ожіночнені, точніше вибудовані на кшталт жіночої мрії. У чоловічих романах завжди є збочення в інший бік - жінка-мрія, жінка-ангел тощо.
Дивує обсяг - на вагу нагадує Стельмаха. І це у ХХІ ст.? Очевидно, претензії дуже і дуже серйозні. Недарма вже почали тиражувати оцінки "Музею..." як "роману ХХІ століття" (Чи не зарано?).
Найбільше тривожить суголосність духу роману з реальною державною політикою. Завжди думала, що письменник - в опозиції до влади. Насправді в особі авторки маємо зразок конформізму при всій її браваді критиканства. На презентації Катерина Ющенко коментує цінність роману як підручника з готовності "вмирати за Україну". Такі формулювання - лише з соціалістичним пафосом - теж не нові у нашому літературознавстві, і це страшно. Але чи визнають пафос Забужко націоналісти, адже ефективність борців за Україну на сторінках роману все-таки переважає у "траханні"?
Як на мене - деякі сторінки роману - блискучі за стилем, просто отримала гостру радість, яку може давати джерельна вода. Але разом з тим повсякчас "грузнула" у типових блогівських теревенях - самозакоханих, наглих, вторинних.
Для роману, перед яким так активно встеляють червону доріжку, вторинність, навіть якщо вона постмодерно перекручена, не робить честі. Відгуки про книгу як відкриття історії, як на мене, перебільшені. Ці страхіття, що творились у вирі другої світової війни і після неї на Західній Україні, що почали відкриватись десь на межі 80-90-х, я пережила дуже сильно, і закарбувала глибоко в собі (документи, мемуари, безпосередні зустрічі, книги і т. п.). У Забужко вже читаєш про те, що знаєш. А тому відкриття, як такого, не було. Думаю, що книга могла би стати шоком, якби вона була написана хоч десяток років назад.
Насправді віддзеркалення того далекого часу у романі досить туманне, що можна виправдати специфікою сюжету: дешифрування снів, видінь і т. п.
Але зате дуже чітко проглядається інше:
- відкрита зневага до російськомовних;
- класова ненависть до "успішних".
В результаті маємо суміш нової і старої ідеології. Протест проти можновладців подекуди висловлюють далеко несимпатичні інтелігенти-плебеї.
Взагалі, у творі панує нелюбов до людини взагалі: на 85 відсотків характеристика персонажу а-пріорі зневажлива. І ще, як це не прикро, - нелюбов до країни. Забужко - репрезентант співвітчизників, для яких батьківщина - країна "Ця" (див. мій блог). Принаймні раз на 50 сторінок означення України а la "бандистська", "жалюгідна", "дурнувата" знайти нескладно. Хоча наприкінці у пафосі герцю головної героїні з "продажним" депутатом нібито й відкривається істинний патріотизм, але, як на мене, він штучний.
Дуже легко читаються коди відомих сучасників, зокрема симпатичне відлуння Соломії Павличко, й істерично-вульгарне - Ліни Костенко. Відкрита війна, яку веде Забужко проти Костенко, вже загальновідома. Кажуть, вона бореться за титул "Леся Українка ХХІ століття", і це підтверджує навіть прізвище героїні - Гощинська ("Блакитна троянда" Лесі Українки). Критику Забужко щодо певної патріархальності Костенко визнаю небезпідставною, але карикатура "поетеси-бабища" у романі не робить авторці честі.
До речі, схильність до прометеїзму і уникання сізіфізму свідчить про певну старомодність мислення самої Забужко. Ось тому так запекло вона шукає свідчення про Олену Довган - вона ж бо загинула за Україну! - і залишає на маргінесах власного батька-шістдесятника. Насправді зірватись гранатою легше, ніж гнити живим трупом у власному ліжку за непоступливість поглядів. І хоча Забужко це усвідомлює, проте її камера все ж шукає традиційного "згоряння молодості". Невже авторка філософ за освітою?
Щодо філософії, то не вона головна рушійна сила роману. А жаль. Подекуди вловлюю переказані сленгом статті Зіммеля, Вебера, хоча все це існує в повітрі, яким ми дихаємо. Принагідно зауважу, що лізуть в очі прийоми маскультури, відомо, що переважно сучасні відомі письменники намагаються балансувати між елітаною і масовою культурою. Все ж дратували деякі ходи найпримітивніших серіалів. Очікувала - так і сталось! - що появиться "дитина", про яку ніхто не знав 50 років, чим тобі не бразилійське кіно? Наприкінці якось поспішливо розгадуються загадки, і серця заспокоюються "паруванням". А сам кінець вельми нагадує бравурний оптимізм виступів КВНівських команд, які нібито язикаті, дають всім жару, але вкінці обнімаються і обіцяють світло попереду.
І все ж таки щодо національної пам'яті. Забужко, на жаль, знову педалює на міфі про українців з найголовнішою проблемою - зрадництво. Зрадники в 40-х, зрадники-сучасники - перекидання вилами все того ж міфу, який полюбляють як українофоби, так і українофіли. Жахливим є той ген ненависті і недовіри, який прищепила нам історія, і який не без пієтету плекають як політики, так вчені і митці. Система доносів, яку нав'язав на Східній Україні Cталін, так само процвітала і в УПА. У Забужко здатні на гідні вчинки - одиниці, решта брудні, корисливі людці (особливо неукраїнці). Що залишається? Секс.
Чи не замало?
Думаймо!

5 коментарів:

  1. Щодо Костенко, написано гидко, низько... дууууже контрастує з фргаментом про перебування в Софійському соборі (на початку книги)

    ВідповістиВидалити
  2. Через рік, читаючи Забужко і у пошуках більш детальнішої інформації, натрапляю на Ваш блог))) Гарно і глибоко написано, хоч і не з усім згідна. Особливо в мені відбилися слова про "чоловіки ожіночнені, точніше вибудовані на кшталт жіночої мрії", шкода, що у переліку її консультантів не було маскулінного експерта.

    ВідповістиВидалити
  3. Дякую за коментарі. Хоч і подискутувати я не проти. Взагалі, стежу за Забужко. А як Вам новий роман Костенко? Хоч маю його, але ще не прочитала. Позаяк слухала її неодноразово останніми роками, тому виникає враження дежа-вю.

    ВідповістиВидалити
  4. І у мене стоїть Костенко нечитана))) Ви як прочитаєте, обов"язково напишіть відгук, дуже у Вас це вдається.

    ВідповістиВидалити
  5. Мені дуже сподобалась Ваша оцінка роману!!! Рідко коли можна зустріти такий рівень проникливого і безпафосного аналізу. Вам треба продовжувати писати такі речі. Дякую!! і Бажаю успіху.

    ВідповістиВидалити