Паломницьке

Якось свята не схожі на традиційні. Через хворобу 7-ого не пішла до церкви. Прихожанин з мене не з кращих. Але вже 8-ого вирішила знайти греко-католицьку церкву Святої трійці, що була нещодавно побудована. Свого часу намагалась чимало зробити для формування цієї церкви. Але моє ім'я ретельно вивели з числа перших. Та, мабуть, справедливо. Однак я відкрила для себе певність віруючої людини: мати церкву, мати отця, з яким можна поділитись про таке, що більше нікому не скажеш. Врешті, я рада, що навчилась вклякати в церкві всупереч моїй гордині.
Але тепер я в числі позадників лише дізнаюсь про подальше намагання греко-католиків укоренитись на кримських теренах.
Сірий день, без святкових жупанів. Зранку з дому повиходили лише неліниві люди туристського вигляду. Щоб знайти церкву (на окраїні Ялти, ближче до Нікітського саду), яка нагадує просто капличку, потратила чимало часу. Порожня дорога, по якій вряди-годи проскакують таксі. Нові поселення багатеньких, у яких не зупиняється робота навіть на Різдво. Працюють там переважно заробітчани, про церкву мало хто знає. Справа в тому, що серед "хатинок"-палаців вона просто загубилась, бо вони в стилі псевдомінібароко виглядають пишнішими й привабливішими.
На жаль, церкву я знайшла, але вона була зачинена. Може, це знак, що я запізнилась, відстала, і переді мною зачинені ворота. А, може, моє бажання подякувати Богу і попросити його милосердя для рідних і близьких, для України все-таки було почуте.
...Вечором несподівано приїхав друг з трохи призабутої молодості. Зібралось гарне товариство. А його син, що став уже цікавим художником, подарував нам свої роботи. Моя - справді "бомба", в ній так виразно звучить гаряча барва, що від неї підзаряджаюсь енергетикою і надією на новий рік.

Напередодні вибору

Ще ніколи за 20 років Україна не опинялась в такому глухому куті безнадії. Буквально за добу повинні дзвеніти келихи, а стан такий, як писала Ліна Костенко - "душа до краю добрела". Завжди пишалась тим, що вміла контролювати себе, утікати від миттєвого у вічне. Але після обвалу сьогоднішніх новин - не можу.
Дякувати Богу, що є люди, у яких так само болить серце, відсутній страх і цинізм. Але нас замало, щоб знести цю Бастілію Дракона. Однак край, до якого ми дійшли, варто назвати словом, яке я придумала, пишучи про Хвильового - "надпрірвозність". Третього не дано: або в прірву рабської ганьби, або штурм Бастілії. Я вибираю останнє.

Ми в "гібриді"

Ще зовсім недавно ми сперечались про українську модель демократії. А тим часом - з рівня демократії з недоліками (ущербної) нас перевели до рівня держав-гібридів. Курс зрозумілий? Скоро можна опинитсь, як Росія, в колі авторитарних держав. А далі - все ж туди, в сонячне минуле тоталітаризму.
Ну і що? Хтось махне рукою. А я вже на своїй шкірі відчула цей "гібрид". Вчора майже прямим текстом мені дали зрозуміти на прийомі в чиновника: давай хабар... Якось пощастило мені, що жодного разу в такій ситуації досі не опинялась. А тепер - прийдеться звикати?
Чи не набрид вам "гібрид"?

Вона

Збулась моя мрія. Думала, малювала в уяві - і ось багатотисячний мітинг під СІЗО співає з Тарасом Чубаєм "Вона". Дивилась пряму трансляцію по і-нету. Але якраз після виходу Чубая (на милицях!) зв'язок зник (?!!!). Отож слухаю старий запис і тішусь ось чим: наш народ таки шляхетний, якщо 5 тисяч вийшли висловити підтримку тій, котру часом не без іронії називали ВОНА. Вийшли тоді, коли ВОНА не на коні, а під конем.

Леся у свічках

Цього року просвітяни, прихожани, студенти і викладачі КГУ таки зустрілись в день вшанування жертв голодомору. Завдяки Лесі Українці. Спочатку в експозиції музею згадали тих, завдяки яким 33-й "зафіксований і нетлінний". Потім, вже біля пам'ятника, запалили свічки, о. Ігор проказав молитву. А після виступів помолились подумки разом з Тарасом Петриненком - "Боже, Україну бережи..."

Важкі були ці дні . Підбирали факти, переглядали фото, слухали музику... Весь час на грані сліз. Але це не для чужих очей.
Вдома, за родинною вечерею, мені сказали, що я могла би не народитись... Це правда. Дякую, Боже, що Ти, міркуючи, кого залишити на світі з великої болгарської родини, вибрав мою маму.

Баранову

Прошу з сьогоднішнього дня не вважати мене членом Національної спілки письменників України. Для мене є неприйнятним входити до спілки, яка відкрито взяла курс на колабораціонізм.

Р.S. Розумію, що мене ніхто не почує, та й письменницею себе не вважаю, хоча спілчанський білет отримала. Але для себе я визначилась твердо. І від цього почуваю себе спокійно. Проте думаю, що ще неодноразово буде соромно за цю дивну совкову організацію, яка називає себе НСПУ, але за мету має лише якомога більше вихопити з корита.

Ветеранське

Хвиля піднесення до Дня свободи - неможлива. Колись в Ялти прорізався демократичний голос. Тепер я нічого не очікую. Навіть випити і згадати ті дні нема з ким. Але все ж не розділяю нагнітання різних обговорень на кшталт "Чому програла помаранчева революція?"
Панове, про що Ви полемізуєте? БУДЬ-ЯКА революція закінчується зжиранням своїх "дітей" і тимчасовою перемогою реакції. Але почався відлік іншого часу. Так само і в нас. Свободу не спинити.
Полистайте підручники історії. Інша річ, що це історія, яка випала на наш час. І ми не можемо змиритись з тим, що після ночей любові приходять інші (боюсь бути цинічною...). Та, направду, свободу не спинити. 

"Вона" піднімає людей

Нарешті придбала планшет. Поки корпалась у новій системі (не без розчарування початківця), слухала Х-фактор. Кензов заспівав "Вона". Хай трохи фальшивив, але не без експресії. І зал захоплено вітав його, скупавши в оваціях.
Це дійсно не зрозуміти тим, хто не потрапив свого часу під чар цієї пісні. "Вона" таки справді була суперпопулярна - для провінціалів з душею передусім, та не тільки для них. "Вона" має магію, яку важко пояснити. Дивлячись часом під час письменницьких зустрічей на рудоволосу і затяту Галину Пагутяк, з трудом уявляю, що саме їй Кость Москалець присвятив цей текст-видих.
Але останнім часом рядки пісні асоціюються для мене виключно з Юлією Тимошенко. Про це неодноразово говорила друзям і, здається, писала. Це вона - "сидітиме сумна", це ми - розбіжимося по "русифікованих містах", це перед нами - "ніч безмежна і пуста".
Послухайте, але на таку масову сцену, свідомо чи несвідомо, пісню вивели чи не вперше? І чи думали про Юлю той, хто запропонував, той, хто співав, ті, хто вставали з місць з єдиним поривом, ніби почувши давно очікуваний пароль, і ті, хто відправляв смс-ки, голосуючи не так за голос козака-панка, як за... 

88-а хвилина

Це варто легенди. Шкода, що матч був товариський. На 88-й хвилині вболівальники затягнули гімн. Спочатку невпевнено, ніби від відчаю. Але вже на рядку "Душу й тіло ми положим за нашу свободу" голоси зміцніли і наповнились такої певності, що... А на 92-й забили гол. Це була перемога над німцями.
Дякую львів'янам за урок. Треба тільки згуртуватись і всім разом заспівати життєдайні слова гімну, і перемога буде за нами. Коли ж він прийде, цей час-X?

Пам'ятник ананасу

Новий совок... Уряд Криму рапортує про досягнення (?) стратегії розвитку автономії, що прийнятий був кілька місяців назад. З презентацією і свитком цифр, виключно позитивних. Аудиторія похвальбу чиновника, що схожий на ентузіаста-студента, сприймає скептично. Аргументи економістів особливо чітко і легко доводять абсурдність розрахунків, за якими очевидний свідомий обман.
Мені найбільш прикро, що, пропагуючи розвиток курорту передусім як санаторійно-туристичної зони, про розвиток культури, збереження пам'яток і т. п. просто нічого не говориться. На що розраховані прожекти? До нас приїдуть дикуни? Їм би лиш "хліба й видовищ" та комфортного унітазу?
А Крим - це ж дійсно пласти культури. Я вже не говорю про його сакральність. Найбільш обурливим виглядає пропозиція впритул з Бахчисараєм влаштувати багатогектарний китайський діснейленд, попередньо вирубавши приватні і неприватні сади. Це ж той Бахчисарай з його мусульманською культурою тиші, про який писала Леся Українка:

Повітря дише чарівним спокоєм,

Над сонним містом легкокрилим роєм

Витають красні мрії, давні сни.

І верховіттям тонкії тополі

Кивають стиха, шепотять поволі,

Про давні часи згадують вони…

Так можуть чинити тільки окупанти.

А Ялта... Знаменитий маяк Бертьє-Делагарда, що свого часу задумали побудувати на одній лінії між Іоанно-Златоустівським храмом і вершинами Ай-Петрі, скоро перетвориться у призабутий міф. На його місці запланували висотно-пузатий готель з рестораном і т. п. І отака головешка буде випирати перед чудовим партером над відкритим морем - нашою Набережною. Чистий тобі пам'ятник ананасу, чи то пак нашій добі, під "ананасовою" головою.  

Mea culpa

Здається, свідомо завантажую себе роботою до одуріння. Спрацьовує інстинкт самозбереження - бо гостро переживаю безпорадність перед приниженням України судилищем над Юлією. Добре сказав Луценко - не покидає відчуття вини... Але він за ґратами. А я? А інші?
Лише глибоко вночі почала сама переглядати новини, суть яких, звісно, вже знала. Як на зло, капризував інтернет, від чого ще більше почала нервувати. Але найбільш емоційно зреагувала на коментарі Забужко (слава Богу, сьогодні вже оцінені як "збрехала").
Ось так - їй хочеться тиші, а ми тут якусь революцію роздмухуємо.
Промовистий початок інтерв'ю: за судом не стежу, мало хвилює... Це ж слово в слово, як говорить Янукович. Може, вона влаштувалась у нього суфлером?
Як довго ще нам склеювати розшматовані частини тієї України, що була на Майдані під помаранчевими стягами? Чи прийдуть інші на зміну емігрантам?
"Чи довго, ще, о Господи, чи довго ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?"

До Коцюбинського

Після традиційної камерної конфернеції в Ялті щороку плануємо культурну програму. Цьогорічна була скромною. Сімеїз - який все-таки дуже люблю, хоч брудний він до біса. А в Сімеїзі напрочуд тісно змикаються культура (точніше - руйнація екс-культури) і природа. Плюс національний колорит.
До речі - алея решток білих статуй практично знищена. Жахливий кітчевий дитячий майданчик жовто-гарячого кольору впихнули між деформованими декадансними скульптурами, які задумав, мабуть, якийсь гей-орієнтований шанувальник давньогрецького мистецтва початку ХХ ст. А мета розбивки лише одна - прикрити басейн (бо замість блакитної води там зазвичай ми бачили купу сміття). Газону теж нема - пустеля. Лише тіні залишились від вілл "Ксенія" і "Мрія".
Піднімались на Діву. В одному з доглянутих скверів своє лихо: всі лавки обписані антиянуковичівськими погрозами та популярним гаслом "Свободу Юлії Тимошенко!"
Піднімались на Діву. Влаштували неподалік пікнік.
Та все ж найбільше враження на мене справив маленький музей Коцюбинського. Нарешті сільська влада його відремонтувала. Експонати - копійні, але іншого я не збиралась побачити.
Та все ж своя атмосфера. Тихий прибраний дворик з інжиром, до якого веде закручена вулиця Коцюбинського, дерев'яний довгий балкон. А головне - вид на мечеть, всі імпресіоністичні барви, які так любив Коцюбинський. Направду гарно! Так захотілось провести тут якісь тусовки, щоб наблизитись до письменникових візій. І щось придумаю, сподіваюсь.
Шкода тільки, що так звані ентузіасти відновлення музею виявляється присвоїли подаровані для музею експонати. Ось такі в нас горе-патріоти. Нічого не змінюється.
- А яким буде море завтра?
- Не знаю. Але через сто років точно таким самим.
І люди теж.
    

"Лісова пісня" і львівські контексти

Таки вдалось здійснити обіцяне. І свято було. Лише пройшло трохи часу - і воно потонуло в буднях.
Організатори конференції у Львові зробили справжній подарунок - увечері ми змогли подивитись курбасівську виставу, на яку я збиралась тільки за допомогою протекції потрапити наступного дня.
Внутрішня напруга трохи тиснула - адже лучанам, свідкам фестивалю за участі десятків театрів, вже встигли створити негативний імідж про "Лісову пісню", мовляв, арикатура... Вони залишились - хоч задля цього мусили ніч не спати у незручному поїзді"!
І вистава перемогла. Закрутила, затягнула, завербувала... Цьому - щиро рада. Концепція дійсно нетрадиційна, але вона не претензійна. Висока нота проникливості її кінця. Багато чого є суперечливого. Але всі хиби, як на мене, перекрила музика Мар'яни Садовської. Дай їй, Боже, сил і вогню.
Наступний день провела за містом з батьками Мар'яни. Ближче до землі, відчуття якої під шаром літературності все ж залишилось у мене гострим. "Земле, земле! Яка вона кругла!.." (Тичина).
І щільність мистецьких поривів родини рідкісна - музика, живопис, література... Слухала фрагменти майбутньої повісті. Вони й досі оживають у моїй уяві. Та чи буде вона коли-небудь дописана і видана?
Але були й інші враження. Користувалась у Львові таксі і таке понаслухалась від водіїв!.. Якщо звести до одного знаменника - корупційний стиль життя для них став нормою. Яскрава розповідь одного з них - сину купив диплом медінституту, сестра зробила документ про інвалідність ("нєа, вона здорова, тАк зробила" - з цілковитою самоповагою коментував він рядову для них подію), у нього самого відібрали завод на партійні потреби, тому перейшов на дрібніший бізнес, зате став багатший досвідом - в Україні багатіти не можна...
Ми з жахом говоримо, що Україна нині на енному місці з рівня життя. Найгірше - що те саме місце було б, якби були одиниці виміру моралі. Розумію - держава дає приклад аморальності, навіть спонукає до неї. Але ж повинен бути над нами ще Бог?

Південь і "День"

Презентація збірника "Дня" "Сила м'якого знака" за участю Лариси Івшиної відбувалась у закутку непрезентабельного кафе. Зібрався прес-клуб газети "Большая Ялта". Люди різні, спільне у них - небайдужість.
У газеті "День" трапляються дуже сильні речі, але, як на мене, переважно вона популярно-просвітительська за змістом. Показовий, наприклад, такий факт: у рік 100-річчя "Лісової пісні" майже в один час "Дзеркало тижня" пише про курбасівську постановку, "День" - про вже згадувану мною виставу "Театру на Липках". Редактор позиціонувала газету як акумуляцію інтелекту України.
Слухаю вже не вперше Івшину, але на цей раз тези, які вона пропонувала, були особливо хаотичні і дискусійні. Прикро, що найвиразніше вона артикулювала таке: "Янукович - нормальний", "генерал піщаних кар'єрів". Опосередковано навіть закликала підтримати його нібито зусилля національної ваги (?). Загалом же психологічно вона заблукала у 99-ому, тому найбільш різкими були випади в бік Кучми. І це зрозуміло, адже тоді вибори міг виграти Марчук, а Івшина - стати першою леді України. Розмитість позиції, заклики у минуле у той час, коли людей по-справжньому хвилює сьогочасне, створили бар'єр між ялтинцями і столичною гостею з дорогим планшетом. Недоречним було її акцентування на відсутності інтелектуального прошарку в маленьких містах.  Це в наш час інформаційної революції? "Картагену провінційности" скоріше підтверджували не ялтинці, що добре орієнтуються у просторі української політики, а Івшина, переказуючи загальновідоме. І хоча, підписуючи мені книгу, пані Лариса наголосила, що її назвали в честь Лесі, не відчула я в її самоідентифікації, компромісній риториці Лесиних рис, а та вміла цінувати "красу змагання, хоч і без надії".
Як відомо, нерідко "пощупані" авторитети втрачають свою позолоту. Рівень мислення редакторів, до речі, і київського, і ялтинського, виявився не вельми глибоким. А відтак чи зможе газета стати об'єднувальним чинником для думаючих ялтинців? Щось непевне твориться з "Дзеркалом тижня". Отож знову ми приречені на підживлення від самих себе, блукаючи в пошуках однодумців по Інтернету.
P.S. Останній потішив мене тенденцією до одностайного спротиву - піснею, анекдотом, фото і відео. Таки не залякали нас, і гумору не втрачено. Часом з великої хмари буває малий дощ, але щось буде... ЩО ж воно буде?  

Гію згадують в Ялті

Після важких днів початку нового навчального року, коли тонеш у паперах, переважно нікому не потрібних, трохи відстала від ходи часу, відчуття якої найбільш гостре в інтернеті.
Вчора вечором з парикрістю переглядала троянський "десант" публікацій антигонгадзівського змісту. Особливо старався давно нелюбимий мною "Обозреватель". Хтось з його авторів хотів розвінчати міф "Георгій Гонгадзе". Правдолюбець! Невже не зрозуміло, що історія - це суцільні міфи. Але вони дійсно потрібні людям - ці орієнтири типажів, які перебувають у фокусі людства. Власне, ми самі з себе творимо міфи, і нема тут ніякого лукавства, це елементарна потреба людини, в більшій чи меншій мірі властива кожному.
Серед інших новин знайшла й таку - в Ялті теж збираються вшанувати пам'ять Гонгадзе. Поглянувши на годинник, не довго думаючи, побігла на Набережну.
... Оксамитовий сезон виявився конкурентноздатним щодо багатолюдного серпня. Чудова погода - натовп чвалає туди-сюди, заповнивши всю Набережну. Фіксувала кадр за кадром - парочка гарних молодят, які самовіддано цілувались, бульдог, що гордо заробляв собі на життя з кошиком в зубах, квартет музикантів, що виконував Вівальді (нарешті вони повернулись, бо влітку тікають геть, і тоді запановує повна попса), невмирущий дідок з совковими хітами, знайома, що з бомжами збирала пляшки... Я йшла в ритмі кульмінації "Пір року" Вівальді, з тривожним відчуттям, що знову новина провокаційна (так було на голодомор). Однак ще здалека побачила запалені свічки перед пам'ятником Леніна. Місце хоч не дуже вдале, але площа світилась. Можна було прочитати: "Георгий Гонгадзе Помним". Зупинялось навколо не так багато людей. Собака з кошиком утричі популярніший для зівак. Розмови навколо велись скоріше вальяжні, ніж очікувано схвильовано-обурливі. Але це загальний тон курортної Ялти. Та все ж порожньо не було. Прецендент вдався, що підтвердили репліки прохожих ялтинців.
Чия ініціатива? По-моєму, одного журналіста, який називає себе Федоров-Московітін. Підтримку партій уособлював молодий політик, якого добре знають в нас, тільки якось місця собі він ніяк знайти не може. Починав у команді помаранчевих, далі щось провально змінював, а нині, якщо не помиляюсь, пристав до "Удару". Політик - як політик. Фотографувався в різних позах на тлі запалених свічок. Втім, нормальний хлопець. А ось з табору наших - чи то пак національно-демократичного крила - нікого. Та яке там крило? Немов чума пройшла серед тих, хто все-таки мав голос у 91-ому, у 2004-ому. Де вони? Грузин у вишиванці - таким ми запам'ятали Гію. Очевидно, для організаторів акцій він виглядає трохи іншим. Але в цей вечір,  16-ого вересня, ми мали б бути разом.      

"Лісова пісня" - через сто років

Дійсно, сто років назад... Сама Леся Українка була подивована резонансом навколо свого твору ще за життя. Те, що цей твір вважають вінцем творчої реалізації письменниці, можна визнати справедливим, а можна і посперечатись. Але факт є фактом. Через сто років "Лісова пісня" залишається лідером як для режисерів, так і глядачів.
У Ялті сьогодні закінчується міжнародний чеховський театральний фестиваль. Починався він поспіль за пугачовсько-ротарівською імпрезою. І відкривався "Лісовою піснею", яку давав київський театр "На Липках". Не уникнула хвилювання напередодні. Адже українські актори не користуються популярністю в Ялті. Скільки разів була свідком того, як приїжджали сюди навіть знаменитості, і вхід був вільний, але зали залишались напівпорожніми. А тут - і ціна трохи кусалась, і особливої реклами не було, проте зал і балкони практично були заповнені.
Дійство пройшло напрочуд успішно. Снобізм не дав мені сповна насолодитись виставою, що, як на мене, є типовим продуктом маскультури, прикладом поганого розуміння геніального тексту, свідчення відсутності смаку і навіть браком культури акторської майстерності. Але я не агресивний опонент маскультури, приймаю її право бути "іншою". Тому тихо собі тішилась поверненням до того "внутрішнього" тексту Лесі Українки, який паралельно звучав у мені.
Але все ж була дійсно зворушена. Контактом з глядачем, створенням єдиного простору в театрі навколо Лесиного слова. В антрактах, прогулюючись до моря, чула щире захоплення, яке висловлювали по телефону поряд. Бачила збудженого від особливого піднесення свого шефа, який палив сигарету, але ще більше за неї палахкотіли його очі у темряві. За мною сиділи юнки, російськомовні, балакучі і трохи легковажні в антрактах. Але як добре вони розбирались в персонажах, як слухали, і навіть окремі монологи повтрювали паралельно з акторами, на мить забігаючи перед ними. А в останньому монолозі в цей стереоефект вплівся і чоловічий голос. У такій атмосфері - в Ялті! - я не мала ще нагоди дивитись виставу за твором Лесі Українки.
І хоч у колі своїх не могла потім дошкульно не критикувати режисерську концепцію, кілька днів відчувала якесь енергетичне підживлення, світло від пережитих хвилин не зникало у повсякденні. І передусім я подумки вдячна вчителям. Як часто ми говоримо, і небезпідставно, що вони недолугі, примітивно-убогі, а тим часом вони приходять в школи і дітей, що живуть в зовсім іншому часі, розмовляють іншою мовою, мають інтереси, про які ми, може, і не здогадуємось, і т. д., і т. п. - навчають розуміти тексти Лесі Українки. А це, їй-богу, елітна європейська література.
Мала нагоду частково захопити всеукраїнський фестиваль "Леся-фест", що проходитиме в Луцьку на наступному тижні. Там заявлено 27 вистав, з них 6 - "Лісова пісня"! Ми стаємо свідками якогось другого дихання світу візій та ідей Лесі Українки.
Втім, через відсутність білетів мої сподівання побувати в Луцьку стають примарними. Але є ще Львів. А там - курбасівська "Лісова пісня", що стала культурною подією року. Хочу вочевидь подивитись виставу, в яку вже закохалась. Якщо дасть Бог, мені відкриється дорога до неї. Але він вже й так дав багато, відкриваючи поступово Лесю Українку для сучасної України.
         

Героїчний пероносець

Серед нових Героїв України - письменник. Чому ж його ім'я мені нічого не говорить? Чим прислужився Україні його талант? Полізла в гугл. Дізналась лише те, що Білаш - донецький російськомовний поет, відомий переважно хіба що епіграмами (несмішними) на опонентів.
Приїхали. Втім, цікавий матеріал для лекцій. Інколи студентам найкраще пояснювати складні речі на простих прикладах. Хоча - складнощів тут нема ніяких. Звичайний "проффесор".

День прапора над Учан-Су

Спецмаршрут, присвячений Дню прапора (на підтримку ініціативи професора Білецького з Донецька). Піднімались на гору Ставри-Кая (Хрестову). На скелі Куш-Кая (Пташиній) зробили ці знімки. "Щоб тута жити, треба мати крила" (Леся Українка).

Новини

Кожного разу, відкриваючи інтернетівські новини, немов розбинтовую рану - знову боляче і гноїть. А потім поступово промиваю ту рану, оминаючи острівки, де бактерії мертвечини знищили все живе. Де-не-де знаходжу підтвердження - надія є.   

Фрики

Зачепило мене карасьовське визначення "бабці-фрики", тобто ті, що мітингують біля Печерного суду. А й справді, скільки не звинувачуй (або вихваляй) націю за її інертність - нічого не змінюється. Причини, очевидно, не тільки в ментальності чи у філософській постмайданній втомі. Люди бояться. Хто втратити посаду, хто - просто роботу, хто - виглядати фриком в очах нормального обивателя. Але найбільше внушає страх януковичівська орда. І хоч сам собі - мовчки чи вголос - сто раз пояснюй, що ти нікого не боїшся - брешеш...
Грубо кажучи - світ поділений на ці дві категорії: фрики і комільфо. Останні, мабуть, теж потрібні, вони дають точку опори, вони - тактики. Але світ рухають фрики, стратеги.
А поміж цими берегами - пристосуванці, зі своєю філософією. Вчора мала нагоду спілкуватись з кількома місцевими проукраїнськими політиками та депутатами, з уособленням наївності і зарозумілості. Заклик одного - українцям всім масово треба вступати в партію влади, і вже всередині неї поступово перетягувати ковдру на себе. Звучить майже осмислено. Тільки пам'ять у нас коротка. Хіба не так давно дружніми лавами вливались українці до КПРС? Мавки стають Килинами, це правда - чудова концепція запропонована у виставі року "Лісова пісня". Та чим ця історія завершується?
Власне, у ситуації, що склалась, тільки пенсіонери (так-сяк незалежні громадяни), за умови збереження власного "я", здатні щось чітко сказати і показати системі: від поетеси Ліни Костнко до тих хічкоковських бабусь у чорному, які приготували Януковичу, що мчався на цвинтар, нацарапане гасло - "Туди вам і дорога". Щодо гендеру: щоб не впадати крайнощі можна дисбаланс пояснити тим, що жінки довше живуть (або пізніше маразматіють).
Виходить, що поки ще спить "розум, честь і совість" нації, Україну на краю прірви рятують фрики. Многая літа вам!