неділя, 10 липня 2011 р.

Прощання через океан

Прочитала книгу листування Забужко-Шевельова. Належала до противників цього проекту. Вкотре болісно реагувала на снобізм Забужко. Звідкіля в неї ця хвороба? Комплекс неповноцінності? Пафос зарахуваня себе до тих, хто "прийшов зарано", - абсурдний. Тут же вона зауважує (мудро), що нація, по-шопенгауерівськи, складається з мертвих героїв і живих обивателів. То якщо ти претендуєш стати "героєм" - мусиш (!) приходити зарано. Однак ОЗ треба ще й обивательської радості від живих - скупатись в аплодисментах. Оце сидіння на двох стільцях підтверджує улюблену примовку Олени Пчілки: "Натуру важко одмінити".

Однак мушу визнати, що на сторінках гострого відчуття відходу Шевельовим пережила катарсисні поштовхи "другого" прощання з тим, кого ОЗ, з незмінною послідовністю щодо своїх героїв-об'єктів, робить по-панківськи "заброзовілим" (безсумнівні асоціації - дух і навіть стиль совка навиворіт), але все ж гарно визначає - людиною-культурою. Такий щем відчувала, коли стало відомо про смерть Шевельова. Особливо пам'ятним є болісна реакція ув очах моєї студентки, якій я сказала сумну новину на порозі університету.

Врешті, згадалось чимало, зокрема спілкування в Америці з тими людьми, що були вхожі до Шевельова, про яких згадує ОЗ, їхні листи...

А сьогодні зранку чомусь виринуло в пам'яті з глибокого дна мого дитинства прощання з американцем-діаспорянином, який у розпал "холодної війни" чудом прорвався на батьківщину, у моє рідне село. То було справжнім свято не лише для однієї родини, а для всієї громади. Тиждень-два всі відчували якесь особливе піднесення - відкрилась можливість для контакту двох світів. Я була ще зовсім малою, більше чула з переказів, але уява мені домальовує саме прощання. На останній день "гамериканця" проводжали сотні людей аж за село (і жодна партія не платила за акцію!). Натовп у вишиванках, шаркання ніг... Була музика - навряд чи духовий оркестр, скоріше весільні троїсті музики. Час від часу співали і... голосили. Розуміли - востаннє (!) той вже немолодий дядько дивиться на краєвиди батьківської землі, і всі відчували дику несправедливість світобудови. Ось уже і колія за шлагбаумом, ось уже і знак, що село закінчилось, ось і останній поклін...
Господи, свобода - гарна річ, ми тепер можемо виїжджати, куди завгодно, але зроби так, щоб змогли і повертатись.

Немає коментарів:

Дописати коментар