Речі

Ремонт - поезія, але постмодерна. Втомилась від її ритмів і образів. Тепер, коли більш-менш оновлена коробка, треба її знов наповнювати речами. Старими. Нещодавно бачила, як плаче жінка, намагаючись позбавитись речей, газет і книг зовсім старого чоловіка. Але це не так легко, як здається. У останні дні у нас ніби італійський новий рік. Щодня виношу на сміття залишки матеріалів і речі, які ніколи не знадобляться. Але насправді таких речей набагато більше, проте якась сила змушує мене вкотре шукати їм місце. Навіщо? Переконана, що половина моєї бібліотеки насправді служитиме цеглинами штучної стіни, що лише звужує простір, бо навряд чи я повернусь ще колись до сотень книг. А якісь горнятка, сувенірні штучки, ляльки, фото... Ніколи не була схильна до "стяжання". Інша річ, що ніколи не мала можливості кардинально змінювати інтер'єр, стиль, тому досі ще у квартирі можна знайти речі, які були прикрасою кімнати студентського гуртожитку. Кожна річ - частка життя, хоч вона вже не викликає особливих емоцій у туманних шлейфах минулого. Як би хотілось почати все спочатку - серед високих стін, що пахнуть фарбою, з надійними прихованими комунікаціями! А спати - хоч на підлозі. Був би поряд ноутбук і шелестіла вода у ванні (водоліям без неї ніяк). Але це - фантазії. Десь-колись зупиниш погляд на подібному дизайні у блискучому журналі чи на кадрі кінострічки. Гарно, аж дух захоплює... Але я вже втомлений равлик, з панциром нікому непотрібних речей.

Ймовірно, можна зголоситись на телебачення, де розплодились передачі про радість оновлення помешкання. Чому б не помріяти? Але насправді я люблю фантазувати сама. Рука і смак інкогніто стерилізують почуття. А дім - це консервація почуттів. Знаю кожний кут, кожну щербину, кожну "пляму, яку картина прикриває". І пам'ятаю кожного, хто розділяв зі мною цей етапний момент життя - ремонт. Цю клямку мені прикручував друг-скульптор, цю дошку забивав освітлювач "Чевоної рути", а вішалку складав скрипаль, що пізніше закінчить в Італії інститут Стардіварі і стане знаменитим скрипковим майстром, шпалери мене вчила клеїти подруга, якої вже нема в живих (завтра їду на поминальний день - два роки минуло після смерті), і т. д. і т. п.

Як не дивно, але речі хвилюють менше. Взяті з магазинної вітрини, вони у моїй квартирі відчували себе трохи ображеними - брак уваги, світла, поглядів. Натомість робота, що виконувалась вдвох з кимось або кимось для мене, - містить значно більше незабутньої інформації, тепла, енергії. Причому результати такої роботи далекі від професіоналізму, часом бачиш криві лінії, рештки клею та інші похибки - але вони здаються особливо зворушливими.

З часом коло друзів, які охоче приходять на допомогу, відгукуються на толоку, стає все менше. Але є ще віртуальний світ. Чи не провести конкурс серед блогерів, які хотіли б місяць пожити на березі моря, ранком і вечором купатись у синіх хвилях, але все ж здійснити між балачками і суперечками мою мрію - про чисту кімнату без речей, викинутих без жалю? Треба подумати над цією ідеєю.