Ми і вони. Ностальгійне.

Займенники цього політичного сезону в моді. На численні "вона" і "він" реакція передбачувана - іронічне відчуження. Я не прихильник суспільного мазохізму, і тому любителів злослів'я розчарую.

День Свободи. 2009 рік. Хто був на Майдані, навряд чи хоч подумки не майнув у той далекий час. Так от: для мене ті люди, що робили революцію - "вони", а ті, що зараз сидять перед телевізором чи гасають по інтернетівських новинах - це "ми". Мабуть, це єдине розчарування. Чому? "Вони" були красиві, шляхетні, окрилені, впевнені в собі, доброзичливі і... до біса щасливі. "Ми" - вульгарні, дріб'язкові, ображені, агресивні, розділені і... нещасні. Я не люблю цих "ми", хоч мушу жити серед них. Влада не виправдала той аванс довіри, який ми накинули на неї, але ще гірше повели себе "ми". Тоді ми брали на себе відповідальність, а тепер тільки злобно сичимо по кутках. Що сталось за ці п'ять років, чому так ганебно низько впала наша громадянська самосвідомість? Хтось скаже - винен президент, хтось - прем'єр, хтось покаже пальцем на все "помаранчеве" кодло. Але ми ж також з нього, ми носили помаранчеві стрічки, шалики і светри. Значить, винна і я.

Звісно, стояти на Майдані 5 років не можна, але й протестно сидіти, вибачте, на одному місці та лаяти можновладців - це позиція слабкого, схильного до компенсації своєї слабкості матом або сарказмом. У всіх народів влада така, якої він заслуговує. Лідерство тих, які маніфестують своє "Достали!" є гарантією того, що на хвилях деструкції та апофігізму прийде відповідна влада. От, скажімо антиутопічний "Противсіх".

І ще одне. Тоді, на Майдані, "вони" були дорослі. А тепер "ми" впали в збоченський інфантилізм. "Хтось" "там" поганий, а ми можемо лиш голосно плакати, бити ногами по землі і показувати дулю. Інший варіант - несвідомо повторювати слова того чи іншого політика, але переконувати себе в тому, що це "моя" позиція.

Не хочу більше месій. Хочу державу з владою, яка робить свою справу, часом помиляється, але в такому випадку є важелі громадського впливу. Ющенко не такий. Йому треба подякувати і перегорнути наступну сторінку.

Але окрім тих, кого я називаю "ми" і "вони" є ще один прошарок, який усвідомлює себе над нами всіма. Ці мудрагелики стверджують: я ж ще тоді розумів, що Ющенко не лідер, він не принесе нічого доброго, і коли ви, мовляв, галасували до надриву "Ю-щен-ко!", я попивав каву і меланхолійно шкодував, що тільки через 5 років ці "майданівці" доженуть мене... Прочитала недавно міркування Костя Бондаренка "Реабілітація майдану". І так мені прикро стало. Невже він так і не зрозумів, що Майдан не потребує реабілітації? В чому негатив тих людей, що з'їхалися з усіх кінців України в київську невідомість? У тому, що "вони" привели до влади фігуру дрібного калібру Ющенка? Але ж насправді Ющенко був лише атрибутом Майдану, бо там зібрались ті (в основному, звичайно), хто подолав суспільний страх, хто спромігся взяти на себе відповідальність за завтрашній день в Україні, хто розумів, якщо він не вийде в ці дні на Майдан зі своїми дітьми, то танки можуть піти на дітей чужих матерів, хто першими самовіддано кинулись на захист свободи. А потім, перечитавши ще раз аргументацію К. Бондаренка, я побачила прихований психологічний підтекст - насправді цю статтю треба було назвати "Реабілітаія себе". За шатами філософізму - громадянський страх, особистість, поневолена українською ментальністю з її ключовим кредо "Моя хата скраю..." Правда, кінець деформований: бо я багато знаю!..

День Свободи. 2009 рік. Ми сміємось, пересипаємось дотепами, показуємо пальцями на бігборди... і п'ємо каву. Наші очі порожні і холодні. Ми пишаємось своїм блазнюванням. Ми втратили любов. Ми нікчемні, а від того нещасні.

А 5 років назад... Вони ходили у промоклому взутті по київській бруківці, вони носили помаранчеві стрічки біля серця, вони плакали, коли Пономарьов співав гімн України, вони дивились одне одному в очі, і в очах тих було скільки невимовного щастя...

Ох, лох...

Заріклась виходити у свята на Набережну вечором. Збільшений градус спиртного діє миттєво. Звідусіль матюки. Навіть не такі, яких маркують «смачні», а так собі, між плювками, між поцілунками, між позіханнями…

Ні, краще вже вдома. Не відношу себе до чистоплюїв-інтелігентів, які радикально очистили свій інфопростір, і тому телевізори (аж два) у моєму інтер’єрі є. Навіть слухаю досить часто. Але появилась нова забавка – інтернет. Колись у Соломії Павличко читала, що вона привезла перший персональний комп’ютер. Боже, це ж зовсім недавно!.. Я теж можу пишатись, що мій ноутбук в нашому університеті був першою диковинкою. Було колись… Довго до інтернету мала трепет, як до чистого вікна, чистої сторінки. Втім, він і зараз для мене Світ. Але Світ, як він є, світ для всіх.

В мережі не треба чекати свята. Просто хочеш подивитись новини – і читаєш море матюків або їх евфемізмів з претензією на оригінальність, навіть в назвах. Таке враження, що читаєш коментарі футбольного матчу: Дебіл, Шева! Срна на сра…! «Ментам» каюк!..

А тепер просто підставте прізвище будь-кого з чиновників чи політиків, на вибір. Переконана, що все це буде у завтрашніх новинах. Так і живемо, день зо дня. Мені здається, що ця пошесть пішла від Президента. Виявляється, він таки має вплив на широкі кола (чи сам з тих самих кіл?). Ні, я його недооцінювала, каюсь. П’яні підлітки з фан-клубів маскуються у аналітиків, експертів, кореспондентів і успішно відвоювали собі більшу частину блогосфери. Жаль.

Але все-таки… Через карантин мала більше часу на подорожі лабіринтами нету. Дякувати Богу, ще не масово втікають з цього світу ті, кого хотілось читати. Є ще лицарськість, здоровий гумор, світлі голови, закохані серця. Як не дивно, є ще, окрім реклами й білбордів, поезія! Головне, набратись духу і швиденько пробігти повз той лохотрон, повз назви, що чіпляються, як злидні, під свист і сичання маленьких

мохнатих махнят.

То постелимо червону доріжку?

Нещодавно мудрий професор безапеляційно заявив, що я – тип емоційний. Так це чи ні – не знаю, бо в певних колах маю репутацію «прагматичної і своєкорисної». Якщо серйозно, то з віком будь-яка людина стає більш раціональною, принаймні так мені здається. Я навіть не дуже розумію, що таке «емоційний тип», власне, це мені і нецікаво, але майже кожного ранку гостро відчуваю, що емоції заважають мені жити. Це коли після кави залізу в Інтернет, прогляну новини чи їх анонс, а далі… руки перед усією запланованою роботою вже опускаються.

З «висувань» у кандидати мої емоції трохи підживились позитивом, зокрема ностальгійними згадками про Майдан 2004. Але були і «горошини для принцеси», таки добрі каменюки.

От, скажімо, колись я читала інтерв’ю Гришка про те, що він має намір стати наступним Міністром культури. А тепер на власні очі переконалась, як він рішуче йде до омріяної кар’єри. Адже останніми роками кум Президента Гришко повсякчас декларував свій патріотизм і проєвропейськість, але виявився… королем співочої свити Януковича. Я далека від того, щоби всіх поп-співаків називати «співаючими трусами», серед них дійсно є талановиті люди, які приносять визнання Україні і мають свою позицію. Скажімо, навіть Ігор Ліхута більше викликає поваги своєю послідовністю. Врешті, після того, як він пережив страхи, коли його мало не побили під час Помаранчевої революції, то став дуже виважено давати інтерв’ю про Україну як єдине ціле, де в окремих людей просто різняться політичні симпатії. Але у випадку з Гришком, зіркою оперної сцени, заїдає інше. Вивчаючи аристократичний код у Лесі Українки і шукаючи його у сучасному довкіллі, вкотре переконуюсь, що мав рацію Золя (те саме є і у Франка та ін.): інколи проститутки проявляють більше шляхетності, ніж представники елітних соціальних кіл. Так що перспективи мати ось такого Міністра-альфонса у нас вимальовуються досить чітко.

А зранку – Ульянченко про Ющенка. Всі сили наш вінценосний віддав на боротьбу з Тимошенко. І наостанок гордо став у лави Януковича. Який жахливий парадокс – тоді всім миром став наш народ, щоб Ющенко (майбутнє) не пропустив до влади Януковича (вчорашнє). І ось через п’ять роки так само натхненно цей Ющенко разом зі жменькою «своєї нації» роблять все можливе і неможливе для того, щоб простелити червону доріжку під ногами того самого (абсолютно того самого!) Януковича.

Втім, це все вже було в історії. І про нас, електорат, з кривими посмішками, мовляв, «всі вони однакові», вже давно говорили мудреці: Не бійтесь ворогів, хоч вони можуть вас вбити. Не бійтесь друзів, хоч вони можуть вас зрадити. Бійтесь байдужих. Це при їх мовчазній згоді відбуваються всі вбивства і всі зради на землі.

Забутий незабутній рай надземний

Чи не вперше гостро відчула, що блог не може замінити щоденник. Останній місяць був надто насичений, не раз внутрішньо я фонтанила словом, але писати відверто з приводу пережитих подій не могла. Насамперед тому, що викидати в мережу приватні спостереження і дискусії з людьми, відомими в Україні, не є етичним. А тим більше додавати до їхнього іміджу чорної барви, якої й так, на жаль, не бракує в їхньому інформаційному довкіллі. Дещо таки не змогла не викласти в інших жанрах, але залишиться це, як говорили колись, «у шухляді». Наївно думати, що років через двадцять «моя правда» буде колись потрібна. Тому хвилі своїх емоцій приходиться переважно котити подумки. І ці неоформлені хвилі висмоктують енергію не менше, ніж їх публічна вербалізація.

Останні місяці втома тисне мене каменем, який не можу зрушити. Сьогодні – повне виснаження. Підкосив мене надмір масовки, де мені приходилось виконувати не останню роль. У цьому плані думаю про політиків з повагою. Це особливий дар публічності – бути весь час на людях, намагатись відповідати ситуаціям, очікуванням тощо. У мене за таких умов дубіє і скоцюрблюється внутрішній світ. У дитинстві після таких масовок на мене нападала недуга, діагноз якої визначали такий: наврочили. І мама-медик регулярно водила мене до бабці, яка «зливала віск». Я була зовсім мала, нічого не розуміла. Раціонально запам’ятала лише звук, ніби над моєю головою шкварили яйце. Пізніше, коли почала викладати, то після кількох лекцій мала гостру потребу стати під душ, щоб змити чужі погляди, сліди від блукання студентських очей. Одна згодом звикла. Але все ж активне спілкування з числом людей більше трьох – насилля над собою.

Оcтаточно мене добила вчорашня подорож, яка мала бути подарунком для гостей конференції. Але водночас стала одкровенням для самої себе. Цей дивовижний віковічний Крим, у якому стаєш безтілесним! Вбирати в себе цю неймовірну красу, серед якої фактично живеш, але у якомусь зачарованому колі зосередження на іншому, дрібному й егоїстичному!.. Безглуздість власного буття, можливо, висвітлило проміння трьох церков, трьох точок нашого маршруту, а особливо Георгіївський монастир, точніше той вид, який відкривається з колишнього храму Іфігенії. На цей раз гостроту вражень не хочеться переводити в слова. Вони виявляються зайвими, коли за вісім годин переливаються найтоншими відтінками барви неба, аж до глухої чорноти.

На відтинку дороги від Форосу до Севастополя грубо наліплено стрій яценюківських бігбордів, дико кричать хімічні кольори блуду на тлі благодаті кримських краєвидів. Не бачила більш переконливого образу: так недолуга людина псує світ манією своєї значущості.

Збоченці

Вересень. Чеховський театральний фестиваль у Ялті. Міжнародний. Чимало цікавих вистав. Є і нецікаві. Директор театру, єврей, схожий на купця-коробейника, грає роль гостинного і дипломатичного господаря, не лінуючись брутально зі сцени принижувати дівчаток-моделей, що йому асистують. Україну принижує більш завуальовано, а все ж досить прозоро. Авторитетне журі. Серед них відомі Лесь Танюк, Неллі Корнієнко, Юрій Рибчинський. З-поміж акторів у центрі уваги Ада Роговцева. Так пройшло 2 тижні. Ви думаєте хтось з них зайшов у Музей Лесі Українки, що розташований буквально навпроти театру ім. Чехова? Ви думаєте хтось поклав квітку до її пам’ятника? Правда, є виняток, якщо бути абсолютно чесним: український театр «P.S.» з Харкова, проте ж не зі своєї ініціативи.
Знову вересень. Його фініш. У Ялті відбудеться 15-ий фестиваль «Лесина осінь» під егідою Міністерства культури України. Леся Українка – гордість української драматургії. Ви думаєте приїде хоч один театральний колектив до Ялти? Помиляєтесь.

Хто переходить Збруч?

Друга світова війна – це, окрім всього, велика коктейль-машина. Все перемішалось і стало дибки. Я виросла на Тернопіллі, а мої батьки – з різних кінців Великої України. Звісно, з дитячих літ чула дифірамби «золотому вересневі», хоча ніяким святом дата 17 вересня навіть формально не стала. Цього року якось чи не вперше дійшла пішки до Збруча, почуваючи себе майже Робінзоном на безлюдних полях разом зі своєю супутницею, маленькою П’ятницею. Сидячи на березі річки, чомусь постійно уявляла, що було на цих схилах і поза ними ще до війни. І мені навіть вдалось скласти усну сторінку з підручника для дітей, які мало що тямлять про життя своїх прабабців і прадідиків. Річка виявилась зовсім сіренькою, а я, йдучи до неї, все підтримувала дух П’ятниці тим, що ось-ось появиться блакитна стрічка. Збруч - неширокий і досить швидкий в обрамленні зелені. Зайшла в воду, і майже по-стефаниківськи гостро відчула ту космічну невідомість, яку,ймовірно, відчували люди, які колись, напередодні війни, переходили Збруч, і туди, і сюди.

Аж тут гульк – 70-річчя міфові про «Золотий вересень»! Здавалось би – тішся, все йде, все минає. Але щось шкребе мене, якийсь маленький Мефістофель скрипучим голосом хіхікає… Бо, на жаль, кожного разу, коли спілкуюсь зі своїми земляками, чую досить виразно ностальгію за «совєтами». І це там, де мало не в кожному селі стоять високі хрести жертвам комуністичного вчора, пам’ятники героям УПА і т. п.
Відмахувалась я від цього мефістофельського смішку, але так, між іншим, сьогодні заблукала на сайт «Тернопільської правди» і поглянула на рейтинг політиків. Звичайно, місцевий «король» там Тягнибок. Без коментарів. А на другому місці знаєте хто? Янукович. Той самий Янукович, який нічого не робить і не зміг зробити зі своєю найчисельнішою фракцією, той Янукович, який проштовхує, як державну, російську мову, той Янукович, що відкрито дивиться в рот віщунам з Кремля… І не те, щоб я ідеалістично не бачила підґрунтя для януковичів. Їхня популярність для мене цілком зрозуміла в Донецьку чи в Криму. Там теж хочуть мати своїх «королів» у період новокнязівських міжусобиць. Але чого ж тоді з західного боку Збруча у часи, коли проголошують повне фіаско «псевдозолотого вересня», кожний сьомий на Тернопільщині бачить Месію у Януковичі. І він перейде Збруч зі своїм невидимим військом «визволителів» - причому буквально через півроку, якщо й далі будемо легковажити і гратись в «бібікання».

У дзеркалі Іншого

Сьогодні майже три години витратила на розмови з незнайомцем, досить цікавим типажем з діаспори. З віком відчуваю себе все більшою заложницею цейтноту, і тому спілкування дійсно стає розкішшю. Колись, як кожна нереалізована радянська людина, отримувала справжню наснагу від теревенів. Вперше інший спосіб життя відкрила для себе з розповідей Анатолія Євдокименка. Після гастролей в Америці він, зокрема, змалював такого професора, який завжди мовчав у товаристві, коли, наші, звісно, виливали душу, навпіл з міцними напоями. Врешті той професор роздратував Толю, і він запитав: чого ж ти мовчиш? А той поважно: я говорю лише тоді, коли мені за це гроші платять. Здається, Євдокименко тоді остаточно розмежував дві ментальності: це їхня, а це наша.
Незнайомцем виявився Джордж Ільїнський, який розшукував сина письменника Аркадія Любченка. І мені вдалось таки його віднайти, трохи попорпавшись в Інтернеті. А-пріорі я розуміла, що людина з неабияким життєвим досвідом. І не помилилась. Мати його була особистим секретарем у Коновальця, сам він малим виїхав в Німеччину у складі архієрейського хору і проїхав з ним всю країну. Особисто знав владику Мстислава, родину Любченків та багато ін. історичних постатей. Дріб’язок уяви – і переді мною немов прокрутили захопливу стрічку. Отож я відчула дух таборів, суперечок між своїми і чужими, пройшла дорогу з повоєнної Німеччини в Америку. Джордж Ільїнський, який свого часу працював викладачем в університеті, бібліотекарем, майстерний оповідач. До того ж без отого нав’язування власного кута зору, чим нерідко грішать діаспоряни і не тільки. Історія його сім’ї – переконлива ілюстрація минувшини України. Виріс він в Білій Церкві, належав до дворянського роду, який пам’ятав, що предки його з козаків. Через родинні конфлікти став, як він каже, переконаним «націоналістом», але справжніх партійців-націоналістів змальовує без особливої приязні, наводячи конкретні факти їхніх злочинів у вигнанні. Отож людина світу, що зробила себе самотужки, причому залишилась палким патріотом України. Оригінальним виявилось його бачення нинішньої ситуації України та її перспектив. Оперуючи численними фактами і цифрами з історії чужих країн, (деякі з них у нас практично не артикульовані), п. Джордж тим не менше щодо України не зміг бути об’єктивним. Як і всі ми, очевидно. Логіка патріота-романтика, до того ж суттєво віддаленого від реального виру наших подій, продовжує йому малювати Україну лубковою, нещасною, найбільшою жертвою всіх часів і народів. Однак несподівано втішила його поміркованість, відкритість, бажання зрозуміти не лише співрозмовника, але й раціональне зерно кожної з партій, що сьогодні є гравцем на політичній арені. Не менш несподівана сьогоднішня Америка очима Ільїнського. Наприклад, виявляється, що в деяких колах політику Обами вважають «комуністичною», а це назагал найбільше звинувачення у їхній країні.
Ми так і не наговорились вдосталь, прийдеться зустрітись принаймні ще один раз. І це ж треба – працюючи над драмою «У пущі» Лесі України, поспілкуватись з людиною, яка вивчила одну з індіанських мов (всього їх 1600!) і навіть викладала її! Чиста тобі містика, а не збіг обставин. Все-таки надзвичайно цікаво побачити світ поглядом збоку, тим більше, якщо він подається без дидактики. Але, безсумнівно, мав рацію покійний Євдокименко: ми – це ми, а вони – це вони.

Пост орденоноски без лоску і злости

У одному з попередніх дописів я писала про державні нагороди і навіть не уявляла, що незабаром сама буду у числі відзначених. Дивно, але сама собі людина здається завжди гідною, хоча збоку це не завжди так. Особливої радості повідомлення про нагороду на мене не справило. Мені не подобається, що тут наше суспільство ще не вийшло з первісного стану і потребує брязкалець, які комусь дають право надувати щоки. Врешті, тільки в колі моїх колег (по всій Україні, звісно) п’ятеро мають таку саму нагороду.

І все ж якийсь новий досвід я отримала. Переважно негативний. Не люблю офіціозу. Від його дихання все навколо стає мертве, штучне і формальне. Почалося з того, що через відсутність Президента чомусь надто довго шукали його портрет, щоб хоч таким чином всі перейнялись – «Ющенко з нами» (протокол-с). А далі все за сценарієм. Окрім, фуршету (а їсти ж хотілось! і келих вина трохи б прикрасив цю мундирну ситуацію!..). Наслухалась за кулісами чимало розповідей, щоб остаточно переконатись: навколо нагород купа інтриг, заздрощів, гендлювання, лицемірства, гордині. Але й гарні люди були навколо, талановиті. Отож не буду впадати в критиканство цієї видимості свята, що насправді є тільки дріб’язковою метушнею. Очевидно, суспільство потребує якісь орієнтири назагал виставляти, то ж тепер я буду таким собі стовпом з прибитою бляшкою.
Але як добре вдома! Забути про той фальшивий реальний світ у Києві, щоб пірнути у віртуальний, багатоликий і певною мірою більш справжній, бо в ньому ти не зразковий підданий, а деміург, суб’єкт, а не об’єкт з «лівої лапки» (за Малковичем).

Замість салютів

Замість бризок шампанського - тепла паляниця до святкового столу України, замість салютів - тихий вірш Івана Малковича.

Як добре, що в мене є Україна, що розворушує в мені добро.

***
люблю тебе впізнавати
на всіх картах світу
ловлю твій лет
на глобусах
прудкообертальних

мила моя вітчизно
кумедіє моя зворушлива

ні пташка ні звірятко
ні ведмедик
ні качечка
ні гусеня –
ведмедо-качо-гусеня
(оце ж тобі
небесний генсе християне
ще одне бридке качатко)
головою в європі
хвостом до матрьошки
що всіх своїм кремльом накриває
(з вороніжчиною й кубанщиною
Була б ти пишногузніша)
утікаєш
ніяк не втечеш
обліплена рідними
псевдотелесиками
що ниють і ниють
і лукаво обіцяють
пшонця під крильця
і обскубують
але ось я
примружуюсь
і ясно бачу
як ти розбігаєшся по воді
набираєш ротом повітря –
твоє відстовбурчене крильце готове до польоту
розбігаєшся –
летиш –
співаєш –
клекочеш –
і нас надихаєш –
і будиш нас серцем –
і любиш крильцем
…боюсь за твою ліву лапку

Час мовчання

Завтра минає рочок моєму блогові, ніші для крику, мовчання й нудьги. Виявилось, що найскладніший - час мовчання.

Серпень - найсуєтливіший місяць у нашому курортному місті. Наймудріші - втікають з нього, інші 99 відсотків запопадливо збирають урожай зелених. Я вже далека від юначого снобізму, будь-який урожай - пшениці, буряка, автографів у заліковій книжці - це завжди передусім праця.

Минуле літо брало акорди емоцій грузинською війною й олімпіадою. А нинішнє мало бути чистим, як гірське повітря. Мріяла забарикадуватись за кондиціонером та закінчувати монографію. І тільки зрідка випливати у духмяне повітря вечірнього міста, втомленого після палких сонячних обіймів.

Яка це щемлива мелодія - дивитись, як щасливі люди дарують розкіш своєму тілу. Якщо на це тратити лише один місяць з дванадцяти - то це не гріх. Це як побілити церковку, окинути її втішеним оком, трохи абстрагувавшись від тремоло духу, який незримо панує всередині храму.

І ось навколо снують тіла, золотисті і запечено-облізлі, в шортах і трусах, в шльопанцях на босу ногу, линуть одне до одного, - і мені досить обсерваційного підживлення, щоб знову сісти за комп'ютер - новий, між іншим: блогу - рік, йому - місяць.

Все мало бути саме так. Але... Доля дала мені стусана і схопила за горло.

Через це проходять майже всі, ось прийшла і моя пора - бачити ангели смерті над найріднішою людиною. Дурна жіноча метафоричність - це лиш тавро моєї переляканості. Страшно, боляче, нестерпено. За кілька ночей біля ліжка страдника, якому ти вже нічим не можеш допомогти, стаєш старшим вдвічі. По-іншому дивишся на пружні мускулисті тіла, що заполонили місто щастя. Неміч і відчай - ось що чекає всіх попереду. І, якщо чесно, наука і поезія, гра в кульки з повністю відключеним інтелектом, -все це лише різні способи не думати про смерть.

Ширка від "чистих" рук

Читаю матеріали зїзду НУ. Який же все-таки мерзотник цей пан Ющенко! Як він глибоко не поважає своїх однопартійців! Чомусь пригадалось, як в перші дні його президентства, якийсь чоловік вступив з ним в дискусію, а Ющенко йому: „Ти розумієш, хто перед тобою стоїть: Я – Президент України”. Він і досі не зрозумів, що повага завойовується вчинками, а не титулами. Коли кажуть про одержимість Ю. Тимошенко, то їй ще далеко до Ющенка, який готовий зруйнувати все, аби лиш насолити прем’єрці. Найголовніше, що вся його діяльність налаштована на деструктив.

Нічого нового на з’їзді не відбулось. Але тепер можна з більшою певністю сказати: „Ширка, про яку так багато говорили ющенківці, здійснилась!” І назва її – НУ-ПР. Ось про що відбувались перемовини нещодавно: спочатку в горду позу стає „демократ” Янукович, а потім такий фінт (фіРташистий) робить „патріот” Ющенко. Ось вам і коаліція, яка ще маскується у подвійну опозицію. Головне – залишити Україну в багні, не дати їй ніяких перспектив на майбутнє. Слів нема. Ці нібито лідери політсил грають м’язами і прораховують своє майбутнє за спідницею Юлі, виливаючи на нею всю свою жовч, що накопичилась в них від політичної імпотенції.

Всім гарна, моя Україна! І таланти в неї є, і земля богоданна.

А лицарів, Вкраїно, ти не маєш.

Леся Українка про гоббі Ющенка

У нас черговий день скорботи. Хоч я й поважно відношусь до історії, здатна погодитись з просвітницькою необхідністю подібних заходів, але це вже через край. Скорбота, печаль, журба, ну хоч би тобі один день радості! Це ж незабаром і День Конституції перетвориться у День скорботи. Самозванці-"стражники" Конституції піднімлять гвалт, довірливі натури за серце будуть хапатись, скептикам прийдеться рятуватись навушниками, щоб не чути цього бедламу. Отож, вжалений Ющенко оголошує жалобу.
У Лесі Українки в "Камінному господарі" на бунт проти імперативу депресії та її апологета Командора спромоглась Анна. По-моєму, цей текст справжнє лібретто для опери наших днів.

Командор
Чого се ви вбираєтесь?
Анна
На завтра
покраси вибираю. Завтра хочу
піти на бій биків.
Командор
У півжалобі?!
Анна (з досадою відсуває покраси)
Ох, ті жалоби! і коли їм край?
Командор (спокійно)
Ся має вісім день іще тривати.
По дядькові вона не дуже довга.
Анна
Найцікавіше те, що я і в вічі
не бачила ніколи того дядька.
Командор
То справи не зміняє. Ви тепер
належите до дому де Мендозів,
тож вам годиться шанувати пам’ять
всіх свояків.
Анна
Продовж їм, боже, віку!
Бо се тепер по дядькові жалоба,
а то була по тітці, перед нею ж –
коли б не помилитись! – брат у третіх
чи небіж у четвертих нам помер…
Командор
На кого ви розсердились?
Анна
Я тільки
хотіла пригадати, скільки днів
я не була в жалобі з того часу,
як з вами одружилась.
Командор
Цілий місяць.
Анна (іронічно)
Ах, цілий місяць? Се багато, справді!

Речі

Ремонт - поезія, але постмодерна. Втомилась від її ритмів і образів. Тепер, коли більш-менш оновлена коробка, треба її знов наповнювати речами. Старими. Нещодавно бачила, як плаче жінка, намагаючись позбавитись речей, газет і книг зовсім старого чоловіка. Але це не так легко, як здається. У останні дні у нас ніби італійський новий рік. Щодня виношу на сміття залишки матеріалів і речі, які ніколи не знадобляться. Але насправді таких речей набагато більше, проте якась сила змушує мене вкотре шукати їм місце. Навіщо? Переконана, що половина моєї бібліотеки насправді служитиме цеглинами штучної стіни, що лише звужує простір, бо навряд чи я повернусь ще колись до сотень книг. А якісь горнятка, сувенірні штучки, ляльки, фото... Ніколи не була схильна до "стяжання". Інша річ, що ніколи не мала можливості кардинально змінювати інтер'єр, стиль, тому досі ще у квартирі можна знайти речі, які були прикрасою кімнати студентського гуртожитку. Кожна річ - частка життя, хоч вона вже не викликає особливих емоцій у туманних шлейфах минулого. Як би хотілось почати все спочатку - серед високих стін, що пахнуть фарбою, з надійними прихованими комунікаціями! А спати - хоч на підлозі. Був би поряд ноутбук і шелестіла вода у ванні (водоліям без неї ніяк). Але це - фантазії. Десь-колись зупиниш погляд на подібному дизайні у блискучому журналі чи на кадрі кінострічки. Гарно, аж дух захоплює... Але я вже втомлений равлик, з панциром нікому непотрібних речей.

Ймовірно, можна зголоситись на телебачення, де розплодились передачі про радість оновлення помешкання. Чому б не помріяти? Але насправді я люблю фантазувати сама. Рука і смак інкогніто стерилізують почуття. А дім - це консервація почуттів. Знаю кожний кут, кожну щербину, кожну "пляму, яку картина прикриває". І пам'ятаю кожного, хто розділяв зі мною цей етапний момент життя - ремонт. Цю клямку мені прикручував друг-скульптор, цю дошку забивав освітлювач "Чевоної рути", а вішалку складав скрипаль, що пізніше закінчить в Італії інститут Стардіварі і стане знаменитим скрипковим майстром, шпалери мене вчила клеїти подруга, якої вже нема в живих (завтра їду на поминальний день - два роки минуло після смерті), і т. д. і т. п.

Як не дивно, але речі хвилюють менше. Взяті з магазинної вітрини, вони у моїй квартирі відчували себе трохи ображеними - брак уваги, світла, поглядів. Натомість робота, що виконувалась вдвох з кимось або кимось для мене, - містить значно більше незабутньої інформації, тепла, енергії. Причому результати такої роботи далекі від професіоналізму, часом бачиш криві лінії, рештки клею та інші похибки - але вони здаються особливо зворушливими.

З часом коло друзів, які охоче приходять на допомогу, відгукуються на толоку, стає все менше. Але є ще віртуальний світ. Чи не провести конкурс серед блогерів, які хотіли б місяць пожити на березі моря, ранком і вечором купатись у синіх хвилях, але все ж здійснити між балачками і суперечками мою мрію - про чисту кімнату без речей, викинутих без жалю? Треба подумати над цією ідеєю.

Дежавю

Ось і знову політика нахабно експропріює мій світ. Якраз приходить пора відпусток, час - коли можна максимально зосередитись на пріоритетних справах, але події "там" змушують вкотре відчути себе "наркозалежною".

Україна - це я. І викручує мене сьогодні до нудоти. Терпіти не можу надмірного пафосу, не можу дивитись на екрані на скиглячих чоловіків у похмурих галстуках, підкреслено серйозних, без почуття гумору - нікчемних сторожів мови, яка чомусь лазить у вікно до сусіда. А все чому? - бо чоловіки ті євнухи! (Та і жінки в тім товаристві не кращі!) Але все ж коли я проходжу, скажімо, повз найближчу школу, і чую, як на останньому дзвонику там звучить наш гімн (а ще десяток років назад мене переслідували з газовим балончиком лише за пропозицію відкрити в ній український клас), то сльози навертаються на очі.

Ці спогади накотились на мене від фрази, яку я наважуюсь сказати вголос: коаліція-ширка - антиукраїнська. Власне, про це зараз будуть трубіти всі, кому не лінь. Я ж дійсно наважилась, бо з колоди політиків, що маємо нині, тривалий час вважала тузом лише Юлю. Не належу до тих, хто "задрав штаны, готов бежать" за БЮТом, але дійсно, нерідко відчувала: за ЮВТ не соромно. Що стосується президента, то за нього соромно. Яценюк зі своїми тинейджерськими комплексами "все НЕ так" - взагалі насмішка над українцями. Але що ж говорити тепер? Я готова ЮВТ пробачити багато чого, і навіть свій вкрадений ноутбук (як результат кризи), і нервове смикання її правого плеча, коли вона говорить недоречні агресивні сентенції. Однак спілка з політичною силою байстрюків нокаутує мою свідомість. І не впертість майданівця в мені говорить. Так, час інакший, багато чого змінилось. І люди змінились. Тепер, скажімо, парадокс, але мені несмішно, коли говорить Шуфрич, нерідко нема чим крити проти раціоналізму синьо-білих. Зрозуміло, що співпраця з ними вкрай необхідна, а електорат їхній - нормальні люди, які мають право на своє бачення, на свій вибір. Зрозуміло й інше: Ющенко все зробив, щоб зруйнувати коаліцію. Здається, в нього була така мета: руйнувати будь-який конструктив своїми "чистими" бездіяльними руками. Проте це далеко не рефлексуючий Пілат!..

І все ж "ширка" убиває останні надії бачити Україну кращою. Більш ситою - ймовірно, але не тією, що тужила не в одному поколінні нездійсненною мрією.

І що ж далі? Відчуваєш себе перекотиполем. Відкинута ураганом від звичного закутка, куди мігруватиму? Страшно визнати, але, скорше, в бік нікчемного Ющенка, мізерного Костенка, неприйнятного ТягниВбока... І це тільки тому, що вони українці?!.. Є ще, скажімо, більш симпатичний, але малохаризматичний Гриценко, проте для політика він надто самозакоханий, щоб мати якісь перспективи. При такому розкладі невже знову прийдеться голосувати за Ющенка, якому не довіряю і якого не поважаю?

Цей тест, слава Богу, не треба проходити завтра. Дарма я жертвую годиною сну, щоб гадати на "блоговій гущі". Але принаймні не буду ховатись від самої себе, уникати чесності. Політика тече, як вода. Настрої, може, ще будуть неодноразово змінюватись. Та сьогодні вони кепські. І завтра слід чекати нового наступу, нового глуму.

Ось такий виходить абсурд на електоральному полі. Початок літа. Листопад...

Маразм

Вщухає дев’ятотравнева температура. Цього року якось особливо відчувалась штовханина поглядів, переконань і цінностей – від ЗМІ до вулиці. І за сімейним столом не обійшлось без дискусій, де головним козирем все-таки були спогади близьких і не дуже людей, що, пережиті, стали власним досвідом.  Але і спогади не можуть бути незаперечним аргументом, бо це такі маленькі цяточки безмежного спектрального зрізу...

Смішно і прикро чути і читати різні мудрування з дидактичним підтекстом, претензії на нові оцінки другої світової війни, натхненні хуторянською філософією. Війна – це велике спільне горе, що змушувало людей (з якого боку вони б не воювали) втрачати людську подобу, підкорившись звірячим інстинктом. Одиниці були здатні на опір цьому пресингу силою духу, промінням душі, а незнищенне прагнення до героїзації тих трагічних років (з будь-якого боку) – абсурдне.

Переглянутий вночі фільм „Франц +  Поліна” за повістю Адамовіча „Німий” несподівано став тим катарсисом, що здатен фільтрувати наші погляди, розрізнені місцем народження, віковим особливостями, статтю тощо.

Глибоко переконана, що забувати ту перегорнуту сторінку минувшини ми не маємо права. І не маємо права дозволити роздмухувати будь-яку ідеологію, що побудована на ідеї знищення „інших” чи інакомислячих. І робити це слід не лише неефективними закликами, як демонструє наш нарцистичний Президент, який досі не зрозумів, що у загальній масі представники старшого покоління, що воювали в арміях противників, не знайдуть порозуміння. Це вам не вболівальники „Динамо” і „Шахтаря”.

Все ж думаю, що здорова частина суспільства здатна обійтись без вказівок зверху, а поступово виробляти свою позицію, свій модус поведінки, без хворобливого жадання помсти чи то НАТО, чи то Росії. А найперша проблема – витиснути азарт „войнушки” з поля внутрішньої політики, зняти з порядку денного культ ворога (що є передусім свідченням власної слабкості і страху), відмовитись від військової риторики, залякування майбутнім, пошуку зрадників і шпигунів. Бо попри дату на календарі в наші дні нерідко доноситься сморід тридцятих років. І якщо ми до нього адаптуємось...  

Півцарства за ноутбук!

В ніч на суботу заснула, як завжди, пізно. А коли прокинулась – не знайшла ноутбук, залишений на столі. Так я стала „потерпевшей гражданкой”...

Нещодавно у блозі Папуші читала: „Бережіть комп’ютери”. Не вберегла. А в ньому – незавершена монографія, розкішна ноут-тека, що збиралась роками, і т. д. і т. п.

Епітафія. Так по мені вдарила криза. Трималась думки, що насправді фінансово нічого не змінилось на гірше. Але боком мені вилізли такі самовпевнені думки.

Ймовірно, мої шановні злодії читають цей пост. Роблю офіційну пропозицію. Ви мені – вміст ноутбуку, а я Вам його подарую. Ви мені модем, а я Вам залишений адаптер від ноутбука. Плюс бонус - запрошую на відпочинок в Ялті протягом тижня. Зголошуйтесь. По-моєму, пропозиція царська.  

Psyche

Великдень дав можливість більше поглядати в телевізор одним оком. А зрідка він затягував. А подекуди хвилювання починало вібрувати в мені настільки, що я не могла дати собі раду. Вкупі з резонансом великодньої проповіді навіть шоу-бізнес набирає іншого відтінку.

Ось і передача „Танцюю для тебе”, яку дивлюсь не завжди, минулу серію – принципово виключали, оскільки щось всередині не дозволяє змиритись з тим, що на людській біді медіа-групи роблять собі рейтинг.

Однак – ми живемо в загальному інформаційному просторі, і, якщо чесно, маскультура робить націю нацією, даючи можливість мати спільні орієнтири, що так чи інакше виводять на ментальні архетипи.

І вкотре переконуюсь – найбільшою цінністю у житті людському є душа! І цією душею інколи наділені посередності, негідники, далеко не інтелектуали, але з її сяйвом неконкурентний ніякий гламурний блиск. Подекуди мені аж страшно, що бачу телелики наскрізь! Але це зовсім неважко – впізнати у так званих „зірках”, „секс-символах”, ультра-профі” жахливо-дрімучу порожнечу, що прикривається сяючою оболонкою! Але й інші випадки є – душа така багата, така щедра, що прямо вихлюпується через очі, через кутики уст, дотики, оригінальні людинолюбні ідеї. І звісно – через слова, зазвичай неоковирні, бо далеко не завжди ті, що наділені душею, златоусти. Але крізь кожну фразу, у тім числі і недолуго висловлену, я чую відлуння Біблії – „...і Слово було Бог”.

Яке щастя бачити на екранах людей з душею, а яке везіння мати їх у житті поблизу себе, повсякчас відчувати проміння, що Тобі дарується просто так... І як пригнічує убогість Єлен і Парісів, які навіть не усвідомлюють, що вони всього-на-всього надуті гумові ляльки. 

Христос воскрес!

Нове масонство

Субота. Вибираємось в гості до людини, мудрістю і молодістю душі якої не перестаємо захоплюватись. Це виглядає подією, бо з часом доля безпосереднього спілкування в суєті днів зменшується катастрофічно. Від сплесків комунікаційної активності почуваюсь вичерпаною і розбитою. Але й до сутінкової естетики споглядання, мабуть, ще не доросла.
Колись були міфологізовані кухні у „хрущовках”, де вулканічно виливались дисидентські думки. Втім, це вже також не застало моє покоління. Ми мали втіху у посиденьках над морем з чаркою доброго вина, напівлежачі діти „застою”...
Все змінилось на зламі 80-90-х. Тоді треба було робити вибір. Я вибрала інтенсивне суспільне життя. Мітинги і сходки, „ігри” зі статутами і офіційними листами, щем в душі від мізерних досягнень і безмірна спустошеність від великих поразок. Можна надувати щоки і загинати пальці, причетною до яких національно-соціальних зрушень у „літній столиці” України мені пощастило бути: по-перше.., по-друге..., по-третє... Але пристрасті вляглись, і я знову на узбіччі, повернувшись до вічних цінностей „блудною донькою”.  Клеймо „націоналіста” отримала у середовищі міської інтелігенції, але спільної мови не можу знайти і з тими, з ким колись виступала нібито єдиним фронтом. Куди подіти свій громадський потенціал? Залишаються блоги, до яких вряди-годи теж ходять в гості, щоб виголосити щось темпераментно, мов на „кухні” шістдесятників, або кинути свою репліку, немов камінь у чужу кватирку, коли геть стане нестерпне п’яне волання.

Спостерігала за „вуликами” структури громадянського суспільства в Америці. Не надихає. А в нас і поготів. Не люблю партії, де ти стаєш заложником лідерів-фюрерів. Рішуче не приймаю „бігання” з однієї партії в іншу, або утворення чогось з клаптика колишнього, що в наш час стало нібито й комільфо. Тхне мені від таких людей... Але й манія відмежування від світу „інших” ще не повністю паралізувала мої інтенції.

Начитавшись розумних текстів, впившись їхніми фантазіями, подекуди моє заховане „Я” поринає у світ мрій. Нещодавно відкрила у Лесі Українки чимало масонських мотивів і символів. Почала шукати корені масонства в Україні. Не вважаю себе фахівцем, але принаймні весь Інтернет перелопатила. Більш того, мала можливість спілкуватись зі справжнім лицарем-масоном, у світі – чудовим художником, що мешкає в Ялті. Для нього масонство – лише данина грі. А що інакше можна чекати у постмодерному світі?
І все-таки... Де ви, сучасні масони? Що мене приваблює в їхніх спілках? – Утаємниченість. Коли можеш мати своє коло однодумців, здатних впливати на хід історії, але не стаєш від того публічною людиною. Багатьох же приваблюють власне зовнішні атрибути: від портфеля і авто до „тернового вінця”. Хтось безвилазно сидить на телеканалах, а хтось меншого калібру регулярно прогулюється по Набережній з худенькою папочкою з трьома ксероксами – і ловить за поли майже не кожного зустрічного, щоб довести свою історичну роль, „зафіксовану” у цій папочці. Хочеться щось робити не задля того, щоб на тебе світили софіти. І бути певною, що у твоєму колі зрада як така унеможливлюється, бо це зрада вічним ідеалам, а не продиктована меркантильними розрахунками (хоча я допускаю нелінійні стратегії). Хочеться бути переконаним, що за ці вічні ідеали не шкода віддати життя.
Наївно? Так. Сучасні квазімасони рівень лицарськості визначають сумою пожертви, яка мені не снилась. Честь та інтелект (якщо він не услужливо-гнучкий) на терезах з грошовими мішками нічого не важить.
Врешті, жінок ніколи (майже) і не брали до масонського товариства – кухня, церква, діти... Однак ці три наріжних камені (якщо їх відповідно переосмислити) могли би прислужитись новому фундаменту руху, який, як на мене, затребуваний, бодай у вузьких колах. Ймовірно, десь воно існує, шляхетне масонство, яке не лише вручає ордени, але й, тримаючи руку на пульсі суспільства, готує йому ін’єкції. Я б тихо розтирала гіркі порошки десь у своєму закутку під акомпанемент цикад, і знала для чого, навіщо... Це краще, ніж сльозлива озлобленість і безсила іронія, що видуває душу і перетворює нас на примітивних обивателів.
До речі, людина, до якої ми йдемо в гості, володіє іманентними рисами масона: вона здатна тихо і непомітно робити чудо, що змінює духовний ландшафт сучасності.

Країна Ця

Скільки раз доводилось чути кожному з нас на вулиці, на роботі, а ще частіше з екранів телебачення – під час інтерв’ю, дискусій, та навіть і з парламентської трибуни – слова на кшталт: „в цій країні...”, „...в этой стране…”, „...ця країна...”. Так говорять базарні ґендлярки і банкіри, вчителі й спортсмени, журналісти і політологи... І ось я здогадалась, що ми, українці, живемо у різних країнах: хтось у своїй, нашій, а хтось у „цій”, інакше кажучи, хтось в Україні, а хтось в країні, що називається „Ця”.
Яка ж вона, країна Ця? Бідна, психічнохвора, безперспективна, „вонюча” (цей епітет реабілітував її президент). Добрий тон у ній – умивати руки, бо це ж вона сяка-така, а ми ж інші, шляхетні, працьовиті, інтелектуали, і на виборах голосами своїми не розкидаємось, а віддаємо їх найгіднішим, щоб зробити керманичами держави. Хіба ж не так? Дивовижна країна, де кожен окремо – цяця, а вона сама – Ця.Ось і я думаю: чи не емігрувати мені до них? Тоді можна гордо носити голову на плечах, зневажливо показувати пальцем на всіх і все, при нагоді демонструвати чисті руки. Гайда, поки не пізно, позаяк на мапі Європи слово Україна, ймовірно, щезне, а країна ЦЯ – вічна.

Тягнибоків міф України

Отже, завтра в Тернополі вибори. Кажуть, лідер симпатій моїх колишніх земляків – „Свобода”. Переглянула список кандидатів у депутати. У мене не було ілюзій, але те, що прочитала... Це навіть не матеріал для..., а готовий фейлетон. Знаєте, чим славні „свободівці”? Передусім бабцями своїми, а ще спортивними досягненнями. Ці сльозливі історії, виховний пафос і т.д. і т. п.
Мало чим методика націоналістичного десанту відрізняється від більшовицького: та ж малоосвіченість, яку нібито компенсує ідеологічна „витримка”, той же пафос і, звісно, походження – ніби це найважливіше. Століття пройшло, а в Тернополі знову „кожна кухарка” (чи то пак – кухар, гендерний фільтр у націоналістів серйозніший) готова керувати державою.
Намагаюсь стримати свій сарказм, оскільки – хіба кращі списки будь-якої партії у моєму місті, наприклад, або ж у тернопільських суперників? Навряд. Маємо чимало клоунів у Верховній Раді. І все-таки важко знайти де-інде такий низький освітній ценз, таку убогість досвіду кандидатів (скажімо, „два роки був заробітчанином у Кореї”!), як у „Свободі”. Попри все ймовірність перемоги „Свободи” подається як перспективна зміна для області і України взагалі.
А за всім цим – елементарний інфантилізм і самого проекту, і її лідера. А на календарі ж ХХІ століття.
Прикро, що маховик нового месіанського міфу розкручується, і цьому активно сприяють ЗМІ, і сам Президент.
Тепер треба чекати, що тест влади тягнибоківці успішно провалять, а проценти одурманених ними – прозріють. Невже ми і далі ходитимемо манівцями у власній хаті?

Ніч перед Євробаченням

Після мандрів – кожного разу по-новому адаптовуєшся до телевізора в домі. Побачене вчора цілу ніч крутилось фантомами в голові. А ще підсвідомість час-від часу смикала за вухо: „Подзвони мамі, мамі, мамі...”. Не забути б – це свято її розолюксембургських традицій. Добре все-таки просипатись вдома... З усіма його атрибутами, включаючи звуки за вікном: колись писалось, що це птахи „вичитують рядки свого Корану”.
Але менше з тим. У мене лиш коротка репліка. Перемога Анастасії Приходько в Росії „у ніч перед Євробаченням”.
Я не знала цю мадам, її похмурість вкупі з скандалами Мозгової скорше відштовхували, ніж приваблювали. І московську передачу ми увімкнули тільки наприкінці. Але ж пісня з її приспівом українською... Зачіпає, правда, зачіпає... „Хоча нема нічого дивного – Меладзе ж музику писав...” – пояснює раціональність. „Текст тебе огорошив, мова, навіть не мова, ті плавні, округлі звуки приспіву безвідносно до змісту!” – іронізує підсвідомість. Але насправді шок в іншому: проголосували за пісню 25 % росіян, українофобські настрої яких доводить соціологія.
- Парадокс!
- Парадокс?
Спробуємо міркувати логічно. Рік Гоголя. Вкотре підтверджується, що Росія завжди висмоктувала наші таланти. Якщо чесно, вони самі туди бігли. До речі, скільки українських телевізійників нині тусується в Москві – там, мабуть, медом намазано. (Втім, ймовірно, подалі від українських „медофілів”?).
Хто для нашої культури Гоголь, славетний основоположник російської прози?


- Наша гордість!
- Наша?
Можете не сумніватись, тепер на всіх конференціях солов’ями заливаються вчені, вихваляючи майстерне впровадження Гоголя в російську прозу української тематики і навіть мови. Що майстерне – безперечно. Дивилась нещодавно старий фільм „Шинель” - про наших заробітчан в імперській столиці. Блискуче, ультрасучасно!
А як щодо моральних імперативів суспільних оцінок у письменстві? Я про Остапів і Андріїв. Є антропосфера, розбита кордонами, і є ноосфера. З погляду ноосфери не існує подібних конфліктів, однак...
Нещодавно чітко побачила у „Оргії” Лесі Українки комплекс Гоголя. Пам’ятаєте? Два типи митців: один вірний тільки своїм, інший рветься до чужих, навіть якщо вони колонізатори духу. Але ж проривається зі „своїм”? То це честь чи ганьба нації?
У „Оргії” Антей убив Нерісу. Що буде з Приходько у нас?
Як на мене, то все-таки ліпше, коли нам аплодують, а не свистять услід. Але це твердження також суперечливе.
Крапка. Піду телефонувати мамі. І таки треба ще раз послухати Приходько та вигнати один з внутрішніх голосів.

Чиста нота

Маю з дитинства пієтет до чистого смаку. Ми живемо у світі суцільного синтезу, добавок, коктейлів, але інколи його можна вловити – чистий смак. Запах чорної кави, хрускіт смаженої картоплі, стежка в снігових заметах, думка, що промайне над прочитаним... Однак з часом це гостре усвідомлення так рідко пронизує мене. Скрізь пробирається фальш, яка ще часом маскується під складність чи оригінальність.
А ще більша рідкість – чистий голос людської душі. Це вже справжня розкіш.

Вчора була на ювілеї людини-легенди. Вереск офіціозу домінував, цьому навіть дивуватись не приходиться. Але разом з тим – проривалася чиста нота, у мудрості ювіляра, у вітальних словах. Боже, не забирай у мене слуху, щоб відрізняти одне від іншого. Це не кокетство. Бо, живучи у російськомовному оточенні, мимоволі стаєш сентиментальним до рідної мови, ймовірно, аж занадто. Один з критерії стає такий – він говорив (співав) українською!??

ЛУ свого часу писала в одному з листів: „...та якби послухали, ЩО він говорив...”.
Але не менш важливо і ЯК. Вечором шукала деякі відповіді на питання, і ще раз переконалась, наскільки це важливо. Яка жахливо тупа мова у літераторів, що іменують себе письменниками (не буду називати цих вискочок)! Тут вже йдеться навіть не про смак чи несмак, а просто про повну відчуженість від мови.

Але, як це буває майже завжди, знову від депресії мене рятує чистий голос. Я про нового лауреата Шевченківської премії, яка також стала останніми руками суцільним казусом. І все ж цього року лаври отримає Поет. Павло Гірник. Можна навмання розкривати сторінку його книги, і майже завжди там прорветься чиста нота...

Абстрагуюсь від способу його життя, бо для того є вищий суд (навіть не гніваюсь на поетові антифеміністичні закиди: мовляв, мова – жіночого роду, а вірші звучать чоловічим голосом). Але, може, багато в чому він прощенний буде, бо вміє брати чисту ноту. За словниками Павло Гірник - представник психологічно-символічної складової ТР-дискурсу. А виглядає це приблизно так:

матусю справляю різдво
вдома
кіт і собака надворі
я і свічка в хаті
добре що ніхто не бачить
це свято сімейне
можна вголос поплакати
можна помовчати
можна листа написати
можна навіть заспівати
радуйся
але то вже колись разом

Донецька стусіада

Начиталась коментарів навколо фіаско присвоєння імені Василя Стуса Донецькому університету, і охопив мене приступ приниження. Особливо шокувало те, що студенти філологічного факультету майже одноголосно проголосувала проти Стусового імені! Спочатку захотілось подивитись в очі цим студентам, потім стало зрозуміло, що над ними є кафедра і вища піраміда. Я не про недолугих політиканів-українофобів, а в принципі задумалась - де ж Україна у Донецьку? Чи не обманюємо самі себе? Та й не про власне українське йдеться, а про культуру і гідність взагалі. З самого початку ця історія нагадувала мені аферу, бо, якщо чесно, нав'язували ім'я Стуса зверху, ніякою демократією тут не пахло. А врешті-решт "наплювали" на Стуса. А нам залишається лише обтертись. Спересердя написала листа Міністрові освіти Вакарчукові. Хоч "знаю, знаю, добре знаю", що цинічна рука якогось клерка натисне delete.

Шановний пане Міністре!

Глибоко схвильована скандалом, який розгорівся навколо імені Василя Стуса у Донецькому університеті. Вважаю, що саме Ваша невчасна ініціатива призвела до того, що вкотре принижена пам’ять нашого національного генія.
Факти свідчать про панування антиукраїнського духу у престижному виші Донецька, очевидно, не тільки в ньому. Замість того, щоб проводити реальну роботу щодо викорінення цієї українофобії, Ви вирішили по-радянськи маркувати перемогу над нею, і тим самим відволікти увагу від серйозної суспільної проблеми. Практично у Донецьку було продемонстровано реальні „успіхи” виховання українського патріотизму у навчальних закладах за всі роки незалежності. Практика окозамилювання у вищій школі успішно процвітала і під час Вашої каденції. Переконана, що Вам треба дати чесну оцінку подіям, що стались, а відтак для початку хоч би вивчити, окрім благополучних звітів та цифр у них, той клімат, що нині панує в університетах країни, хто і чому навчає, до чого закликає, який моральний приклад подає. Зокрема певна, що філологічний факультет у Донецькому університеті засвідчив професійно-моральне банкротство.
Звертаюсь до Вас з вимогою нового стилю роботи, а саме – чесності з собою. Вважаю злочином на всіх посадах у ВШ – від викладачів до міністрів – руйнувати українську шляхетність і миритись з таким ганебним розтлінням, яке править бал у Донецьку.

Зі сподіванням на реакцію Вашого сумління...

Опромінені владою

Нещодавно почула, нібито міністр культури дав звання Народної артистки України своїй дружині. Було прикро. Я добре знаю їхню сім’ю, глибоко поважаю і по-сестринськи люблю Василя Вовкуна. Саме тому особливо прикро.

Сьогодні переглянула канали Інету і майже заспокоїлась: псевдоінформація! Однак вона циркулює і потенціал до її здійснення існує. О. Вергеліс у останньому номері „Дзеркала тижня”:

У даних трохи задерикуватих нотатках не хочеться торкатися (в деталях) іще одного «іміджевого» ноу-хау Мінкульту — у зв’язку з можливим просуванням у статус «народної» дуже близької нашому міністрові особи...

Практично недурний журналіст з характерною для нього схильністю до вампіризму ставить знак рівності між Табачником, який свого часу просунув на звання свою дружину (кажуть бездарну), і Василем та його дружиною Лідою Жук (талановитою). І що тут скажеш? Колись мені пояснювали, що в Києві актрис з національною свідомістю можна перерахувати на пальцях однієї руки, серед них – Ліда. Але є мораль, прищеплена нам невідомо ким і чим, яка імпульсивно піднімає шпагу, коли дізнається: Павло Мовчан, головний просвітянин, присуджує своїй дружині Любові Голоті державну премію ім. Шевченка, що якимсь чином на віражі обходить в очах солідної Ко авторитетного прозаїка Г. Пагутяк?..

З уст Василя знаю, що коли він отримував звання Заслуженого діяча мистецтв України, то в ньому боролось два почуття: щирої радості і бажання кинути свою нагороду під ноги можновладцям, які так довго чинили перешкоди його відзнаці. Перемогло перше, і було це десять років назад. Так Вовкун починав свою кар’єру сталкера з його ризикованими походами у радіаційну зону влади. Тепер він без неї, на жаль, не може, оскільки режисерський розмах вимагає „даху”, у його затінку можливості виростають деколи у стократ.

Чи справедливо кидати камінь у бік таких людей? Я не сумніваюсь, що Вовкун – унікальна людина культури, унікальне українське серце (щоб там не злословив Вергеліс та сотні його короткозорих клонів). Але мені болить, що ющенківські метастази спрутом обплутують приближеного до нього Вовкуна, а той все більше підсідає на „наркотики”. Влада взагалі (точніше, бездарна влада) до репутації талантів безжальна, але незаперечний факт, що вона може створити комфортні умови, а відтак і збільшити шанси для реалізації творчих задумів. Тому мистецтво в усі часи тягнулось до влади і нерідко потрясаюче розцвітало у його офіційних дендропарках. Шістдесятницький пафос відторгнення від влади безсилий перед впертістю фактів.

Колись Д. Павличко казав, що українська (радянська) культура нагадує йому велике поле, оточене колючим дротом. Треба засукати рукава та орати його, але деякі (чи не Стус?) бігом перетинають це поле, щоб сісти (заховатись?) за ті дроти. Стус, безперечно, рятував честь України і надихав наступників сидячи. Але „орачі”... Хіба ж вони не приносили користь Україні? А ми все згадуємо, як вони прислужливо жарили гопака перед очима ясновельможних.

Влада – зона опромінення. Але хтось туди повинен іти. Ті, хто на безпечній відстані плюють в бік сталкерів, викликають в мене сумнів. І їхній діагноз – рак совісті – передчасний.

Чесно кажучи, дуже хочу, щоб міністерська одісея Вовкуна завершилась. Хочу, щоб Ліда Жук отримувала нові ролі, однак знаю, що 80 % читачів-однодумців Вергеліса не ходять в українські театри і будуть все рівно її називати „никому неизвестной женой”. Але життя непристосоване до виконання моїх побажань. І воно трохи складніше за чорно-сіре маркування по-вергелісівськи. „Диванним прокурорам” варто частіше звертатись до окулістів, інакше українські синоптики небезпідставно пророкуватимуть "на завтра" всім нам затьмарення свідомості.
P.S. А втім, може такі журналісти, як Вергеліс, зі своїм цинізмом а la доктор Хаус допомагають пацієнтам більше, ніж людське співчуття? І якщо Лідія Жук за міністра Василя Вовкуна не стане народною артисткою України – то це і є результат вергелісівської профілактичної дози зневаги опроміненому владою?

Проте знак рівності між Табачником (який, скажімо, навіть не чув такого імені, як Іван Малкович!) і Вовкуном ставити аморально, у цьому я все-таки переконана.

Post-tost

День народження – гарний привід для рефлексій। Але приходить час, коли зміну віку фіксуєш принаймні десятиліттями, попадаєш у якийсь стан невагомості, минуле і прийдешнє освітлюються іншими відтінками, змінюються рельєфи, дещо запорошується вщент. Все-таки цікава річ життя! Ніяк не могла уявити, що найближчим для мене товариством стане покоління дітей. І з ними чи не найкомфортніше пити пиво у піцерії, розмовляти про „крутян”, слухати морський прибій.

А ще кайфовіше наступного дня повернутись до своїх буднів, абстрагувавшись від політики (яка ще хапає мене за хвіст, як я від неї не втікаю), розбиратись собі у таємницях тетраксиса, слухати дощ, виховувати улюблену кицьку Маріквіту.

Певно, людський вік проходить якийсь лабіринт, відповідно до загальнолюдського процесу, тільки навпаки. Як у тому студентському анекдоті:

- Прийшов Сократ і сказав: „Все звідси!”, - показавши на чоло.

- Прийшов Христос і сказав: „Все звідси!” І показав на серце.

- Прийшов Карл Маркс і сказав: „Все звідси!” Показав він, звісно, на живіт.

- Прийшов Фрейд і сказав: „Все звідси!” І показав, як належить, нижче живота.

- Але прийшов Ейнштейн і мовив: „Все – відносно”.

Напевно, я вже пройшла, дякувати Богу, всі ті сходинки і тепер перебуваю у цьому стані відносної невагомості. Втім, по цих сходинках, ймовірно, можна бігати туди-сюди. А моє дитинне „я” ще часом допитливо шукає незвідане. До речі, інфантильне питання: чому гласники нової мудрості завжди євреї?

Україна як сектор Газа

Новий рік розпочався своєрідно. 1 січня, ледь розплющивши очі, спостерігала по телевізору, як нам відключають газ Діди Морози з Росії. Прийшло Різдво. Тепер і Європа отримала такий подарунок. Але честь бути злочинцем більшість ЗМІ надають Україні. Безсумнівно, Росія -не християнська країна. Століттями вироблялись звичаї бути максимально уважними до близьких власне на Різдво. У заповідях, скажімо, - заборона сваритись. Але єзуїтське виключення газу саме в святкові дні, показово, як різдвяне шоу, - такого ще не було в наших стосунках.

Вік живи – вік учись! Не певна, що нашим політикам вдасться з гідністю вийти з цієї ситуації. Не певна за люд, який флюгерно залежить від інформації сусіда, що, кажуть, називався колись „братом”. Ну що ж, будемо їсти кутю, поглядати в Інтернет, стрибати по телеканалах, які Росія чомусь не перекриває і цим блакитним потоком готова нас купати від світання до смеркання. А ще краще – втекти геть від теми блакиті і сині.

У Ялті – чи не найтепліше зараз, морозу нема। Промосковські політики та заангажовані ними потирають руки, що „бандерівська” Україна і тепер уже очевидно „гітлерівська” Європа у святий вечір (чи то пак по-їхньому „сочельник”!) захворіли на косоокість, як моя кішка, бо повсякчас мусять косити, що то тепер „учудит Россия-матушка”!

Я трохи розлінилась, але колись була в нас така компанія – „Кримська КУТЯ”, тобто Клуб Українських Творців Ялти। Піти б зараз, як раніше, на Іоаннозлатоустинське кладовище та понести куті на могили Руданського, що біля самотньої смереки, а потім до Григорука – символу Розстріляного Відродження в Ялті, та й інших пращурів варт провідати, погомоніти। Гарно було б! Але і тут синітиме вдалечині море...

З Новим роком! Він дійсно у нас обіцяє бути своєрідним. Україна опинилась у секторі Газа.