Смерть як мірило

Не стало Ступки. Не всі, хто розуміє цю втрату, потраплять на похорон. Найкраще приєднатись до прощальної церемонії на відстані - переглянути фільм або виставу за його участю. Я вибрала "Білий птах з чорною ознакою".
Читаю інформацію про прощання в Києві і думаю: якщо так українці проводжають великого актора, то ми ще духовно здорова нація. 

Лівадійський коллайдер

Таким лагідним і прозорим, як сьогодні в Лівадії, море важко пригадати. Плавати у товаристві "одомашнених" риб, розглядаючи на дні дивовижні камінні химери... На думку приходило супервідкриття про "частинки Бога". Цікаво, коли у воді стає невагомим тіло, то чи є підстави гадати, що "виростає" душа?
І тиша!.. Після ялтинської суєти блаженна тиша у Лівадійському парку... Колись це буде чи не найбільше благо. Після переглянутої антиутопії "Бразилія" пофантазую: у майбутньому тишу будуть продавати на вагу, як наркотики, щоб абстрагуватись від реалій та подарувати собі п'янку радість чистоти і, якщо хочете, наближення до "частинок Бога".       

Двадцять років потому

Вчора їздили на мовний мітинг в Сімферополь. Гостро запахли спогади з початку 90-х. Правда, тоді нас облаювали ще енергійніше і натхненніше. Але...
Паралель підтверджується і киданням яєць з боку українофобів. Дісталось найменшій з нашого сімейного десанта. Її щока спухла, а на вишитій сорочечці розплилась велика пляма. Ну що ж - бойове хрещення успішно пройшла! Яник свого часу впав від яйця. А в Ілони тільки скотились дві великі сльози.
Двадцять років назад я вже відпирала одяг від яєць. Але тоді цієї дитини ще і в планах не могло бути. Невже треба починати все спочатку?

Періщив іванокупальський дощ. На перевалі п'янке свіже повітря заповнило всі вакуумні улоговинки свідомості, немов нагадуючи, що життя прекрасне.   

Наперсточники

Цинізм ПР-ів зашкалює. Тільки вони відкрито можуть хизуватись своїм шулерством, насміхаючись над жертвами власних афер. З ними не можна виграти, але історія саджає нас за один стіл. Ющенко і іже з ним дорікають опозиції за безпорадність і опосередковано хвалять ПР за "стимул". У чиїй команді він грає? 
Важко без лідера. "Кролик" Яценюк явно програє мускулистому Кличкові. Ми все намагаємось приплюсувати інтелект до сили. Але ніщо не може замінити харизми. 
Маятник моїх сподівань знову колихнувся: лідера нема, але народ є. Боже, не дай нам заніміти!   

За харч

Після тривалого спурту, яким в мене завершився навчальний рік, спробую повернутись до більш звичного ритму. І здавалося б є привід – відпустка (так звана відпустка, або ж в дусі часу – умовна відпустка). Буквально на 3 дні повернулась до своїх витоків – у село Гермаківку… Не знаю тільки, як ті емоції, що Шевченко розірвав у своїх «Трьох літах», стиснути до звичайних блогівських «трьох рядків».

Чисто випадково натрапила на краєзнавчу книжку про історію Гермаківки. І хоч написана вона не без просвітянського пафосу, все ж містить чудову підбірку фотографій і документів. Я довго вглядалась в ці фото, в пасіонарні рядки, залишені нині вже офіційно визнаним героїчним лісовим братом Зеленим (Назарків). Так, це була сильна особистість. А здатність на жертву задля ідеї завжди викликає в мене повагу. Майже зразу ж після загорнутої сторінки книжки прийшли друзі безтурботної юності, а нині вже дозріла сільська інтелігенція – авторитетний лікар і директор школи. Щоправда, звикнути до цієї метаморфози вкрай важко.

Спочатку були жарти, ділились клопотами – як без них? Я тепер навіть знаю, скільки вікон підпорядковані кожному з них, вікон – з яких дивляться на світ (у одного – 17, у другого – 43). Теплий вечір, теплі спогади, але…

Та небавом дізналась те, що відразу перекреслило ностальгійний настрій. Виявляється, друг моєї молодості, а нині директор школи – очолює осередок партії регіонів. Мабуть, туди увійшли і всі його 40 вчителів. Як скласти цей пазел – перед школою погруддя Назаркова, яке відкривали з усіма почестями, а за ним засідають регіонали – вся сільська інтелігенція. Врешті, можна плюнути на вічно інфантильного мого друга, він завжди був естетом-совком. Але ж бо виявляється так працюють усі школи в районі??? Чому в Криму знайшовся директор школи Валерій Пастушко, який після всіх погроз залишився при своїх переконаннях, хоч і пережив інсульт. А така поведінка для нащадків знаменитих і нещадних бандерівців – нонсенс. І які ж аргументи? «А дітей хто годувати буде?» - каже негідник, маючи одруженого сина, що працює викладачем на кафедрі і вже встиг захистити дисертацію та одружену доньку, яка з чоловіком вже має свій бізнес? Невже така солодка влада, та влада, що фактично згвалутвала колишнього вільнолюбного інтелектуала, циніка і бунтаря?

Найприкріше – за всіх земляків. Якось гостро зрозуміла, що вища школа – це лише дресирування зламаних, виховання пристосуванства. Вища школа спокійно вчить – гендлювати гідністю, сумлінням, заповітами предків – можна і треба, бо жити треба миттєвістю. Що ще найгірше – що я працюю в вищій школі. І я не без гріха.

Одну мою знайому бабусю разом з маленькою внучкою повезли у дельфінарій, де вона по-дитячому реагувала на витівки дельфінів і здавалась абсолютно щасливою. Але потім дуже серйозно і поважно сказала: «І чого тільки істота не зробить за харч!».

За харч – точніше не скажеш. І не тільки цей директор, схожий на Карлсона, а й донецький професор-патріот, який на повному серйозі називає мітингувальників проти мовного закону «плебсом», а скажімо, Олег Скрипка, що з виглядом мудреця дає сьогодні інтерв’ю, – чим кращий він?

Треба речі називати своїми іменами. Істоти нищать майбутнє України, бо їм хочеться добре їсти, ще й мати повище місце у соціумі. Що б вони не говорили, а чинять істоти – ЗА ХАРЧ!

  

Великий піст

У календарі для мене його визначають 2 дати - 25 лютого (Лесин день) і 9 березня (Шевченків). Якийсь особливий стан аскези, коли хочеться максимально простими словами думати (і говорити іншим) про Дух. В міру сил це роблю, але чи знаходять мої слова відгук?
Тільки нещодавно (як не дивно!) звернула увагу, що гасло "Весна переможе!" - це рядок з Лесиної ранньої поезії "Веснянка".

Не плач, моя роже,
Весна переможе!
Весняного ранку
Співай, моя люба, веснянку!

У циклічному часі перемога весни ніколи не буде остаточною, але людина у сізіфському просторі мусить вірити в неї і наближати її. Або хоч жити цією ілюзією.

NB

Караул! На ключові посади силовиків в Україні призначають іноземців! СБУ - росіянин з Москви, оборона - казаха з Москви. Кажуть, так званий президент оточує себе "сім'єю", тому що... І в цій "сім'ї" українцям місця нема. Гаплик сирітці! Насправді, це вже не NB, а SOS.

Ялта в снігу

Ми, люди південні, сприймаємо сніг як екзотику. Пушисто-біле на зеленому, фіолеттова далечінь з проблисками сонячного проміння - красиво. Діти на санках (звідки їх так багато?)
Але сьогодні краса мене не переконала - за 5 хвилин щоденного маршруту побачила 2 замерзлі пташки. Мабуть, вони прилетіли у вирій...

Інтермеццо

Цього року вдалось не порушити сімейну традицію відзначати день народження естетичними "плямами", що не стираються. Далеко не було потреби виїжджати - якраз до Ялти приїхав Раду Поклітару зі своїм модерн-балетом. Щойно повернулись з театру. Якщо "Болеро" ще сприйняла стримано, то "Дощ" таки мене розчулив і захопив - багатством мов любові і "манною небесною" для спраглих Божого захисту.

І що дивно - болить все тіло. Очевидно, мікрорухами я протанцювала другу частину балета разом з артистами на сцені.

Фоторепортаж для Петра

Фото з Дня соборності, на жаль, не чудові, але це дійсно документи еволюції Ялти. Тому спеціально для Вас викладаю ще кілька миттєвостей з Дня, який скоріше нагадує туманний Альбіон, ніж сонячну Ялту. Без коментарів!

Соборність по-ялтинськи - 2

Січень - місяць свят. Чудово посиділи з милим товариством друзів музею, споживаючи кутю.
А буквально через тиждень - День соборності. Перед цією датою думала, до кого приєднатись. Планувала вже їхати в Сімферополь. Аж раптом гульк - в Ялті Студентський парламент знову ініціює "живий ланцюг" на Набережній. Накрапав дощ, штормило. Але купка людей навколо прапора поступово росла. З боку ялтинців менше було агресії, як торік. Коли ж би я пострибала з молоддю і не поспівала гімн на Набережній, як не сьогодні.
Один морж навіть в честь Дня соборності зробив заплив у хвилі.
Мій віковий ценз спонукав журналістів брати інтерв'ю. Підходила міліція, побачивши в мені організатора. І мені так радісно було пояснювати їм, що ініціатори то - нове покоління ялтинських українців (Боже, які вони гарні всі!). І тоді міліція, втративши до мене інтерес, пожартувала: "То Ви просто за компанію?". "Ні ж бо, - кажу. - За ідею".
Прикро тільки, що з числа тих, голови яких зближались над свічкою за Різдвяним столом, нас було лише двоє.
P.S. Фото додам.

Паломницьке

Якось свята не схожі на традиційні. Через хворобу 7-ого не пішла до церкви. Прихожанин з мене не з кращих. Але вже 8-ого вирішила знайти греко-католицьку церкву Святої трійці, що була нещодавно побудована. Свого часу намагалась чимало зробити для формування цієї церкви. Але моє ім'я ретельно вивели з числа перших. Та, мабуть, справедливо. Однак я відкрила для себе певність віруючої людини: мати церкву, мати отця, з яким можна поділитись про таке, що більше нікому не скажеш. Врешті, я рада, що навчилась вклякати в церкві всупереч моїй гордині.
Але тепер я в числі позадників лише дізнаюсь про подальше намагання греко-католиків укоренитись на кримських теренах.
Сірий день, без святкових жупанів. Зранку з дому повиходили лише неліниві люди туристського вигляду. Щоб знайти церкву (на окраїні Ялти, ближче до Нікітського саду), яка нагадує просто капличку, потратила чимало часу. Порожня дорога, по якій вряди-годи проскакують таксі. Нові поселення багатеньких, у яких не зупиняється робота навіть на Різдво. Працюють там переважно заробітчани, про церкву мало хто знає. Справа в тому, що серед "хатинок"-палаців вона просто загубилась, бо вони в стилі псевдомінібароко виглядають пишнішими й привабливішими.
На жаль, церкву я знайшла, але вона була зачинена. Може, це знак, що я запізнилась, відстала, і переді мною зачинені ворота. А, може, моє бажання подякувати Богу і попросити його милосердя для рідних і близьких, для України все-таки було почуте.
...Вечором несподівано приїхав друг з трохи призабутої молодості. Зібралось гарне товариство. А його син, що став уже цікавим художником, подарував нам свої роботи. Моя - справді "бомба", в ній так виразно звучить гаряча барва, що від неї підзаряджаюсь енергетикою і надією на новий рік.

Напередодні вибору

Ще ніколи за 20 років Україна не опинялась в такому глухому куті безнадії. Буквально за добу повинні дзвеніти келихи, а стан такий, як писала Ліна Костенко - "душа до краю добрела". Завжди пишалась тим, що вміла контролювати себе, утікати від миттєвого у вічне. Але після обвалу сьогоднішніх новин - не можу.
Дякувати Богу, що є люди, у яких так само болить серце, відсутній страх і цинізм. Але нас замало, щоб знести цю Бастілію Дракона. Однак край, до якого ми дійшли, варто назвати словом, яке я придумала, пишучи про Хвильового - "надпрірвозність". Третього не дано: або в прірву рабської ганьби, або штурм Бастілії. Я вибираю останнє.

Ми в "гібриді"

Ще зовсім недавно ми сперечались про українську модель демократії. А тим часом - з рівня демократії з недоліками (ущербної) нас перевели до рівня держав-гібридів. Курс зрозумілий? Скоро можна опинитсь, як Росія, в колі авторитарних держав. А далі - все ж туди, в сонячне минуле тоталітаризму.
Ну і що? Хтось махне рукою. А я вже на своїй шкірі відчула цей "гібрид". Вчора майже прямим текстом мені дали зрозуміти на прийомі в чиновника: давай хабар... Якось пощастило мені, що жодного разу в такій ситуації досі не опинялась. А тепер - прийдеться звикати?
Чи не набрид вам "гібрид"?

Вона

Збулась моя мрія. Думала, малювала в уяві - і ось багатотисячний мітинг під СІЗО співає з Тарасом Чубаєм "Вона". Дивилась пряму трансляцію по і-нету. Але якраз після виходу Чубая (на милицях!) зв'язок зник (?!!!). Отож слухаю старий запис і тішусь ось чим: наш народ таки шляхетний, якщо 5 тисяч вийшли висловити підтримку тій, котру часом не без іронії називали ВОНА. Вийшли тоді, коли ВОНА не на коні, а під конем.

Леся у свічках

Цього року просвітяни, прихожани, студенти і викладачі КГУ таки зустрілись в день вшанування жертв голодомору. Завдяки Лесі Українці. Спочатку в експозиції музею згадали тих, завдяки яким 33-й "зафіксований і нетлінний". Потім, вже біля пам'ятника, запалили свічки, о. Ігор проказав молитву. А після виступів помолились подумки разом з Тарасом Петриненком - "Боже, Україну бережи..."

Важкі були ці дні . Підбирали факти, переглядали фото, слухали музику... Весь час на грані сліз. Але це не для чужих очей.
Вдома, за родинною вечерею, мені сказали, що я могла би не народитись... Це правда. Дякую, Боже, що Ти, міркуючи, кого залишити на світі з великої болгарської родини, вибрав мою маму.

Баранову

Прошу з сьогоднішнього дня не вважати мене членом Національної спілки письменників України. Для мене є неприйнятним входити до спілки, яка відкрито взяла курс на колабораціонізм.

Р.S. Розумію, що мене ніхто не почує, та й письменницею себе не вважаю, хоча спілчанський білет отримала. Але для себе я визначилась твердо. І від цього почуваю себе спокійно. Проте думаю, що ще неодноразово буде соромно за цю дивну совкову організацію, яка називає себе НСПУ, але за мету має лише якомога більше вихопити з корита.

Ветеранське

Хвиля піднесення до Дня свободи - неможлива. Колись в Ялти прорізався демократичний голос. Тепер я нічого не очікую. Навіть випити і згадати ті дні нема з ким. Але все ж не розділяю нагнітання різних обговорень на кшталт "Чому програла помаранчева революція?"
Панове, про що Ви полемізуєте? БУДЬ-ЯКА революція закінчується зжиранням своїх "дітей" і тимчасовою перемогою реакції. Але почався відлік іншого часу. Так само і в нас. Свободу не спинити.
Полистайте підручники історії. Інша річ, що це історія, яка випала на наш час. І ми не можемо змиритись з тим, що після ночей любові приходять інші (боюсь бути цинічною...). Та, направду, свободу не спинити. 

"Вона" піднімає людей

Нарешті придбала планшет. Поки корпалась у новій системі (не без розчарування початківця), слухала Х-фактор. Кензов заспівав "Вона". Хай трохи фальшивив, але не без експресії. І зал захоплено вітав його, скупавши в оваціях.
Це дійсно не зрозуміти тим, хто не потрапив свого часу під чар цієї пісні. "Вона" таки справді була суперпопулярна - для провінціалів з душею передусім, та не тільки для них. "Вона" має магію, яку важко пояснити. Дивлячись часом під час письменницьких зустрічей на рудоволосу і затяту Галину Пагутяк, з трудом уявляю, що саме їй Кость Москалець присвятив цей текст-видих.
Але останнім часом рядки пісні асоціюються для мене виключно з Юлією Тимошенко. Про це неодноразово говорила друзям і, здається, писала. Це вона - "сидітиме сумна", це ми - розбіжимося по "русифікованих містах", це перед нами - "ніч безмежна і пуста".
Послухайте, але на таку масову сцену, свідомо чи несвідомо, пісню вивели чи не вперше? І чи думали про Юлю той, хто запропонував, той, хто співав, ті, хто вставали з місць з єдиним поривом, ніби почувши давно очікуваний пароль, і ті, хто відправляв смс-ки, голосуючи не так за голос козака-панка, як за... 

88-а хвилина

Це варто легенди. Шкода, що матч був товариський. На 88-й хвилині вболівальники затягнули гімн. Спочатку невпевнено, ніби від відчаю. Але вже на рядку "Душу й тіло ми положим за нашу свободу" голоси зміцніли і наповнились такої певності, що... А на 92-й забили гол. Це була перемога над німцями.
Дякую львів'янам за урок. Треба тільки згуртуватись і всім разом заспівати життєдайні слова гімну, і перемога буде за нами. Коли ж він прийде, цей час-X?