То постелимо червону доріжку?

Нещодавно мудрий професор безапеляційно заявив, що я – тип емоційний. Так це чи ні – не знаю, бо в певних колах маю репутацію «прагматичної і своєкорисної». Якщо серйозно, то з віком будь-яка людина стає більш раціональною, принаймні так мені здається. Я навіть не дуже розумію, що таке «емоційний тип», власне, це мені і нецікаво, але майже кожного ранку гостро відчуваю, що емоції заважають мені жити. Це коли після кави залізу в Інтернет, прогляну новини чи їх анонс, а далі… руки перед усією запланованою роботою вже опускаються.

З «висувань» у кандидати мої емоції трохи підживились позитивом, зокрема ностальгійними згадками про Майдан 2004. Але були і «горошини для принцеси», таки добрі каменюки.

От, скажімо, колись я читала інтерв’ю Гришка про те, що він має намір стати наступним Міністром культури. А тепер на власні очі переконалась, як він рішуче йде до омріяної кар’єри. Адже останніми роками кум Президента Гришко повсякчас декларував свій патріотизм і проєвропейськість, але виявився… королем співочої свити Януковича. Я далека від того, щоби всіх поп-співаків називати «співаючими трусами», серед них дійсно є талановиті люди, які приносять визнання Україні і мають свою позицію. Скажімо, навіть Ігор Ліхута більше викликає поваги своєю послідовністю. Врешті, після того, як він пережив страхи, коли його мало не побили під час Помаранчевої революції, то став дуже виважено давати інтерв’ю про Україну як єдине ціле, де в окремих людей просто різняться політичні симпатії. Але у випадку з Гришком, зіркою оперної сцени, заїдає інше. Вивчаючи аристократичний код у Лесі Українки і шукаючи його у сучасному довкіллі, вкотре переконуюсь, що мав рацію Золя (те саме є і у Франка та ін.): інколи проститутки проявляють більше шляхетності, ніж представники елітних соціальних кіл. Так що перспективи мати ось такого Міністра-альфонса у нас вимальовуються досить чітко.

А зранку – Ульянченко про Ющенка. Всі сили наш вінценосний віддав на боротьбу з Тимошенко. І наостанок гордо став у лави Януковича. Який жахливий парадокс – тоді всім миром став наш народ, щоб Ющенко (майбутнє) не пропустив до влади Януковича (вчорашнє). І ось через п’ять роки так само натхненно цей Ющенко разом зі жменькою «своєї нації» роблять все можливе і неможливе для того, щоб простелити червону доріжку під ногами того самого (абсолютно того самого!) Януковича.

Втім, це все вже було в історії. І про нас, електорат, з кривими посмішками, мовляв, «всі вони однакові», вже давно говорили мудреці: Не бійтесь ворогів, хоч вони можуть вас вбити. Не бійтесь друзів, хоч вони можуть вас зрадити. Бійтесь байдужих. Це при їх мовчазній згоді відбуваються всі вбивства і всі зради на землі.

Забутий незабутній рай надземний

Чи не вперше гостро відчула, що блог не може замінити щоденник. Останній місяць був надто насичений, не раз внутрішньо я фонтанила словом, але писати відверто з приводу пережитих подій не могла. Насамперед тому, що викидати в мережу приватні спостереження і дискусії з людьми, відомими в Україні, не є етичним. А тим більше додавати до їхнього іміджу чорної барви, якої й так, на жаль, не бракує в їхньому інформаційному довкіллі. Дещо таки не змогла не викласти в інших жанрах, але залишиться це, як говорили колись, «у шухляді». Наївно думати, що років через двадцять «моя правда» буде колись потрібна. Тому хвилі своїх емоцій приходиться переважно котити подумки. І ці неоформлені хвилі висмоктують енергію не менше, ніж їх публічна вербалізація.

Останні місяці втома тисне мене каменем, який не можу зрушити. Сьогодні – повне виснаження. Підкосив мене надмір масовки, де мені приходилось виконувати не останню роль. У цьому плані думаю про політиків з повагою. Це особливий дар публічності – бути весь час на людях, намагатись відповідати ситуаціям, очікуванням тощо. У мене за таких умов дубіє і скоцюрблюється внутрішній світ. У дитинстві після таких масовок на мене нападала недуга, діагноз якої визначали такий: наврочили. І мама-медик регулярно водила мене до бабці, яка «зливала віск». Я була зовсім мала, нічого не розуміла. Раціонально запам’ятала лише звук, ніби над моєю головою шкварили яйце. Пізніше, коли почала викладати, то після кількох лекцій мала гостру потребу стати під душ, щоб змити чужі погляди, сліди від блукання студентських очей. Одна згодом звикла. Але все ж активне спілкування з числом людей більше трьох – насилля над собою.

Оcтаточно мене добила вчорашня подорож, яка мала бути подарунком для гостей конференції. Але водночас стала одкровенням для самої себе. Цей дивовижний віковічний Крим, у якому стаєш безтілесним! Вбирати в себе цю неймовірну красу, серед якої фактично живеш, але у якомусь зачарованому колі зосередження на іншому, дрібному й егоїстичному!.. Безглуздість власного буття, можливо, висвітлило проміння трьох церков, трьох точок нашого маршруту, а особливо Георгіївський монастир, точніше той вид, який відкривається з колишнього храму Іфігенії. На цей раз гостроту вражень не хочеться переводити в слова. Вони виявляються зайвими, коли за вісім годин переливаються найтоншими відтінками барви неба, аж до глухої чорноти.

На відтинку дороги від Форосу до Севастополя грубо наліплено стрій яценюківських бігбордів, дико кричать хімічні кольори блуду на тлі благодаті кримських краєвидів. Не бачила більш переконливого образу: так недолуга людина псує світ манією своєї значущості.