Ширка від "чистих" рук

Читаю матеріали зїзду НУ. Який же все-таки мерзотник цей пан Ющенко! Як він глибоко не поважає своїх однопартійців! Чомусь пригадалось, як в перші дні його президентства, якийсь чоловік вступив з ним в дискусію, а Ющенко йому: „Ти розумієш, хто перед тобою стоїть: Я – Президент України”. Він і досі не зрозумів, що повага завойовується вчинками, а не титулами. Коли кажуть про одержимість Ю. Тимошенко, то їй ще далеко до Ющенка, який готовий зруйнувати все, аби лиш насолити прем’єрці. Найголовніше, що вся його діяльність налаштована на деструктив.

Нічого нового на з’їзді не відбулось. Але тепер можна з більшою певністю сказати: „Ширка, про яку так багато говорили ющенківці, здійснилась!” І назва її – НУ-ПР. Ось про що відбувались перемовини нещодавно: спочатку в горду позу стає „демократ” Янукович, а потім такий фінт (фіРташистий) робить „патріот” Ющенко. Ось вам і коаліція, яка ще маскується у подвійну опозицію. Головне – залишити Україну в багні, не дати їй ніяких перспектив на майбутнє. Слів нема. Ці нібито лідери політсил грають м’язами і прораховують своє майбутнє за спідницею Юлі, виливаючи на нею всю свою жовч, що накопичилась в них від політичної імпотенції.

Всім гарна, моя Україна! І таланти в неї є, і земля богоданна.

А лицарів, Вкраїно, ти не маєш.

Леся Українка про гоббі Ющенка

У нас черговий день скорботи. Хоч я й поважно відношусь до історії, здатна погодитись з просвітницькою необхідністю подібних заходів, але це вже через край. Скорбота, печаль, журба, ну хоч би тобі один день радості! Це ж незабаром і День Конституції перетвориться у День скорботи. Самозванці-"стражники" Конституції піднімлять гвалт, довірливі натури за серце будуть хапатись, скептикам прийдеться рятуватись навушниками, щоб не чути цього бедламу. Отож, вжалений Ющенко оголошує жалобу.
У Лесі Українки в "Камінному господарі" на бунт проти імперативу депресії та її апологета Командора спромоглась Анна. По-моєму, цей текст справжнє лібретто для опери наших днів.

Командор
Чого се ви вбираєтесь?
Анна
На завтра
покраси вибираю. Завтра хочу
піти на бій биків.
Командор
У півжалобі?!
Анна (з досадою відсуває покраси)
Ох, ті жалоби! і коли їм край?
Командор (спокійно)
Ся має вісім день іще тривати.
По дядькові вона не дуже довга.
Анна
Найцікавіше те, що я і в вічі
не бачила ніколи того дядька.
Командор
То справи не зміняє. Ви тепер
належите до дому де Мендозів,
тож вам годиться шанувати пам’ять
всіх свояків.
Анна
Продовж їм, боже, віку!
Бо се тепер по дядькові жалоба,
а то була по тітці, перед нею ж –
коли б не помилитись! – брат у третіх
чи небіж у четвертих нам помер…
Командор
На кого ви розсердились?
Анна
Я тільки
хотіла пригадати, скільки днів
я не була в жалобі з того часу,
як з вами одружилась.
Командор
Цілий місяць.
Анна (іронічно)
Ах, цілий місяць? Се багато, справді!

Речі

Ремонт - поезія, але постмодерна. Втомилась від її ритмів і образів. Тепер, коли більш-менш оновлена коробка, треба її знов наповнювати речами. Старими. Нещодавно бачила, як плаче жінка, намагаючись позбавитись речей, газет і книг зовсім старого чоловіка. Але це не так легко, як здається. У останні дні у нас ніби італійський новий рік. Щодня виношу на сміття залишки матеріалів і речі, які ніколи не знадобляться. Але насправді таких речей набагато більше, проте якась сила змушує мене вкотре шукати їм місце. Навіщо? Переконана, що половина моєї бібліотеки насправді служитиме цеглинами штучної стіни, що лише звужує простір, бо навряд чи я повернусь ще колись до сотень книг. А якісь горнятка, сувенірні штучки, ляльки, фото... Ніколи не була схильна до "стяжання". Інша річ, що ніколи не мала можливості кардинально змінювати інтер'єр, стиль, тому досі ще у квартирі можна знайти речі, які були прикрасою кімнати студентського гуртожитку. Кожна річ - частка життя, хоч вона вже не викликає особливих емоцій у туманних шлейфах минулого. Як би хотілось почати все спочатку - серед високих стін, що пахнуть фарбою, з надійними прихованими комунікаціями! А спати - хоч на підлозі. Був би поряд ноутбук і шелестіла вода у ванні (водоліям без неї ніяк). Але це - фантазії. Десь-колись зупиниш погляд на подібному дизайні у блискучому журналі чи на кадрі кінострічки. Гарно, аж дух захоплює... Але я вже втомлений равлик, з панциром нікому непотрібних речей.

Ймовірно, можна зголоситись на телебачення, де розплодились передачі про радість оновлення помешкання. Чому б не помріяти? Але насправді я люблю фантазувати сама. Рука і смак інкогніто стерилізують почуття. А дім - це консервація почуттів. Знаю кожний кут, кожну щербину, кожну "пляму, яку картина прикриває". І пам'ятаю кожного, хто розділяв зі мною цей етапний момент життя - ремонт. Цю клямку мені прикручував друг-скульптор, цю дошку забивав освітлювач "Чевоної рути", а вішалку складав скрипаль, що пізніше закінчить в Італії інститут Стардіварі і стане знаменитим скрипковим майстром, шпалери мене вчила клеїти подруга, якої вже нема в живих (завтра їду на поминальний день - два роки минуло після смерті), і т. д. і т. п.

Як не дивно, але речі хвилюють менше. Взяті з магазинної вітрини, вони у моїй квартирі відчували себе трохи ображеними - брак уваги, світла, поглядів. Натомість робота, що виконувалась вдвох з кимось або кимось для мене, - містить значно більше незабутньої інформації, тепла, енергії. Причому результати такої роботи далекі від професіоналізму, часом бачиш криві лінії, рештки клею та інші похибки - але вони здаються особливо зворушливими.

З часом коло друзів, які охоче приходять на допомогу, відгукуються на толоку, стає все менше. Але є ще віртуальний світ. Чи не провести конкурс серед блогерів, які хотіли б місяць пожити на березі моря, ранком і вечором купатись у синіх хвилях, але все ж здійснити між балачками і суперечками мою мрію - про чисту кімнату без речей, викинутих без жалю? Треба подумати над цією ідеєю.

Дежавю

Ось і знову політика нахабно експропріює мій світ. Якраз приходить пора відпусток, час - коли можна максимально зосередитись на пріоритетних справах, але події "там" змушують вкотре відчути себе "наркозалежною".

Україна - це я. І викручує мене сьогодні до нудоти. Терпіти не можу надмірного пафосу, не можу дивитись на екрані на скиглячих чоловіків у похмурих галстуках, підкреслено серйозних, без почуття гумору - нікчемних сторожів мови, яка чомусь лазить у вікно до сусіда. А все чому? - бо чоловіки ті євнухи! (Та і жінки в тім товаристві не кращі!) Але все ж коли я проходжу, скажімо, повз найближчу школу, і чую, як на останньому дзвонику там звучить наш гімн (а ще десяток років назад мене переслідували з газовим балончиком лише за пропозицію відкрити в ній український клас), то сльози навертаються на очі.

Ці спогади накотились на мене від фрази, яку я наважуюсь сказати вголос: коаліція-ширка - антиукраїнська. Власне, про це зараз будуть трубіти всі, кому не лінь. Я ж дійсно наважилась, бо з колоди політиків, що маємо нині, тривалий час вважала тузом лише Юлю. Не належу до тих, хто "задрав штаны, готов бежать" за БЮТом, але дійсно, нерідко відчувала: за ЮВТ не соромно. Що стосується президента, то за нього соромно. Яценюк зі своїми тинейджерськими комплексами "все НЕ так" - взагалі насмішка над українцями. Але що ж говорити тепер? Я готова ЮВТ пробачити багато чого, і навіть свій вкрадений ноутбук (як результат кризи), і нервове смикання її правого плеча, коли вона говорить недоречні агресивні сентенції. Однак спілка з політичною силою байстрюків нокаутує мою свідомість. І не впертість майданівця в мені говорить. Так, час інакший, багато чого змінилось. І люди змінились. Тепер, скажімо, парадокс, але мені несмішно, коли говорить Шуфрич, нерідко нема чим крити проти раціоналізму синьо-білих. Зрозуміло, що співпраця з ними вкрай необхідна, а електорат їхній - нормальні люди, які мають право на своє бачення, на свій вибір. Зрозуміло й інше: Ющенко все зробив, щоб зруйнувати коаліцію. Здається, в нього була така мета: руйнувати будь-який конструктив своїми "чистими" бездіяльними руками. Проте це далеко не рефлексуючий Пілат!..

І все ж "ширка" убиває останні надії бачити Україну кращою. Більш ситою - ймовірно, але не тією, що тужила не в одному поколінні нездійсненною мрією.

І що ж далі? Відчуваєш себе перекотиполем. Відкинута ураганом від звичного закутка, куди мігруватиму? Страшно визнати, але, скорше, в бік нікчемного Ющенка, мізерного Костенка, неприйнятного ТягниВбока... І це тільки тому, що вони українці?!.. Є ще, скажімо, більш симпатичний, але малохаризматичний Гриценко, проте для політика він надто самозакоханий, щоб мати якісь перспективи. При такому розкладі невже знову прийдеться голосувати за Ющенка, якому не довіряю і якого не поважаю?

Цей тест, слава Богу, не треба проходити завтра. Дарма я жертвую годиною сну, щоб гадати на "блоговій гущі". Але принаймні не буду ховатись від самої себе, уникати чесності. Політика тече, як вода. Настрої, може, ще будуть неодноразово змінюватись. Та сьогодні вони кепські. І завтра слід чекати нового наступу, нового глуму.

Ось такий виходить абсурд на електоральному полі. Початок літа. Листопад...

Маразм

Вщухає дев’ятотравнева температура. Цього року якось особливо відчувалась штовханина поглядів, переконань і цінностей – від ЗМІ до вулиці. І за сімейним столом не обійшлось без дискусій, де головним козирем все-таки були спогади близьких і не дуже людей, що, пережиті, стали власним досвідом.  Але і спогади не можуть бути незаперечним аргументом, бо це такі маленькі цяточки безмежного спектрального зрізу...

Смішно і прикро чути і читати різні мудрування з дидактичним підтекстом, претензії на нові оцінки другої світової війни, натхненні хуторянською філософією. Війна – це велике спільне горе, що змушувало людей (з якого боку вони б не воювали) втрачати людську подобу, підкорившись звірячим інстинктом. Одиниці були здатні на опір цьому пресингу силою духу, промінням душі, а незнищенне прагнення до героїзації тих трагічних років (з будь-якого боку) – абсурдне.

Переглянутий вночі фільм „Франц +  Поліна” за повістю Адамовіча „Німий” несподівано став тим катарсисом, що здатен фільтрувати наші погляди, розрізнені місцем народження, віковим особливостями, статтю тощо.

Глибоко переконана, що забувати ту перегорнуту сторінку минувшини ми не маємо права. І не маємо права дозволити роздмухувати будь-яку ідеологію, що побудована на ідеї знищення „інших” чи інакомислячих. І робити це слід не лише неефективними закликами, як демонструє наш нарцистичний Президент, який досі не зрозумів, що у загальній масі представники старшого покоління, що воювали в арміях противників, не знайдуть порозуміння. Це вам не вболівальники „Динамо” і „Шахтаря”.

Все ж думаю, що здорова частина суспільства здатна обійтись без вказівок зверху, а поступово виробляти свою позицію, свій модус поведінки, без хворобливого жадання помсти чи то НАТО, чи то Росії. А найперша проблема – витиснути азарт „войнушки” з поля внутрішньої політики, зняти з порядку денного культ ворога (що є передусім свідченням власної слабкості і страху), відмовитись від військової риторики, залякування майбутнім, пошуку зрадників і шпигунів. Бо попри дату на календарі в наші дні нерідко доноситься сморід тридцятих років. І якщо ми до нього адаптуємось...  

Півцарства за ноутбук!

В ніч на суботу заснула, як завжди, пізно. А коли прокинулась – не знайшла ноутбук, залишений на столі. Так я стала „потерпевшей гражданкой”...

Нещодавно у блозі Папуші читала: „Бережіть комп’ютери”. Не вберегла. А в ньому – незавершена монографія, розкішна ноут-тека, що збиралась роками, і т. д. і т. п.

Епітафія. Так по мені вдарила криза. Трималась думки, що насправді фінансово нічого не змінилось на гірше. Але боком мені вилізли такі самовпевнені думки.

Ймовірно, мої шановні злодії читають цей пост. Роблю офіційну пропозицію. Ви мені – вміст ноутбуку, а я Вам його подарую. Ви мені модем, а я Вам залишений адаптер від ноутбука. Плюс бонус - запрошую на відпочинок в Ялті протягом тижня. Зголошуйтесь. По-моєму, пропозиція царська.  

Psyche

Великдень дав можливість більше поглядати в телевізор одним оком. А зрідка він затягував. А подекуди хвилювання починало вібрувати в мені настільки, що я не могла дати собі раду. Вкупі з резонансом великодньої проповіді навіть шоу-бізнес набирає іншого відтінку.

Ось і передача „Танцюю для тебе”, яку дивлюсь не завжди, минулу серію – принципово виключали, оскільки щось всередині не дозволяє змиритись з тим, що на людській біді медіа-групи роблять собі рейтинг.

Однак – ми живемо в загальному інформаційному просторі, і, якщо чесно, маскультура робить націю нацією, даючи можливість мати спільні орієнтири, що так чи інакше виводять на ментальні архетипи.

І вкотре переконуюсь – найбільшою цінністю у житті людському є душа! І цією душею інколи наділені посередності, негідники, далеко не інтелектуали, але з її сяйвом неконкурентний ніякий гламурний блиск. Подекуди мені аж страшно, що бачу телелики наскрізь! Але це зовсім неважко – впізнати у так званих „зірках”, „секс-символах”, ультра-профі” жахливо-дрімучу порожнечу, що прикривається сяючою оболонкою! Але й інші випадки є – душа така багата, така щедра, що прямо вихлюпується через очі, через кутики уст, дотики, оригінальні людинолюбні ідеї. І звісно – через слова, зазвичай неоковирні, бо далеко не завжди ті, що наділені душею, златоусти. Але крізь кожну фразу, у тім числі і недолуго висловлену, я чую відлуння Біблії – „...і Слово було Бог”.

Яке щастя бачити на екранах людей з душею, а яке везіння мати їх у житті поблизу себе, повсякчас відчувати проміння, що Тобі дарується просто так... І як пригнічує убогість Єлен і Парісів, які навіть не усвідомлюють, що вони всього-на-всього надуті гумові ляльки. 

Христос воскрес!

Нове масонство

Субота. Вибираємось в гості до людини, мудрістю і молодістю душі якої не перестаємо захоплюватись. Це виглядає подією, бо з часом доля безпосереднього спілкування в суєті днів зменшується катастрофічно. Від сплесків комунікаційної активності почуваюсь вичерпаною і розбитою. Але й до сутінкової естетики споглядання, мабуть, ще не доросла.
Колись були міфологізовані кухні у „хрущовках”, де вулканічно виливались дисидентські думки. Втім, це вже також не застало моє покоління. Ми мали втіху у посиденьках над морем з чаркою доброго вина, напівлежачі діти „застою”...
Все змінилось на зламі 80-90-х. Тоді треба було робити вибір. Я вибрала інтенсивне суспільне життя. Мітинги і сходки, „ігри” зі статутами і офіційними листами, щем в душі від мізерних досягнень і безмірна спустошеність від великих поразок. Можна надувати щоки і загинати пальці, причетною до яких національно-соціальних зрушень у „літній столиці” України мені пощастило бути: по-перше.., по-друге..., по-третє... Але пристрасті вляглись, і я знову на узбіччі, повернувшись до вічних цінностей „блудною донькою”.  Клеймо „націоналіста” отримала у середовищі міської інтелігенції, але спільної мови не можу знайти і з тими, з ким колись виступала нібито єдиним фронтом. Куди подіти свій громадський потенціал? Залишаються блоги, до яких вряди-годи теж ходять в гості, щоб виголосити щось темпераментно, мов на „кухні” шістдесятників, або кинути свою репліку, немов камінь у чужу кватирку, коли геть стане нестерпне п’яне волання.

Спостерігала за „вуликами” структури громадянського суспільства в Америці. Не надихає. А в нас і поготів. Не люблю партії, де ти стаєш заложником лідерів-фюрерів. Рішуче не приймаю „бігання” з однієї партії в іншу, або утворення чогось з клаптика колишнього, що в наш час стало нібито й комільфо. Тхне мені від таких людей... Але й манія відмежування від світу „інших” ще не повністю паралізувала мої інтенції.

Начитавшись розумних текстів, впившись їхніми фантазіями, подекуди моє заховане „Я” поринає у світ мрій. Нещодавно відкрила у Лесі Українки чимало масонських мотивів і символів. Почала шукати корені масонства в Україні. Не вважаю себе фахівцем, але принаймні весь Інтернет перелопатила. Більш того, мала можливість спілкуватись зі справжнім лицарем-масоном, у світі – чудовим художником, що мешкає в Ялті. Для нього масонство – лише данина грі. А що інакше можна чекати у постмодерному світі?
І все-таки... Де ви, сучасні масони? Що мене приваблює в їхніх спілках? – Утаємниченість. Коли можеш мати своє коло однодумців, здатних впливати на хід історії, але не стаєш від того публічною людиною. Багатьох же приваблюють власне зовнішні атрибути: від портфеля і авто до „тернового вінця”. Хтось безвилазно сидить на телеканалах, а хтось меншого калібру регулярно прогулюється по Набережній з худенькою папочкою з трьома ксероксами – і ловить за поли майже не кожного зустрічного, щоб довести свою історичну роль, „зафіксовану” у цій папочці. Хочеться щось робити не задля того, щоб на тебе світили софіти. І бути певною, що у твоєму колі зрада як така унеможливлюється, бо це зрада вічним ідеалам, а не продиктована меркантильними розрахунками (хоча я допускаю нелінійні стратегії). Хочеться бути переконаним, що за ці вічні ідеали не шкода віддати життя.
Наївно? Так. Сучасні квазімасони рівень лицарськості визначають сумою пожертви, яка мені не снилась. Честь та інтелект (якщо він не услужливо-гнучкий) на терезах з грошовими мішками нічого не важить.
Врешті, жінок ніколи (майже) і не брали до масонського товариства – кухня, церква, діти... Однак ці три наріжних камені (якщо їх відповідно переосмислити) могли би прислужитись новому фундаменту руху, який, як на мене, затребуваний, бодай у вузьких колах. Ймовірно, десь воно існує, шляхетне масонство, яке не лише вручає ордени, але й, тримаючи руку на пульсі суспільства, готує йому ін’єкції. Я б тихо розтирала гіркі порошки десь у своєму закутку під акомпанемент цикад, і знала для чого, навіщо... Це краще, ніж сльозлива озлобленість і безсила іронія, що видуває душу і перетворює нас на примітивних обивателів.
До речі, людина, до якої ми йдемо в гості, володіє іманентними рисами масона: вона здатна тихо і непомітно робити чудо, що змінює духовний ландшафт сучасності.

Країна Ця

Скільки раз доводилось чути кожному з нас на вулиці, на роботі, а ще частіше з екранів телебачення – під час інтерв’ю, дискусій, та навіть і з парламентської трибуни – слова на кшталт: „в цій країні...”, „...в этой стране…”, „...ця країна...”. Так говорять базарні ґендлярки і банкіри, вчителі й спортсмени, журналісти і політологи... І ось я здогадалась, що ми, українці, живемо у різних країнах: хтось у своїй, нашій, а хтось у „цій”, інакше кажучи, хтось в Україні, а хтось в країні, що називається „Ця”.
Яка ж вона, країна Ця? Бідна, психічнохвора, безперспективна, „вонюча” (цей епітет реабілітував її президент). Добрий тон у ній – умивати руки, бо це ж вона сяка-така, а ми ж інші, шляхетні, працьовиті, інтелектуали, і на виборах голосами своїми не розкидаємось, а віддаємо їх найгіднішим, щоб зробити керманичами держави. Хіба ж не так? Дивовижна країна, де кожен окремо – цяця, а вона сама – Ця.Ось і я думаю: чи не емігрувати мені до них? Тоді можна гордо носити голову на плечах, зневажливо показувати пальцем на всіх і все, при нагоді демонструвати чисті руки. Гайда, поки не пізно, позаяк на мапі Європи слово Україна, ймовірно, щезне, а країна ЦЯ – вічна.

Тягнибоків міф України

Отже, завтра в Тернополі вибори. Кажуть, лідер симпатій моїх колишніх земляків – „Свобода”. Переглянула список кандидатів у депутати. У мене не було ілюзій, але те, що прочитала... Це навіть не матеріал для..., а готовий фейлетон. Знаєте, чим славні „свободівці”? Передусім бабцями своїми, а ще спортивними досягненнями. Ці сльозливі історії, виховний пафос і т.д. і т. п.
Мало чим методика націоналістичного десанту відрізняється від більшовицького: та ж малоосвіченість, яку нібито компенсує ідеологічна „витримка”, той же пафос і, звісно, походження – ніби це найважливіше. Століття пройшло, а в Тернополі знову „кожна кухарка” (чи то пак – кухар, гендерний фільтр у націоналістів серйозніший) готова керувати державою.
Намагаюсь стримати свій сарказм, оскільки – хіба кращі списки будь-якої партії у моєму місті, наприклад, або ж у тернопільських суперників? Навряд. Маємо чимало клоунів у Верховній Раді. І все-таки важко знайти де-інде такий низький освітній ценз, таку убогість досвіду кандидатів (скажімо, „два роки був заробітчанином у Кореї”!), як у „Свободі”. Попри все ймовірність перемоги „Свободи” подається як перспективна зміна для області і України взагалі.
А за всім цим – елементарний інфантилізм і самого проекту, і її лідера. А на календарі ж ХХІ століття.
Прикро, що маховик нового месіанського міфу розкручується, і цьому активно сприяють ЗМІ, і сам Президент.
Тепер треба чекати, що тест влади тягнибоківці успішно провалять, а проценти одурманених ними – прозріють. Невже ми і далі ходитимемо манівцями у власній хаті?

Ніч перед Євробаченням

Після мандрів – кожного разу по-новому адаптовуєшся до телевізора в домі. Побачене вчора цілу ніч крутилось фантомами в голові. А ще підсвідомість час-від часу смикала за вухо: „Подзвони мамі, мамі, мамі...”. Не забути б – це свято її розолюксембургських традицій. Добре все-таки просипатись вдома... З усіма його атрибутами, включаючи звуки за вікном: колись писалось, що це птахи „вичитують рядки свого Корану”.
Але менше з тим. У мене лиш коротка репліка. Перемога Анастасії Приходько в Росії „у ніч перед Євробаченням”.
Я не знала цю мадам, її похмурість вкупі з скандалами Мозгової скорше відштовхували, ніж приваблювали. І московську передачу ми увімкнули тільки наприкінці. Але ж пісня з її приспівом українською... Зачіпає, правда, зачіпає... „Хоча нема нічого дивного – Меладзе ж музику писав...” – пояснює раціональність. „Текст тебе огорошив, мова, навіть не мова, ті плавні, округлі звуки приспіву безвідносно до змісту!” – іронізує підсвідомість. Але насправді шок в іншому: проголосували за пісню 25 % росіян, українофобські настрої яких доводить соціологія.
- Парадокс!
- Парадокс?
Спробуємо міркувати логічно. Рік Гоголя. Вкотре підтверджується, що Росія завжди висмоктувала наші таланти. Якщо чесно, вони самі туди бігли. До речі, скільки українських телевізійників нині тусується в Москві – там, мабуть, медом намазано. (Втім, ймовірно, подалі від українських „медофілів”?).
Хто для нашої культури Гоголь, славетний основоположник російської прози?


- Наша гордість!
- Наша?
Можете не сумніватись, тепер на всіх конференціях солов’ями заливаються вчені, вихваляючи майстерне впровадження Гоголя в російську прозу української тематики і навіть мови. Що майстерне – безперечно. Дивилась нещодавно старий фільм „Шинель” - про наших заробітчан в імперській столиці. Блискуче, ультрасучасно!
А як щодо моральних імперативів суспільних оцінок у письменстві? Я про Остапів і Андріїв. Є антропосфера, розбита кордонами, і є ноосфера. З погляду ноосфери не існує подібних конфліктів, однак...
Нещодавно чітко побачила у „Оргії” Лесі Українки комплекс Гоголя. Пам’ятаєте? Два типи митців: один вірний тільки своїм, інший рветься до чужих, навіть якщо вони колонізатори духу. Але ж проривається зі „своїм”? То це честь чи ганьба нації?
У „Оргії” Антей убив Нерісу. Що буде з Приходько у нас?
Як на мене, то все-таки ліпше, коли нам аплодують, а не свистять услід. Але це твердження також суперечливе.
Крапка. Піду телефонувати мамі. І таки треба ще раз послухати Приходько та вигнати один з внутрішніх голосів.

Чиста нота

Маю з дитинства пієтет до чистого смаку. Ми живемо у світі суцільного синтезу, добавок, коктейлів, але інколи його можна вловити – чистий смак. Запах чорної кави, хрускіт смаженої картоплі, стежка в снігових заметах, думка, що промайне над прочитаним... Однак з часом це гостре усвідомлення так рідко пронизує мене. Скрізь пробирається фальш, яка ще часом маскується під складність чи оригінальність.
А ще більша рідкість – чистий голос людської душі. Це вже справжня розкіш.

Вчора була на ювілеї людини-легенди. Вереск офіціозу домінував, цьому навіть дивуватись не приходиться. Але разом з тим – проривалася чиста нота, у мудрості ювіляра, у вітальних словах. Боже, не забирай у мене слуху, щоб відрізняти одне від іншого. Це не кокетство. Бо, живучи у російськомовному оточенні, мимоволі стаєш сентиментальним до рідної мови, ймовірно, аж занадто. Один з критерії стає такий – він говорив (співав) українською!??

ЛУ свого часу писала в одному з листів: „...та якби послухали, ЩО він говорив...”.
Але не менш важливо і ЯК. Вечором шукала деякі відповіді на питання, і ще раз переконалась, наскільки це важливо. Яка жахливо тупа мова у літераторів, що іменують себе письменниками (не буду називати цих вискочок)! Тут вже йдеться навіть не про смак чи несмак, а просто про повну відчуженість від мови.

Але, як це буває майже завжди, знову від депресії мене рятує чистий голос. Я про нового лауреата Шевченківської премії, яка також стала останніми руками суцільним казусом. І все ж цього року лаври отримає Поет. Павло Гірник. Можна навмання розкривати сторінку його книги, і майже завжди там прорветься чиста нота...

Абстрагуюсь від способу його життя, бо для того є вищий суд (навіть не гніваюсь на поетові антифеміністичні закиди: мовляв, мова – жіночого роду, а вірші звучать чоловічим голосом). Але, може, багато в чому він прощенний буде, бо вміє брати чисту ноту. За словниками Павло Гірник - представник психологічно-символічної складової ТР-дискурсу. А виглядає це приблизно так:

матусю справляю різдво
вдома
кіт і собака надворі
я і свічка в хаті
добре що ніхто не бачить
це свято сімейне
можна вголос поплакати
можна помовчати
можна листа написати
можна навіть заспівати
радуйся
але то вже колись разом

Донецька стусіада

Начиталась коментарів навколо фіаско присвоєння імені Василя Стуса Донецькому університету, і охопив мене приступ приниження. Особливо шокувало те, що студенти філологічного факультету майже одноголосно проголосувала проти Стусового імені! Спочатку захотілось подивитись в очі цим студентам, потім стало зрозуміло, що над ними є кафедра і вища піраміда. Я не про недолугих політиканів-українофобів, а в принципі задумалась - де ж Україна у Донецьку? Чи не обманюємо самі себе? Та й не про власне українське йдеться, а про культуру і гідність взагалі. З самого початку ця історія нагадувала мені аферу, бо, якщо чесно, нав'язували ім'я Стуса зверху, ніякою демократією тут не пахло. А врешті-решт "наплювали" на Стуса. А нам залишається лише обтертись. Спересердя написала листа Міністрові освіти Вакарчукові. Хоч "знаю, знаю, добре знаю", що цинічна рука якогось клерка натисне delete.

Шановний пане Міністре!

Глибоко схвильована скандалом, який розгорівся навколо імені Василя Стуса у Донецькому університеті. Вважаю, що саме Ваша невчасна ініціатива призвела до того, що вкотре принижена пам’ять нашого національного генія.
Факти свідчать про панування антиукраїнського духу у престижному виші Донецька, очевидно, не тільки в ньому. Замість того, щоб проводити реальну роботу щодо викорінення цієї українофобії, Ви вирішили по-радянськи маркувати перемогу над нею, і тим самим відволікти увагу від серйозної суспільної проблеми. Практично у Донецьку було продемонстровано реальні „успіхи” виховання українського патріотизму у навчальних закладах за всі роки незалежності. Практика окозамилювання у вищій школі успішно процвітала і під час Вашої каденції. Переконана, що Вам треба дати чесну оцінку подіям, що стались, а відтак для початку хоч би вивчити, окрім благополучних звітів та цифр у них, той клімат, що нині панує в університетах країни, хто і чому навчає, до чого закликає, який моральний приклад подає. Зокрема певна, що філологічний факультет у Донецькому університеті засвідчив професійно-моральне банкротство.
Звертаюсь до Вас з вимогою нового стилю роботи, а саме – чесності з собою. Вважаю злочином на всіх посадах у ВШ – від викладачів до міністрів – руйнувати українську шляхетність і миритись з таким ганебним розтлінням, яке править бал у Донецьку.

Зі сподіванням на реакцію Вашого сумління...

Опромінені владою

Нещодавно почула, нібито міністр культури дав звання Народної артистки України своїй дружині. Було прикро. Я добре знаю їхню сім’ю, глибоко поважаю і по-сестринськи люблю Василя Вовкуна. Саме тому особливо прикро.

Сьогодні переглянула канали Інету і майже заспокоїлась: псевдоінформація! Однак вона циркулює і потенціал до її здійснення існує. О. Вергеліс у останньому номері „Дзеркала тижня”:

У даних трохи задерикуватих нотатках не хочеться торкатися (в деталях) іще одного «іміджевого» ноу-хау Мінкульту — у зв’язку з можливим просуванням у статус «народної» дуже близької нашому міністрові особи...

Практично недурний журналіст з характерною для нього схильністю до вампіризму ставить знак рівності між Табачником, який свого часу просунув на звання свою дружину (кажуть бездарну), і Василем та його дружиною Лідою Жук (талановитою). І що тут скажеш? Колись мені пояснювали, що в Києві актрис з національною свідомістю можна перерахувати на пальцях однієї руки, серед них – Ліда. Але є мораль, прищеплена нам невідомо ким і чим, яка імпульсивно піднімає шпагу, коли дізнається: Павло Мовчан, головний просвітянин, присуджує своїй дружині Любові Голоті державну премію ім. Шевченка, що якимсь чином на віражі обходить в очах солідної Ко авторитетного прозаїка Г. Пагутяк?..

З уст Василя знаю, що коли він отримував звання Заслуженого діяча мистецтв України, то в ньому боролось два почуття: щирої радості і бажання кинути свою нагороду під ноги можновладцям, які так довго чинили перешкоди його відзнаці. Перемогло перше, і було це десять років назад. Так Вовкун починав свою кар’єру сталкера з його ризикованими походами у радіаційну зону влади. Тепер він без неї, на жаль, не може, оскільки режисерський розмах вимагає „даху”, у його затінку можливості виростають деколи у стократ.

Чи справедливо кидати камінь у бік таких людей? Я не сумніваюсь, що Вовкун – унікальна людина культури, унікальне українське серце (щоб там не злословив Вергеліс та сотні його короткозорих клонів). Але мені болить, що ющенківські метастази спрутом обплутують приближеного до нього Вовкуна, а той все більше підсідає на „наркотики”. Влада взагалі (точніше, бездарна влада) до репутації талантів безжальна, але незаперечний факт, що вона може створити комфортні умови, а відтак і збільшити шанси для реалізації творчих задумів. Тому мистецтво в усі часи тягнулось до влади і нерідко потрясаюче розцвітало у його офіційних дендропарках. Шістдесятницький пафос відторгнення від влади безсилий перед впертістю фактів.

Колись Д. Павличко казав, що українська (радянська) культура нагадує йому велике поле, оточене колючим дротом. Треба засукати рукава та орати його, але деякі (чи не Стус?) бігом перетинають це поле, щоб сісти (заховатись?) за ті дроти. Стус, безперечно, рятував честь України і надихав наступників сидячи. Але „орачі”... Хіба ж вони не приносили користь Україні? А ми все згадуємо, як вони прислужливо жарили гопака перед очима ясновельможних.

Влада – зона опромінення. Але хтось туди повинен іти. Ті, хто на безпечній відстані плюють в бік сталкерів, викликають в мене сумнів. І їхній діагноз – рак совісті – передчасний.

Чесно кажучи, дуже хочу, щоб міністерська одісея Вовкуна завершилась. Хочу, щоб Ліда Жук отримувала нові ролі, однак знаю, що 80 % читачів-однодумців Вергеліса не ходять в українські театри і будуть все рівно її називати „никому неизвестной женой”. Але життя непристосоване до виконання моїх побажань. І воно трохи складніше за чорно-сіре маркування по-вергелісівськи. „Диванним прокурорам” варто частіше звертатись до окулістів, інакше українські синоптики небезпідставно пророкуватимуть "на завтра" всім нам затьмарення свідомості.
P.S. А втім, може такі журналісти, як Вергеліс, зі своїм цинізмом а la доктор Хаус допомагають пацієнтам більше, ніж людське співчуття? І якщо Лідія Жук за міністра Василя Вовкуна не стане народною артисткою України – то це і є результат вергелісівської профілактичної дози зневаги опроміненому владою?

Проте знак рівності між Табачником (який, скажімо, навіть не чув такого імені, як Іван Малкович!) і Вовкуном ставити аморально, у цьому я все-таки переконана.

Post-tost

День народження – гарний привід для рефлексій। Але приходить час, коли зміну віку фіксуєш принаймні десятиліттями, попадаєш у якийсь стан невагомості, минуле і прийдешнє освітлюються іншими відтінками, змінюються рельєфи, дещо запорошується вщент. Все-таки цікава річ життя! Ніяк не могла уявити, що найближчим для мене товариством стане покоління дітей. І з ними чи не найкомфортніше пити пиво у піцерії, розмовляти про „крутян”, слухати морський прибій.

А ще кайфовіше наступного дня повернутись до своїх буднів, абстрагувавшись від політики (яка ще хапає мене за хвіст, як я від неї не втікаю), розбиратись собі у таємницях тетраксиса, слухати дощ, виховувати улюблену кицьку Маріквіту.

Певно, людський вік проходить якийсь лабіринт, відповідно до загальнолюдського процесу, тільки навпаки. Як у тому студентському анекдоті:

- Прийшов Сократ і сказав: „Все звідси!”, - показавши на чоло.

- Прийшов Христос і сказав: „Все звідси!” І показав на серце.

- Прийшов Карл Маркс і сказав: „Все звідси!” Показав він, звісно, на живіт.

- Прийшов Фрейд і сказав: „Все звідси!” І показав, як належить, нижче живота.

- Але прийшов Ейнштейн і мовив: „Все – відносно”.

Напевно, я вже пройшла, дякувати Богу, всі ті сходинки і тепер перебуваю у цьому стані відносної невагомості. Втім, по цих сходинках, ймовірно, можна бігати туди-сюди. А моє дитинне „я” ще часом допитливо шукає незвідане. До речі, інфантильне питання: чому гласники нової мудрості завжди євреї?

Україна як сектор Газа

Новий рік розпочався своєрідно. 1 січня, ледь розплющивши очі, спостерігала по телевізору, як нам відключають газ Діди Морози з Росії. Прийшло Різдво. Тепер і Європа отримала такий подарунок. Але честь бути злочинцем більшість ЗМІ надають Україні. Безсумнівно, Росія -не християнська країна. Століттями вироблялись звичаї бути максимально уважними до близьких власне на Різдво. У заповідях, скажімо, - заборона сваритись. Але єзуїтське виключення газу саме в святкові дні, показово, як різдвяне шоу, - такого ще не було в наших стосунках.

Вік живи – вік учись! Не певна, що нашим політикам вдасться з гідністю вийти з цієї ситуації. Не певна за люд, який флюгерно залежить від інформації сусіда, що, кажуть, називався колись „братом”. Ну що ж, будемо їсти кутю, поглядати в Інтернет, стрибати по телеканалах, які Росія чомусь не перекриває і цим блакитним потоком готова нас купати від світання до смеркання. А ще краще – втекти геть від теми блакиті і сині.

У Ялті – чи не найтепліше зараз, морозу нема। Промосковські політики та заангажовані ними потирають руки, що „бандерівська” Україна і тепер уже очевидно „гітлерівська” Європа у святий вечір (чи то пак по-їхньому „сочельник”!) захворіли на косоокість, як моя кішка, бо повсякчас мусять косити, що то тепер „учудит Россия-матушка”!

Я трохи розлінилась, але колись була в нас така компанія – „Кримська КУТЯ”, тобто Клуб Українських Творців Ялти। Піти б зараз, як раніше, на Іоаннозлатоустинське кладовище та понести куті на могили Руданського, що біля самотньої смереки, а потім до Григорука – символу Розстріляного Відродження в Ялті, та й інших пращурів варт провідати, погомоніти। Гарно було б! Але і тут синітиме вдалечині море...

З Новим роком! Він дійсно у нас обіцяє бути своєрідним. Україна опинилась у секторі Газа.

Свободу не спинити

Чотири роки стали перевіркою для всіх, хто був на майдані. Я не з тими, хто називає себе "розчарованими". Я з тими, хто... Складно одним словом закінчити речення.
Вчора дивилась оперу "Мойсей". Нині сповнена сум'яття. Чи можна жити без сумнівів?
Чи можна жити одним днем?Але - "...твоїм будущим душу я тривожу".
І вірю:
Свободу не спинити! Справжню - без "ріжок" з обох боків. А свободоблудам і свободоморам - наше "но пасаран!" 

Свічка за...

Сьогодні, у день Скорботи, яка безпосередньо стосується моєї родини, я уникатиму "тусовок". Навіщо говорити зайве. Все досить точно подано у "Газеті по-київськи":

http://mycityua.com/articles/country/2008/11/22/104010.html 

"За півкроку до цинізму".

Але я не забула. І по-християнськи не простила. 

Якось, ще до Ющенка (на жаль, змушена виправдовуватись), мене попрсили відредагувати рукопис старого чоловіка, який пройшов усі пекла ХХ століття, але не втратив у собі людського. Звати його Карпо Гулак. Він і зараз живе в Ялті. Згодом маленьким накладом вийшла скромна книжечка спогадів "Дикі груші". Шкода, що її прочитало зовсім мало читачів. Нині масово на тему "голодомора" відгукнулись письмовці-кон'юнктурники. Хай не ображаються і талановиті, але рідко хто може зрівнятись з Гулаком у щирості. Для мене "голод" - це реальний спогад матері про смерть братика, і Ялешка Гулака. Сьогодні вирішила направити "Перекличку" Гулака у "ХайВей". Ймовірно, хтось вийде на цей твір, хоx випадково. А може варто десь повісити всю його книгу "Дикі груші". 

Це і буде моя свічка "За упокой".

ПЕРЕКЛИЧКА

Чи то того, що тобі за сімдесят і ти ідеш не на ярмарок, а з ярмарку, чи пережите раніше взнаки дається, але ночами часто сняться тривожні, навіть кошмарні сни. А найбільше тривожить мене Ялешка Плакида: вона показує мені пухлого мізинця із зламаним нігтиком – прохає отакий мізерний шматочок хліба, якого в мене нема…

     Я був старостою класу. Ще з першого класу наша вчителька Марія Іллівна Курило, білоруска, з трохи покопаним віспою обличчям, завела порядок: ще до її приходу, тільки пролунає дзвінок на уроки, староста робить перекличку. Наш “математик” Фадей Цибулько своїми чорними, як вуглинки, очима нишпорив по класу, виявляючи відсутніх.

            – Говоруха Павло, – починаю називати прізвища.

            – Не буде сьогодні Павла. Він пішов ловити жаб у Самарі, – сказав Фадей.

            Дехто засміявся, але той недоречний сміх обірвався: всі знали, що Павло був дуже слабий від голоду.

            – Деркач Олекса.

–         Він учора помер, – глухо сказала Оля Давиденко, висока білява дівчина. В класі притихли, хтось схлипнув.

–         Іван Гарбуз.

–         У класі мовчання. Я забув, що Івана, мого сусіда, уже три дні, як не стало. Він став жертвою канібалізму…

–         Покидайло Євмен.

……………………………………………………………………

 

            Страшна бухгалтерія голоду: з 45 учнів В‘язівської початкової школи у Павлоградському районі на Дніпропетровщині навесні 1933 року померло 25.

……………………………………………………………………

            А я часто вночі чую слабий голос Ялешки Плакиди, яка, умираючи, не прохала, запитувала мене: “В тебе немає хоч отакого шматочка хліба?” – і показувала пухлий мізинець із зламаним нігтиком. Як же хотілося допомогти симпатичній дівчинці, яка померла прямо в класі за партою.

            Була вона голубоока, в міру кирпатенька, лагідна, в темно-жовтій спідниці, в біленькій вишитій кохтині. “Сама вишивала!” – хвалилася. Ще коли не було голоду, вона приносила яблуко, давала мені відкусити червоний його бік. “Смачне яблуко?” – запитувала.

            А тепер її голівка стукнула об віко парти, рука впала мені на коліно під партою і на мене дивилися помутнілі очі. Стало моторошно, я покликав вчительку:

            – Маріє Іллівно, щось з Ялешкою.

            – О, боже! Моя ж ти дитино, – заплакала вчителька, закриваючи очі дівчинці.

            …А нічні спогади через півстоліття тривають.

"Мамо, іде вже зима..." (навколо-кризові рефлексії)

Дні проходять за днями, а я все "чергую по країні". Не везе моїй дисертаці. Як тільки приходить для неї натхнення і сприятливі обставини, обов'язково якась сила "тройкой удалой" починає гнати той простір, що я зробила чомусь складовою свого "Я", у прірву. І я теж хочу "рулювати", хоч віртуально. Колись - молились, нині хоч когось Моською обгавкаєш в Інтернеті - і то легше стане. Велика сила Ілюзії - Ноосфера! Чи то пак - Блогосфера!!!

Нудьгуючи за покинутиси кошенятами, за вікном нашого тимчасового помешкання ми причепили експрес-годівницю для птахів. І тепер маємо

 третій дисплей у нашому домі. Милі і наївні пташенята поступово стали господарями підвіконня, і скільки в них з'явилось поважності, гонору і безтурботності водночас (не здогадуються, що ми скоро поїдемо звідси)! Сьогодні навіть у вікно стукали - чому зі сніданком затримуємось?!

І крутяться раз-по-раз в голові знайомі з дитинства рядки: "Мамо, іде вже зима..." Щойно не витерпіла і витягнула цей віршик з мережі. Літературну ностальгію збочена свідомість легко відсунула, бо знов густо запахла реальність зі своїми проблемами. Це ж про кризу нашу, про заробітчан, що нервово оформляють візу на "вирій", і про нас з вами, про тих, хто не пакує валізи:

...Онде, бачиш, пташина сивенька
Скаче швидко отам біля хати, –
Ще зосталась пташина маленька".
"Чом же вона не втіка?
Нащо морозу чека?"

"Не боїться морозу вона,
Не покине країни рідної,
Не боїться зими навісної.
Жде, що знову прилине весна".

Цікаво, а до якої категорії віднести тих, що не закуповують дешеву горілку і вугілля, а живуть, як і раніше, до того ж ще і цвірінькають, на кухні, в блозі чи де-інде? За віршиком Лесі Українки класифікація нерозгалужена - "сміливі" або "безпечні", а ще - "небайдужі" (це ближче). І оптимісти, мабуть. Бо напередодні річниці Майдану я і досі інфікована тою великою енергією, подарованою ним, що дозволяє мені ототожнити себе з маленькою "пташиною сивенькою...", яка - "Жде, що знову прилине весна".

ВІЙСЬКОВИЙ ФРЕНЧ ДЛЯ ЮЩЕНКА

Гранди і раунди зрад… Закреслити.
Боже, як я ненавиджу це слово – зрада! Яке воно повзуче і безкінечне – зрадники-зрадниці, зрадницьки-зрадницький і т. д. і. т. п. Маємо карму вторинності, вже на віки. Бо Росія поклала на «малоросів» клеймо «зрадників», а ми тепер продовжуємо цю самоанафему, вже називаючи «зрадниками» всіх підряд. Скільки енергії і слизької хіті в цих безкінечних обвинуваченнях!.. Нація зрадників – це ми, українці. Якщо вірити «велемудрим» політикам. І уявіть собі, вірять. Шукають ворога, тут і там. Вурдалаки.
Сьогодні мені, посторонній людині, у побутовій сусідській сварці висипали на голову всю лють прокомуністичного лузера – «Як я ненавиджу Вашу Україну!» А далі – нецензурщина, молитви до Росії… Такою обпльованою я відчула себе вперше, хоч практично все свідоме життя на мене дивляться боком, позаяк маю репутацію «затятої українки». Тому приходилось брати на себе невдоволення всіма непопулярними (м’яко кажучи) діями Кравчука і Кучми, звісно – і всіх інших «націоналістів» і «зрадників», куди хто тільки не попадав. Але такого вибуху, причому без будь-якого політичного підґрунтя, не сподівалась вже почути.
Ця крапля – з моря ющенківської політики, тобто точніше – з ющенківської калюжі. Ще зовсім недавно я переймалась трагічним конфліктом в Грузії. І несподівано швидко так близько почула відлуння безпосередньої небезпеки миру і спокою в Криму. Тільки винуватцем чергової кризи вбачаю насамперед Ющенка. Він вирішив взяти шабельку і погратись у героя-козака. Який викликає на прю імперію Гуллівера. Браво! Аплодисменти! (тьху, причепилось словечко…) Нарешті маємо відважного батька нації!
Господи, та хіба так слід дбати про свою національну безпеку від дійсно небезпечного сусіда? Так небезпечного, але ж таки сусіда, від якого в певній мірі залежить наша економіка. До того ж сусіда, який заполонив наш інформаційний простір, до того ж сусіда, культура якого є рідною для половини населення України.
Потрібна маленька успішна війна для витягування за вуха свого рейтингу? Чи не бачите спільне між ура-патріотом Саакашвілі і Ющенком? Так, поки що наш президент з обличчям мученика лише демонструє свій страх, тобто малює перспективи розчленування української території, замість того, щоб протидіяти цьому реально, без «шабельки», набуваючи ваги і гідності своєю внутрішньою політикою. Ні ж бо, у нього скрізь вороги. А хто ж на практиці втілює Ющенкові завуальовані ідеї, які майже одностайно схвалює напрочуд регіонально-патріотична РНБО? Прийшла пора Тягнибока, якого колись зі скандалом вигнали з «Нашої України». Тепер він навчає з екранів телевізора, зі шпальт газет і недалеких закутків мережі Інтернет. Тепер Тягнибок вирішуватиме долю кримчан. Гарна ідея? А може й нам, кримчанам, провести референдум щодо статусу Львова?
Ще зовсім недавно був знаменитий візит Хмари до Криму, який на тривалий час став козирем кримських сепаратистів. А тепер нехай Тягнибок підогріває проросійських плебеїв, що пасуться біля «нашої Наташі»! Нормальний хід. Скоро почнеться 91-й рік. Українців і росіян буде розділяти міліція з переносними ґратами, кидатимемо одні в одних яйцями і ламатимемо древка прапорів з різними кольорами. Чи ж не весело? Ну а потім вже і рукою подати до маленької локальної війни. Ющенкові пасує військовий френч. І його вже замовлено – від кутюр'є Тягнибока.
А ми – статисти. Родичі, приймете мене на старість? Поховаємо пару десятків чужих дітей, світ полюбується кримським узбережжям у танковому намисті. Класне буде видовище! А Ющенко у плямистому френчі на фоні Севастопольської бухти буде переконливо дивитись під надписом «Ющенко – наш Пезидент».
Я не хочу, щоб цей мій антиутопічний сценарій здійснився. Але Крим – це вулкан, він потребує делікатності і поваги. До речі, Крим – Автономний! - був готовий іншими очима дивитись на Київ після Помаранчевої революції. Помаранчеві стрічки прикрашали наші кипариси – ще кілька місяців після тих незабутніх подій. І що ж? Чи стала з того часу впливовіша українська мова, культура, освіта на півострові? Чи подбала про це держава, чи подивилась чесно в очі кримчан? Всі досягнення так званої «українізації» закінчились цинічною епохою Кучми. Втім, ми маємо шанс побачити ще епоху Ющенка-Тягнибока. Якщо і далі будемо «аплодувати» батьку нації, месії.
Я не шкодую за жодну хвилину своєї маленької ролі в «масовці» Майдану-2004, я й зараз скажу – що це були чи не найщасливіші часи мого громадянського «я».

А тепер і без звинувачень штатного анафеміста Кириленка можу сказати: я – зрадниця. Що ж – цілком логічно. Я ж українка.
Втім, ймовірно скоро в моєму паспорті запишуть інше – кримчанка, якщо кравець Тягнибок успішно розкрає мапу України на френч для Ющенка.

фото взяте з сайту: 24.ua/news/show/id/35782.htm