"Мамо, іде вже зима..." (навколо-кризові рефлексії)

Дні проходять за днями, а я все "чергую по країні". Не везе моїй дисертаці. Як тільки приходить для неї натхнення і сприятливі обставини, обов'язково якась сила "тройкой удалой" починає гнати той простір, що я зробила чомусь складовою свого "Я", у прірву. І я теж хочу "рулювати", хоч віртуально. Колись - молились, нині хоч когось Моською обгавкаєш в Інтернеті - і то легше стане. Велика сила Ілюзії - Ноосфера! Чи то пак - Блогосфера!!!

Нудьгуючи за покинутиси кошенятами, за вікном нашого тимчасового помешкання ми причепили експрес-годівницю для птахів. І тепер маємо

 третій дисплей у нашому домі. Милі і наївні пташенята поступово стали господарями підвіконня, і скільки в них з'явилось поважності, гонору і безтурботності водночас (не здогадуються, що ми скоро поїдемо звідси)! Сьогодні навіть у вікно стукали - чому зі сніданком затримуємось?!

І крутяться раз-по-раз в голові знайомі з дитинства рядки: "Мамо, іде вже зима..." Щойно не витерпіла і витягнула цей віршик з мережі. Літературну ностальгію збочена свідомість легко відсунула, бо знов густо запахла реальність зі своїми проблемами. Це ж про кризу нашу, про заробітчан, що нервово оформляють візу на "вирій", і про нас з вами, про тих, хто не пакує валізи:

...Онде, бачиш, пташина сивенька
Скаче швидко отам біля хати, –
Ще зосталась пташина маленька".
"Чом же вона не втіка?
Нащо морозу чека?"

"Не боїться морозу вона,
Не покине країни рідної,
Не боїться зими навісної.
Жде, що знову прилине весна".

Цікаво, а до якої категорії віднести тих, що не закуповують дешеву горілку і вугілля, а живуть, як і раніше, до того ж ще і цвірінькають, на кухні, в блозі чи де-інде? За віршиком Лесі Українки класифікація нерозгалужена - "сміливі" або "безпечні", а ще - "небайдужі" (це ближче). І оптимісти, мабуть. Бо напередодні річниці Майдану я і досі інфікована тою великою енергією, подарованою ним, що дозволяє мені ототожнити себе з маленькою "пташиною сивенькою...", яка - "Жде, що знову прилине весна".