ПЕРЕКЛИЧКА
Чи то того, що тобі за сімдесят і ти ідеш не на ярмарок, а з ярмарку, чи пережите раніше взнаки дається, але ночами часто сняться тривожні, навіть кошмарні сни. А найбільше тривожить мене Ялешка Плакида: вона показує мені пухлого мізинця із зламаним нігтиком – прохає отакий мізерний шматочок хліба, якого в мене нема…
Я був старостою класу. Ще з першого класу наша вчителька Марія Іллівна Курило, білоруска, з трохи покопаним віспою обличчям, завела порядок: ще до її приходу, тільки пролунає дзвінок на уроки, староста робить перекличку. Наш “математик” Фадей Цибулько своїми чорними, як вуглинки, очима нишпорив по класу, виявляючи відсутніх.
– Говоруха Павло, – починаю називати прізвища.
– Не буде сьогодні Павла. Він пішов ловити жаб у Самарі, – сказав Фадей.
Дехто засміявся, але той недоречний сміх обірвався: всі знали, що Павло був дуже слабий від голоду.
– Деркач Олекса.
– Він учора помер, – глухо сказала Оля Давиденко, висока білява дівчина. В класі притихли, хтось схлипнув.
– Іван Гарбуз.
– У класі мовчання. Я забув, що Івана, мого сусіда, уже три дні, як не стало. Він став жертвою канібалізму…
– Покидайло Євмен.
……………………………………………………………………
Страшна бухгалтерія голоду: з 45 учнів В‘язівської початкової школи у Павлоградському районі на Дніпропетровщині навесні 1933 року померло 25.
……………………………………………………………………
А я часто вночі чую слабий голос Ялешки Плакиди, яка, умираючи, не прохала, запитувала мене: “В тебе немає хоч отакого шматочка хліба?” – і показувала пухлий мізинець із зламаним нігтиком. Як же хотілося допомогти симпатичній дівчинці, яка померла прямо в класі за партою.
Була вона голубоока, в міру кирпатенька, лагідна, в темно-жовтій спідниці, в біленькій вишитій кохтині. “Сама вишивала!” – хвалилася. Ще коли не було голоду, вона приносила яблуко, давала мені відкусити червоний його бік. “Смачне яблуко?” – запитувала.
А тепер її голівка стукнула об віко парти, рука впала мені на коліно під партою і на мене дивилися помутнілі очі. Стало моторошно, я покликав вчительку:
– Маріє Іллівно, щось з Ялешкою.
– О, боже! Моя ж ти дитино, – заплакала вчителька, закриваючи очі дівчинці.
Окрім того, тих щирих спогадах, та описах нелюдського ставлення до українських селян, Гулак, чудово знаючи причини та винуватців Голодомору... залишається людиною, відкритою, неозлобленою до росіян: в передмові до книги "Голод" він дякує "стаю перд вами на коліна" мешканцям російських областей, що межують з Україною за те, що вони допомогали голодним українцям запасами їжі та переховувати їх, та переправлюти через кордони, в той час вони теж голодували (звичайно не в такій мірі, як українці). проте, виживши в таких страшних умовах, переживши війну, злети та "падіння" незалежної УКраїни, залишитися високоморальною людиною - це теж великий подвиг.
ВідповістиВидалити