Тягнибоків міф України

Отже, завтра в Тернополі вибори. Кажуть, лідер симпатій моїх колишніх земляків – „Свобода”. Переглянула список кандидатів у депутати. У мене не було ілюзій, але те, що прочитала... Це навіть не матеріал для..., а готовий фейлетон. Знаєте, чим славні „свободівці”? Передусім бабцями своїми, а ще спортивними досягненнями. Ці сльозливі історії, виховний пафос і т.д. і т. п.
Мало чим методика націоналістичного десанту відрізняється від більшовицького: та ж малоосвіченість, яку нібито компенсує ідеологічна „витримка”, той же пафос і, звісно, походження – ніби це найважливіше. Століття пройшло, а в Тернополі знову „кожна кухарка” (чи то пак – кухар, гендерний фільтр у націоналістів серйозніший) готова керувати державою.
Намагаюсь стримати свій сарказм, оскільки – хіба кращі списки будь-якої партії у моєму місті, наприклад, або ж у тернопільських суперників? Навряд. Маємо чимало клоунів у Верховній Раді. І все-таки важко знайти де-інде такий низький освітній ценз, таку убогість досвіду кандидатів (скажімо, „два роки був заробітчанином у Кореї”!), як у „Свободі”. Попри все ймовірність перемоги „Свободи” подається як перспективна зміна для області і України взагалі.
А за всім цим – елементарний інфантилізм і самого проекту, і її лідера. А на календарі ж ХХІ століття.
Прикро, що маховик нового месіанського міфу розкручується, і цьому активно сприяють ЗМІ, і сам Президент.
Тепер треба чекати, що тест влади тягнибоківці успішно провалять, а проценти одурманених ними – прозріють. Невже ми і далі ходитимемо манівцями у власній хаті?