Прощання через океан

Прочитала книгу листування Забужко-Шевельова. Належала до противників цього проекту. Вкотре болісно реагувала на снобізм Забужко. Звідкіля в неї ця хвороба? Комплекс неповноцінності? Пафос зарахуваня себе до тих, хто "прийшов зарано", - абсурдний. Тут же вона зауважує (мудро), що нація, по-шопенгауерівськи, складається з мертвих героїв і живих обивателів. То якщо ти претендуєш стати "героєм" - мусиш (!) приходити зарано. Однак ОЗ треба ще й обивательської радості від живих - скупатись в аплодисментах. Оце сидіння на двох стільцях підтверджує улюблену примовку Олени Пчілки: "Натуру важко одмінити".

Однак мушу визнати, що на сторінках гострого відчуття відходу Шевельовим пережила катарсисні поштовхи "другого" прощання з тим, кого ОЗ, з незмінною послідовністю щодо своїх героїв-об'єктів, робить по-панківськи "заброзовілим" (безсумнівні асоціації - дух і навіть стиль совка навиворіт), але все ж гарно визначає - людиною-культурою. Такий щем відчувала, коли стало відомо про смерть Шевельова. Особливо пам'ятним є болісна реакція ув очах моєї студентки, якій я сказала сумну новину на порозі університету.

Врешті, згадалось чимало, зокрема спілкування в Америці з тими людьми, що були вхожі до Шевельова, про яких згадує ОЗ, їхні листи...

А сьогодні зранку чомусь виринуло в пам'яті з глибокого дна мого дитинства прощання з американцем-діаспорянином, який у розпал "холодної війни" чудом прорвався на батьківщину, у моє рідне село. То було справжнім свято не лише для однієї родини, а для всієї громади. Тиждень-два всі відчували якесь особливе піднесення - відкрилась можливість для контакту двох світів. Я була ще зовсім малою, більше чула з переказів, але уява мені домальовує саме прощання. На останній день "гамериканця" проводжали сотні людей аж за село (і жодна партія не платила за акцію!). Натовп у вишиванках, шаркання ніг... Була музика - навряд чи духовий оркестр, скоріше весільні троїсті музики. Час від часу співали і... голосили. Розуміли - востаннє (!) той вже немолодий дядько дивиться на краєвиди батьківської землі, і всі відчували дику несправедливість світобудови. Ось уже і колія за шлагбаумом, ось уже і знак, що село закінчилось, ось і останній поклін...
Господи, свобода - гарна річ, ми тепер можемо виїжджати, куди завгодно, але зроби так, щоб змогли і повертатись.

Університет +

Дивно чути обіцянки блага за умови об'єднання університетів. Ну, об'єднались добровільно-примусово 4 квазіуніверситети (в різних кінцях великого міста) - невже в них стане більше комп'ютерів, фондів бібліотеки, класних викладачів? Зменшиться кількість ректорів і проректорів, що сумнівно? І це варто роздувати як вдалий експеримент? Насправді треба говорити чесно: мета - скоротити кількість студентів і кількість викладачів. Але за умови нинішньої безчесної влади нема ніякої гарантії, що студенти залишаться більш здібні, а викладачі більш сильні. 

"Нічні концерти"

Люблю я все-таки цю річ Бажана. Рука старого поета тягнулась до радіоприймача, і під впливом почутої музики народжувались вірші. Я теж наближаюсь до цього віку, коли вже "не спиться". Після   тривалого шаленого ритму, який вимагала дисертація, можу собі дозволити пізно ввечері бавитись пультом, гортати сторінки книг, шукати невідомо що в інтернеті. І думати. Зокрема над концертами. Так що ж було на майдані з нагоди Конституції? Нормальний патріотизм? куплена масовка Януковича перед судом Тимошенко? ностальгія за українською піснею? амністія ющенківських придворних співаків (Юлині цього ще не заслужили)? Принаймні, концерт сильно відрізнявся від того, що кілька днів назад приурочили до Дня молоді.
Цей семіотичний сигнал я ще не розгадала. Але часом я бачила в натовпі "майданівські" очі. То невже "надія є"?

Я повертаюсь до свого блогу. До себе. До нічних екзерсісів. Ймовірно, вони зафіксують не лише нічні концерти, але й те, як я змінилась (змінююсь, змінюсь), і те, як не змінилась (не змінююсь, не змінюсь). Останнє - маловтішне, але, мабуть, ілюзорне. 

"Регіональна" логіка

Янукович привітав Новоград-Волинський з ювілеєм Лесі Українки. Виявляється, це тепер у нас регіональне свято. Принаймні, з погляду партії регіонів. Шевченкові роковини тепер будуть відзначатись у Черкасько-Київському регіоні, Сковородинські – у Харківському і т. д.

Либонь тепер, як каже моя юна колежанка, двістігривнева купюра буде ходити тільки по Волині, стогривнева – по Черкащині, а в Криму будуть розплачуватись , по-своєму як належить нащадкам Роксолани. 

Соборність по-ялтинськи. Початок історії.

У нас теж був офіціоз і громадянська ініціатива. Спочатку біля покладання до квітів влади. Масовку їм створили рештки колишньої національно-демократичної громади та школярі і студенти, які були просто статистами.
Але... Паралельно з ініціативи Ялтинського студентського парламенту на Набережній створили "живий ланцюг".
Ніколи не думала, що писатиму такі слова... Насправді для нашого курортного лінивого міста - це щось неймовірне. Я живу тут чверть століття, і всі потуги старшого покоління були здебільшого "свій-для свого-про своє". А тут - відкрито і для всіх. Резонанс ще сама не усвідомила. Але факт залишається фактом - щойно по телевізору показували репортаж про День злуки у столиці, а провінцію репрезентували Львів і Ялта.
Не можу натішитись молоддю, яка стояла, взявшись за руки, з синьо-жовтими стрічками, квітками і такими сонячними посмішками. І причому жоден куратор чи декан не сприяв цій велелюдності. Це  дійсно чудо. Покоління, яке ще не народилось, коли був створений той незабутній ланцюг, який став сигналом про народження нової України, зробило свій вибір на користь патріотизму і соборності. А день нам випав - справжній поцілунок небес. Ніде, крім Ялти, великий стяг з синьо-жовтих кульок не плив у такому сяючому верхів'ї.
А потім найбільш стійкі прийшли вдруге до пам'ятника Шевченка. Поклали квіти, почитали вірші. І паралельно відбулась ще одну злуку - між двома поколіннями. Біля Шевченкового постаменту вкотре відчула геніальність його рядків: "Не вмирає душа наша, не вмирає воля..."
Для мене це не лише день соборності, але день воскресіння.
Тепер можна спокійно сидіти на призьбі і лускати насіння: у нас виросли гарні діти.   

Нація в парику

Оголошена партіями і громадськими організаціями акція вшанування жертв голодомору в Ялті зірвалась. Чи то організатори кепські, чи то вправно нас розвели "януковичі". Одинаки бігають по Набережній і розводять руками: "Де ж?". А тут доходять звістки, що у міськраді пропонували так званим "лідерам" зустрітись в різних місцях і в різний час.
А тим часом Набережна не припиняє своє вічне свято. 15  градусів тепла, звідусіль долинає музика, і навіть пенсіонери у загальнонаціональну хвилину мовчання шпарять гопака.
За семіотичними вченнями пам'ять зберігається у волоссі, історико-культурна теж. Мабуть, ми нація в парику. Хто ж його нахлобучив нам на голову, що ми не встигли отямитись?
І тільки в на балконі Музею Лесі Українки горять свічки.
Сумно.

Доктор Костецький

Один день вдома - оптимальний термін для повернення в дитинство. Встигла я багато. А головне - зустріла друга юності. Колишній шибайголова, який в студентські роки умів, по-котячому примружившись, спокусливо повторювати "Гори! Море! Шашлики!", тепер авторитетний лікар.
У регіоні, який ще донедавна називали депресивним, він зумів розгорнути на базі маленької амбулаторії справжній медичний проект, до якого тепер звертаються з ранку до ночі мешканці трьох областей. Вразив не так прект, як повна віддача доктора, здатного ігнорувати матеріальні дивіденди, повністю зосередившись на моральних. Дивовижною є його житейська оптика - він вміє бачити мудрих, гарних, сильних і душевно щедрих людей, як серед молоді, так і серед літніх фахівців. Власне, годину (яка переривалась постійними дзвінками з проханням проконсультувати) він говорив про таких людей з глибокою вірою в те, що Помаранчева революція стала точкою неповернення. Можна і треба працювати всупереч абсурдній владі. До речі, коли по телефону мого друга запросили до команди, що боротиметься за місцеву владу, відповів: "Мені це нецікаво". Але прикладає чимало зусиль, щоб до владного ешелону увійшли недурні депутати (абстрагуючись від кольорів), з прицілом на їхню підтримку тих, хто здатен на маленькі перетворення всупереч "стабільності".
Невже це той кучерявий хлопчисько, якого я знала? Невже це той чоловік, який пережив купу випробувань і впав у розпач (про що мені розповідали)? Невже людина з такою медичною бібліотекою і таким списком передплачених видань просто сільський лікар?
І невже можна після цієї зустрічі всерйоз сприймати ниття слабаків, яке перетворюється на постійний фон вувузел? А виявляється звук і колір світу, що нас оточує, може бути іншим.

Хто така Янукович Надежда?

Вся дорога до Ялти обвішана гаслами "Янукович надежда Крыма". Наш дотепний гість постійно перепитує з-за керма авто: "А хто така Янукович Надежда? Людмилу знаю, а  Надію...".

Семіотичне

Гріх жалітись, бо ми, українці, таки маємо заступника.
Коли козацькі нащадки весь порох тратять на Юліну спідницю або колупання в носі з розумним виглядом, то якась сила таки виразно говорить п. Януковичу: "Воздасться!".
Чим тобі не попередження "Слова о полку Ігоревім"?
Але якби всі ті, хто від душі посміявся, зрозумів інцидент ще як і послання до себе:
"Зрости в собі ялинку...!"
Це ж так просто: "Борітеся - поборете! Вам Бог помагає".

Вавілонський полон

Після резонансного «харківського» ґешефту Януковича повертатись в Крим особливо прикро. Мов обпльована. Майже в кожному зустрічному погляді вгадую тріумф прихильників невмирущої ідеї «російського Криму». 

На Заході України – хтось готовий взагалі відмовитись від Сходу і Криму, хтось вираховує мізерні набутки і готовий йти на уступки за більшу кількість нулів у кінці ціни. А тут…Насправді ніякими грошима не виміряти втрату гідності українців, які ще досі балансують на грані власної самоідентифікації.

Завжди стояла на позиції, що незалежність варта того, щоб за неї платити, навіть дорого платити. А нас тепер бавлять оповідками, що українцям, як жебракам, будуть наливати трохи юшки зі столу сусідів. І закликають цим гордитись.

А особливо блюзнірським виглядає обурення «противсіхів», які все зробили для того, щоб до влади прийшов «господарник» Янукович.

Здається, я втрачаю рештки оптимізму. 

Полемізуючи з Сверстюком

За останній час двічі мала нагоду слухати Євгена Сверстюка, з яким познайомилась ще років десять назад. Відразу зізнаюсь: на блозі цього сивочолого авторитета вже неодноразово подаю голос «проти», багато в чому не розділяю його переконання. Але його сковородинська святість і поважний вік відкинули в мене бажання полемізувати. Тому подумки вступала в дискусію з автором лише читаючи у вагоні книгу Сверстюка «Не мир, а меч».

Намагалась свою упередженість нейтралізувати. І справді, прочитала деякі факти, що розширили мій фактаж про відомих українських культурників, зокрема про Гоголя і Малишка. Але все ж здебільшого мене не покидав спротив зі спалахами іронії, а то й сарказму.

Ще раз повторю, філософія автора для мене цілком прийнятна, але практичне підтвердження його розуміння істини подекуди виглядає абсолютно непереконливо, наївно і навіть облудно.

Головний кришталик в очах Сверстюка – Євангеліє, з ним сперечатись важко. Але крізь нього світ – напрочуд простий, чорний і білий, з чіткими кордонами між ними. Мій досвід зробив мене апологетом іншої істини: світ напрочуд складний, де переплітається грішне з праведним, яких не розділити навіть найтоншим скальпелем Біблії. Можна позаздрити Сверстюкові: він вірить у свої однозначні оцінки, не мучиться сумнівами, а в мене так не виходить. Впадає в око і непослідовність автора: одним він дає шанс на очищення, а інших прирікає на вічну зневагу. Він часто оперує, скажімо, іменем Лесі Українки, яку також спрощує до неймовірності. А чимало очевидного бачити не хоче.

Втім, може кожен з нас вибудовує собі певні координати, які здаються йому моделлю істинного розуміння світу, так само непереконливими будуть для іншого мої пріоритети, віра, життєві акценти. Не хотілось би впадати в претензійність, бо Сверстюк – вартий поваги, він не той агресивний просвітянин чи апофігіст, крикливий наступ яких чути звідусюд.

Принаймні прегарні слова він вибрав на обкладинку, їх читаючи, я можу кивати тільки схвально:

«Якщо зібрати співучасників Христової драми, то най живучішим виявиться в кінці другого тисячоліття Пилат – холодний і байдужий до драми. Він знає правду, але це ні до чого не зобов’язує. Він зневажає юрби, але прислухається до них. Він виконує чужу волю й умиває руки».

Світ ловив мене і… впіймав

Емоційно це мене діткнуло сильно. Але минув час. Мій ненаписаний пост, переказаний вже кілька разів, втратив внутрішній нерв. Але задля мітки самій собі запишу хоч його схему.

Пропозиція у вигляді напівпрохання-напівнаказу зверху щодо оцінки студентові мене не застала зненацька. Таке буває у викладацькій роботі. Але на цей раз, всупереч нібито логічним аргументам співрозмовника, все в мені збунтувалось. Зокрема різанув такий аргумент: «Ми ідіотам ставимо – а тут своїм…». Це правда, але в такому випадку ми прирівнюємо «своїх» до «ідіотів», даємо їм життєві уроки: все вирішує «дах» над нами. Врешті, є якісь абстрактні обставини, але бачити конкретно людину, якій по суті «дарують» диплом за певні послуги… Причому молоду людину, якій колись на парах через літературні образи намагалася давати уроки моралі… Це для мене було заскладно прийняти. І я вибухнула.

Перше бажання було – піти і не повернутись. Можу собі це дозволити. І, ймовірно, так би і вчинила. Але мимохіть пригадала всіх цих лицарів «чистих рук», які, по суті, є лише позою нікчемності. Навіть промова Ліни Костенко на 80-річчя спрацювала засторогою. То що – Забужко мала рацію, розбивши в пух і прах «її величність» Ліну Костенко? Адже, оглядаючись на пройдений шлях, все-таки велика Ліна шкодує передусім, що друкували її не на тому папері (!), а хитрі видавці ігнорували її авторські права. І своєю «другою внутрішньою еміграцією» Костенко пишається, бо скрізь (тобто нагорі) були не такі, як треба, не «з чистими руками». Тож тоді, коли дезорієнтований люд втрачав авторитети за авторитетами, Костенко мовчала. Що ж, має право. Письменника все-таки може виправдати творчість.

А моя внутрішня еміграція навряд чи виправдалась би.

І я поставила оцінку.

Тільки для того, щоб без німбу святості мати можливості говорити зі студентами про мистецтво і про мораль. А хто без гріха, хай кине в мене камінь.

Табачник - но пасаран

З першої миті, коли у Верховній Раді, було названо ім'я Табачника як міністра, у мене волосся стоїть дибом і стискаються кулаки. Знаю про цю людину не лише з резонансних публікацій, нерідко в кулуарах науковців всотувала про нього мерзенну інформацію, не сподіваючись, що він буде колись керувати сферою, у якій працюю сама.Рада щиро за студентів, які продовжують кращі традиції українського студентського бунтарства. Інтуїтивно здогадуюсь, що цей тест не пройдуть пихаті ректори, які завжди вміють пристосовуватись. Нарешті їхнє глухе мовчання перервав Квіт.А що далі?Битва на рівні облрад? Знову розірвана Україна? Стінка на стінка: українці vs росіяни через гебрея-ксенофоба? Не хотілось би бути Кассандрою, але змиритись з цим ганебним фактом неможливо. Найрозумніше було би Табачникові піти самому. Але якщо він і його команда впруться, треба шукати більш радикальні заходи. І хай там кажуть, що Табачник - лише маневр хитрого яника. Просто треба спочатку ліквідувати цю наживку, і з набутим досвідом всім миром викурювати інші одіозні постаті. Оце єдино реальний опір проти мафії при владі з її невербалізованою атиукраїнською програмою.

Янукович vs Леся Українка

До останнього сподівалась, що дату інавгурації перенесуть. Жаль мені дуже ту ауру 25 лютого - День народження Лесі Українки - осквернити тавром на хитромудрій пиці українства: "Янукович - наш президент". Наш???

Багато років цей день налаштовував мене на інше. Леся - дама сувора, вона лицемірства не прощає. Але й вчить не зловживати пафосом...

Будемо вчитись жити "за Януковича". Навіть більше - створювати громадянське суспільство, інтенції до якого звів нанівець Ющенко. Загальновідомо, що негативні емоції володіють більшою рушійною силою, ніж позитивні.

Але перші голоси, які намагаються авторитетно звучати всупереч..., схиляють мене до думки про природжений мазохізм нашої ментальності. Українці все зроблять задля того, щоб було гірше, а потім отримують кайф від видимості власного героїзму. Я все про тих же сверстюків і забужків, які свідомо підштовхували Україну до коронації Януковичем, а тепер, бачте, починають ставати з ним на прю.

Ну ось, я ще раз собі довела, що також українка, бо не хочу бути овечкою з пастви Тягнибока або Сверстюка. Не закладений у нашу свідомість ген єднання. Але чому не минається старосвітське шукання месії, сподівання на ідеального найманого службовця (президента) з "глибоко національним обличчям", замість того, щоб на віражах історії просто прорахувати наперед кілька кроків?

Отож - завтра 25-е. Думаю, що у товаристві, серед якого я проведу цей день, навряд чи часто будуть згадуватись слова "інавгурація", "президент" і т. п. Якщо так, то нічого й не сталось. Все залишається по-старому. Одного б хотілось: щоб часом Герман, яка любить велично демонструвати, що засвоїла шкільну програму, не згадувала імені "Леся Українка", "День народження" і т. п. Не говорили б про "перемогу демократії", яка давно підмінили маніпульованою "охлократією", причому гордовиті пани з Америки і Європи роблять вигляд, що цього вони не помітили, а насправді скоріше їх влаштовує тиха й тупа Україна.

Хай там буде їхнє свято, а у мене - своє. Не останнє ж?

А по утру они проснулись...

Ну ось і прийшов цей ранок, коли не хочеться відкривати очі...

Чи було щось несподіване? В принципі, ні. Все йшло до того. Але від того не менш прикро.

Ті, які досі кажуть, що різниці між кандидатами нема, невже не чули, як нагло "регіони" перейшли на російську мову в першому ж зверненні до виборців після голосування?

Очевидно, на Заході України мало що зміниться. А тут, в Криму, весь той пісковий замок українського, який я намагалась сприяти в міру сил вибудовувати у пущі, рухне. Поступово тут відбувались зміни, а тепер... Принаймні - все загальмується. Не певна, чи зможемо ми без підтримки команди Юлії Тимошенко відбудувати музей Лесі Українки. І як тепер сприймати нового міністра "культури без культури", лакизу Гришка, про якого я вже писала? Переконана, що на спеціальність "українська мова і література" в університеті набір скоротиться. От і прийдеться, якщо не мені, то моїм вихованцям, їхати зі своєю освітою і дисертаціями заробітчанами в західне гетто, бо енергія побудувати державу на своїй землі раптом вичерпалась. У ХХІ столітті слід оголошувати чергову партизанську війну за українську мову.

Важко дорікати виборцям. За результат повинна взяти на себе відповідальність інтелігенція, та сама, що колись стояла (чи звисала з хмар вищості) зі мною плече в плече на Помаранчевому майдані. Це ті 3 проценти повністю деморалізованих "месією" Ющенком. Чи не парадокс - з рук Кучми ми відмовились "брати" Януковича. Пройшло 5 років, причому він зовсім не змінився, такий же бандит з примітивним мисленням. І тепер нам цього ж Януковича нав'язав сам Ющенко. І не спрацював той внутрішній спротив, який є, є, є - десь глибоко прихований в українців, але приспаний абсолютно злочинною ідеєю "чистих рук".

Дежа вю. Знову розрив ті самі три проценти. Тільки Ющенка ми кинулись витягувати, і суди доводили фальсифікацію. А що тепер? Просто фальсифікації стали узаконеними, до чого доклав рук сам гарант. Чистих?

Нація без імунітету

Мала честь за останні дні стати героєм двох публікацій. З компроматом. Таким абсурдним, що інколи мені здається, що, може, авторка просто не дочула, отож і вийшов "зіпсований телефон". (І як тепер мені вірити у ті масові компромати, які блукають в інфопросторі, а довірливі реципієнти ковтають пілюлі наклепів і приймають їх за чисту правду?). Але це слабка втіха. Я ж бо знаю авторку. Для мене не секрет, що вона психічно хвора людина з манією власної величі. І з мого боку було б аморально викликати її на прю, щось доводити, виправдовуватись. Та все ж - її друкують, її читають (часом). Як би там не було - магічний вплив має регалія: лауреат премії такої авторитетної людини!.. Знав би той авторитет, хто цю премію отримує. А втім - може і він схвалив би цей вибір?

Б-р-р-р!.. Це вже щось зі мною коїться під впливом неймовірної інфрормації в ЗМІ за останню добу. Нудить. Навіть не від політиків в овечій шкурі. А від тих численних циніків, що так старанно демонструють свою незалежність, критичність, мудрість... Але все це - "так зване", фальшиве. Бо добрими намірами, як відомо, вимощується дорога в пекло. І це так звані інтелігенти складалися вдвоє, щоб по їхніх спинах Яник переможно крокував до ощасливленого Ющенка. Деякі з них ніби схаменулись в останні дні. А раніше? Хіба може людина з вищою освітою загубитись у трьох соснах? Може, якщо одна з цих сосен отруйна, а імунітет начисто відсутній. Ну що ж - отримаймо те, чого варті, нація "дебілів", "геноцидів" і "козлів".

Є один лише шанс - показати характер ВСУПЕРЕЧ. Пожертвувати тою хитруватою частиною українця, який завжди скраю. Прийшов час, коли треба виходити з криївок.

Час минання

За давньою традицією намагаюсь до дня свого народження приурочити похід з друзями у театр. Цього року нікуди не виїжджали. Навпаки, повернулась сама у Ялту, що відзначала чеховський ювілей. Отож - "Три сестри" у постановці англійця Доннелана. Вистава, яку високо оцінив Париж, розкритикувала Москва, у Ялті пройшов по-паризьки. Сама я була у числі іроністів-критиканів, але наприкінці все-таки "рушниця" вистрелила. Під час антракту, стоячи у довгій черзі за кавою, неодноразово чула, як ялтинський бомонд обговорював свіжу новину - "перл" Януковича про "українського поета" Чехова. Ви б бачили ці високомірні посмішки, примружені з іскринкою погляди над бокалом добірного вина! От ім'я режисера Доннелана кандидат у президенети точно не вимовив би! Але найкумедніше те, що всі ці дами і джентльмени 7-го числа поставлять галочки біля прізвища Януковича і опустять бюлетень у скриньку для голосування без найменших докорів сумління. І в цьому в мене немає сумнівів.

Після вистави на утаємниченому романтичному пірсі з "Мадерою" ще палко сперечались про виставу. Родзинка була в тому, що чи не вперше об'єднала два покоління - друзів моєї молодості і супутників нинішнього "часу минання". І дійшли висновку, що робота літературознавця Доннелана - це більш переконливий текст Чехова, ніж ефектне використання матриці письменника у резонансних режисерських роботах. І без режисерських окулярів текст вийшов досить банальний і плаский, хоча і щему (як на мене) не позбавлений. Текст про час минання з ілюзіями, як запасними дверима, яких ніхто не відкриватиме, бо залишитись без ілюзій ще страшніше.

До книги відгуків "Музею..." Забужко

Роман Забужко - завжди подія. Мене можна віднести до тих, хто дійсно чекали його. І нарешті мені вдалось поринути у цей фоліант під гламурною обкладинкою.

Затягує. Кілька днів магніт книги скасував будь-які інші справи. Страшенно рада, що в нас є Забужко. І що її потенціал не вичерпується. І що книга читається на одному подисі (чого не скажеш, скажімо, про вимучену "Таємницю" Андруховича).

Але міркуватиму про інше - сумнівне і сумне. Те, що викликає в мене спротив.

По-перше, героїня-стерва з комплексом німфоманки як речник авторської філософії. Очевидно, скандальність - гарантія успіху, що перевірено на "Польових...". Це почерк так званого шоу-бізнесу. Скучно.

По-друге, розмитий гендер. Висловлюючись мовою Забужко, у її культурософії патріальхальність постійно "трахає" фемінізм, але той теж дає здачі.

Віддаючи належне великій пошуковій роботі авторки (чорт візьми, не читала чоловічих художніх текстів, де б з таким поняттям зображені криївки, як у Забужко!), все ж її чоловіки ожіночнені, точніше вибудовані на кшталт жіночої мрії. У чоловічих романах завжди є збочення в інший бік - жінка-мрія, жінка-ангел тощо.

Дивує обсяг - на вагу нагадує Стельмаха. І це у ХХІ ст.? Очевидно, претензії дуже і дуже серйозні. Недарма вже почали тиражувати оцінки "Музею..." як "роману ХХІ століття" (Чи не зарано?).

Найбільше тривожить суголосність духу роману з реальною державною політикою. Завжди думала, що письменник - в опозиції до влади. Насправді в особі авторки маємо зразок конформізму при всій її браваді критиканства. На презентації Катерина Ющенко коментує цінність роману як підручника з готовності "вмирати за Україну". Такі формулювання - лише з соціалістичним пафосом - теж не нові у нашому літературознавстві, і це страшно. Але чи визнають пафос Забужко націоналісти, адже ефективність борців за Україну на сторінках роману все-таки переважає у "траханні"?

Як на мене - деякі сторінки роману - блискучі за стилем, просто отримала гостру радість, яку може давати джерельна вода. Але разом з тим повсякчас "грузнула" у типових блогівських теревенях - самозакоханих, наглих, вторинних.

Для роману, перед яким так активно встеляють червону доріжку, вторинність, навіть якщо вона постмодерно перекручена, не робить честі. Відгуки про книгу як відкриття історії, як на мене, перебільшені. Ці страхіття, що творились у вирі другої світової війни і після неї на Західній Україні, що почали відкриватись десь на межі 80-90-х, я пережила дуже сильно, і закарбувала глибоко в собі (документи, мемуари, безпосередні зустрічі, книги і т. п.). У Забужко вже читаєш про те, що знаєш. А тому відкриття, як такого, не було. Думаю, що книга могла би стати шоком, якби вона була написана хоч десяток років назад.

Насправді віддзеркалення того далекого часу у романі досить туманне, що можна виправдати специфікою сюжету: дешифрування снів, видінь і т. п.

Але зате дуже чітко проглядається інше:

- відкрита зневага до російськомовних;

- класова ненависть до "успішних".

В результаті маємо суміш нової і старої ідеології. Протест проти можновладців подекуди висловлюють далеко несимпатичні інтелігенти-плебеї.

Взагалі, у творі панує нелюбов до людини взагалі: на 85 відсотків характеристика персонажу а-пріорі зневажлива. І ще, як це не прикро, - нелюбов до країни. Забужко - репрезентант співвітчизників, для яких батьківщина - країна "Ця" (див. мій блог). Принаймні раз на 50 сторінок означення України а la "бандистська", "жалюгідна", "дурнувата" знайти нескладно. Хоча наприкінці у пафосі герцю головної героїні з "продажним" депутатом нібито й відкривається істинний патріотизм, але, як на мене, він штучний.

Дуже легко читаються коди відомих сучасників, зокрема симпатичне відлуння Соломії Павличко, й істерично-вульгарне - Ліни Костенко. Відкрита війна, яку веде Забужко проти Костенко, вже загальновідома. Кажуть, вона бореться за титул "Леся Українка ХХІ століття", і це підтверджує навіть прізвище героїні - Гощинська ("Блакитна троянда" Лесі Українки). Критику Забужко щодо певної патріархальності Костенко визнаю небезпідставною, але карикатура "поетеси-бабища" у романі не робить авторці честі.

До речі, схильність до прометеїзму і уникання сізіфізму свідчить про певну старомодність мислення самої Забужко. Ось тому так запекло вона шукає свідчення про Олену Довган - вона ж бо загинула за Україну! - і залишає на маргінесах власного батька-шістдесятника. Насправді зірватись гранатою легше, ніж гнити живим трупом у власному ліжку за непоступливість поглядів. І хоча Забужко це усвідомлює, проте її камера все ж шукає традиційного "згоряння молодості". Невже авторка філософ за освітою?

Щодо філософії, то не вона головна рушійна сила роману. А жаль. Подекуди вловлюю переказані сленгом статті Зіммеля, Вебера, хоча все це існує в повітрі, яким ми дихаємо. Принагідно зауважу, що лізуть в очі прийоми маскультури, відомо, що переважно сучасні відомі письменники намагаються балансувати між елітаною і масовою культурою. Все ж дратували деякі ходи найпримітивніших серіалів. Очікувала - так і сталось! - що появиться "дитина", про яку ніхто не знав 50 років, чим тобі не бразилійське кіно? Наприкінці якось поспішливо розгадуються загадки, і серця заспокоюються "паруванням". А сам кінець вельми нагадує бравурний оптимізм виступів КВНівських команд, які нібито язикаті, дають всім жару, але вкінці обнімаються і обіцяють світло попереду.

І все ж таки щодо національної пам'яті. Забужко, на жаль, знову педалює на міфі про українців з найголовнішою проблемою - зрадництво. Зрадники в 40-х, зрадники-сучасники - перекидання вилами все того ж міфу, який полюбляють як українофоби, так і українофіли. Жахливим є той ген ненависті і недовіри, який прищепила нам історія, і який не без пієтету плекають як політики, так вчені і митці. Система доносів, яку нав'язав на Східній Україні Cталін, так само процвітала і в УПА. У Забужко здатні на гідні вчинки - одиниці, решта брудні, корисливі людці (особливо неукраїнці). Що залишається? Секс.

Чи не замало?

Думаймо!

Ми і вони. Ностальгійне.

Займенники цього політичного сезону в моді. На численні "вона" і "він" реакція передбачувана - іронічне відчуження. Я не прихильник суспільного мазохізму, і тому любителів злослів'я розчарую.

День Свободи. 2009 рік. Хто був на Майдані, навряд чи хоч подумки не майнув у той далекий час. Так от: для мене ті люди, що робили революцію - "вони", а ті, що зараз сидять перед телевізором чи гасають по інтернетівських новинах - це "ми". Мабуть, це єдине розчарування. Чому? "Вони" були красиві, шляхетні, окрилені, впевнені в собі, доброзичливі і... до біса щасливі. "Ми" - вульгарні, дріб'язкові, ображені, агресивні, розділені і... нещасні. Я не люблю цих "ми", хоч мушу жити серед них. Влада не виправдала той аванс довіри, який ми накинули на неї, але ще гірше повели себе "ми". Тоді ми брали на себе відповідальність, а тепер тільки злобно сичимо по кутках. Що сталось за ці п'ять років, чому так ганебно низько впала наша громадянська самосвідомість? Хтось скаже - винен президент, хтось - прем'єр, хтось покаже пальцем на все "помаранчеве" кодло. Але ми ж також з нього, ми носили помаранчеві стрічки, шалики і светри. Значить, винна і я.

Звісно, стояти на Майдані 5 років не можна, але й протестно сидіти, вибачте, на одному місці та лаяти можновладців - це позиція слабкого, схильного до компенсації своєї слабкості матом або сарказмом. У всіх народів влада така, якої він заслуговує. Лідерство тих, які маніфестують своє "Достали!" є гарантією того, що на хвилях деструкції та апофігізму прийде відповідна влада. От, скажімо антиутопічний "Противсіх".

І ще одне. Тоді, на Майдані, "вони" були дорослі. А тепер "ми" впали в збоченський інфантилізм. "Хтось" "там" поганий, а ми можемо лиш голосно плакати, бити ногами по землі і показувати дулю. Інший варіант - несвідомо повторювати слова того чи іншого політика, але переконувати себе в тому, що це "моя" позиція.

Не хочу більше месій. Хочу державу з владою, яка робить свою справу, часом помиляється, але в такому випадку є важелі громадського впливу. Ющенко не такий. Йому треба подякувати і перегорнути наступну сторінку.

Але окрім тих, кого я називаю "ми" і "вони" є ще один прошарок, який усвідомлює себе над нами всіма. Ці мудрагелики стверджують: я ж ще тоді розумів, що Ющенко не лідер, він не принесе нічого доброго, і коли ви, мовляв, галасували до надриву "Ю-щен-ко!", я попивав каву і меланхолійно шкодував, що тільки через 5 років ці "майданівці" доженуть мене... Прочитала недавно міркування Костя Бондаренка "Реабілітація майдану". І так мені прикро стало. Невже він так і не зрозумів, що Майдан не потребує реабілітації? В чому негатив тих людей, що з'їхалися з усіх кінців України в київську невідомість? У тому, що "вони" привели до влади фігуру дрібного калібру Ющенка? Але ж насправді Ющенко був лише атрибутом Майдану, бо там зібрались ті (в основному, звичайно), хто подолав суспільний страх, хто спромігся взяти на себе відповідальність за завтрашній день в Україні, хто розумів, якщо він не вийде в ці дні на Майдан зі своїми дітьми, то танки можуть піти на дітей чужих матерів, хто першими самовіддано кинулись на захист свободи. А потім, перечитавши ще раз аргументацію К. Бондаренка, я побачила прихований психологічний підтекст - насправді цю статтю треба було назвати "Реабілітаія себе". За шатами філософізму - громадянський страх, особистість, поневолена українською ментальністю з її ключовим кредо "Моя хата скраю..." Правда, кінець деформований: бо я багато знаю!..

День Свободи. 2009 рік. Ми сміємось, пересипаємось дотепами, показуємо пальцями на бігборди... і п'ємо каву. Наші очі порожні і холодні. Ми пишаємось своїм блазнюванням. Ми втратили любов. Ми нікчемні, а від того нещасні.

А 5 років назад... Вони ходили у промоклому взутті по київській бруківці, вони носили помаранчеві стрічки біля серця, вони плакали, коли Пономарьов співав гімн України, вони дивились одне одному в очі, і в очах тих було скільки невимовного щастя...

Ох, лох...

Заріклась виходити у свята на Набережну вечором. Збільшений градус спиртного діє миттєво. Звідусіль матюки. Навіть не такі, яких маркують «смачні», а так собі, між плювками, між поцілунками, між позіханнями…

Ні, краще вже вдома. Не відношу себе до чистоплюїв-інтелігентів, які радикально очистили свій інфопростір, і тому телевізори (аж два) у моєму інтер’єрі є. Навіть слухаю досить часто. Але появилась нова забавка – інтернет. Колись у Соломії Павличко читала, що вона привезла перший персональний комп’ютер. Боже, це ж зовсім недавно!.. Я теж можу пишатись, що мій ноутбук в нашому університеті був першою диковинкою. Було колись… Довго до інтернету мала трепет, як до чистого вікна, чистої сторінки. Втім, він і зараз для мене Світ. Але Світ, як він є, світ для всіх.

В мережі не треба чекати свята. Просто хочеш подивитись новини – і читаєш море матюків або їх евфемізмів з претензією на оригінальність, навіть в назвах. Таке враження, що читаєш коментарі футбольного матчу: Дебіл, Шева! Срна на сра…! «Ментам» каюк!..

А тепер просто підставте прізвище будь-кого з чиновників чи політиків, на вибір. Переконана, що все це буде у завтрашніх новинах. Так і живемо, день зо дня. Мені здається, що ця пошесть пішла від Президента. Виявляється, він таки має вплив на широкі кола (чи сам з тих самих кіл?). Ні, я його недооцінювала, каюсь. П’яні підлітки з фан-клубів маскуються у аналітиків, експертів, кореспондентів і успішно відвоювали собі більшу частину блогосфери. Жаль.

Але все-таки… Через карантин мала більше часу на подорожі лабіринтами нету. Дякувати Богу, ще не масово втікають з цього світу ті, кого хотілось читати. Є ще лицарськість, здоровий гумор, світлі голови, закохані серця. Як не дивно, є ще, окрім реклами й білбордів, поезія! Головне, набратись духу і швиденько пробігти повз той лохотрон, повз назви, що чіпляються, як злидні, під свист і сичання маленьких

мохнатих махнят.