Емоційно це мене діткнуло сильно. Але минув час. Мій ненаписаний пост, переказаний вже кілька разів, втратив внутрішній нерв. Але задля мітки самій собі запишу хоч його схему.
Пропозиція у вигляді напівпрохання-напівнаказу зверху щодо оцінки студентові мене не застала зненацька. Таке буває у викладацькій роботі. Але на цей раз, всупереч нібито логічним аргументам співрозмовника, все в мені збунтувалось. Зокрема різанув такий аргумент: «Ми ідіотам ставимо – а тут своїм…». Це правда, але в такому випадку ми прирівнюємо «своїх» до «ідіотів», даємо їм життєві уроки: все вирішує «дах» над нами. Врешті, є якісь абстрактні обставини, але бачити конкретно людину, якій по суті «дарують» диплом за певні послуги… Причому молоду людину, якій колись на парах через літературні образи намагалася давати уроки моралі… Це для мене було заскладно прийняти. І я вибухнула.
Перше бажання було – піти і не повернутись. Можу собі це дозволити. І, ймовірно, так би і вчинила. Але мимохіть пригадала всіх цих лицарів «чистих рук», які, по суті, є лише позою нікчемності. Навіть промова Ліни Костенко на 80-річчя спрацювала засторогою. То що – Забужко мала рацію, розбивши в пух і прах «її величність» Ліну Костенко? Адже, оглядаючись на пройдений шлях, все-таки велика Ліна шкодує передусім, що друкували її не на тому папері (!), а хитрі видавці ігнорували її авторські права. І своєю «другою внутрішньою еміграцією» Костенко пишається, бо скрізь (тобто нагорі) були не такі, як треба, не «з чистими руками». Тож тоді, коли дезорієнтований люд втрачав авторитети за авторитетами, Костенко мовчала. Що ж, має право. Письменника все-таки може виправдати творчість.
А моя внутрішня еміграція навряд чи виправдалась би.
Тільки для того, щоб без німбу святості мати можливості говорити зі студентами про мистецтво і про мораль. А хто без гріха, хай кине в мене камінь.
Публікації
Я вас дуже добре розумію.
ВідповістиВидалитиЗавжди є межа, за яку небезпечно заходити, кожен з нас хоч раз, але поступався принципами. Кожен робив негідні вчинки. У мене наприклад є декілька таких, що я навіть згадувати соромлюсь. Ви перша людина, що розповіла про свій відступ.
Навіть армії відступають, і ми завжди відчуваємо, коли це відступ, а коли втеча.
Дякую вам за урок відвертості.
Усвідомлення, що відступ не є зрадою, чи дезертирством — додає сили.
Мені досить часто доводиться інтуїтивно ловити ту межу у стосунках з людьми від яких я залежу, за яку не можна заступати. І кожного разу мене мучили докори сумління — я боюся? Я лукавлю? Знаходячи компроміс я зраджую принципи?
Світ справді не лише чорний та білий, а шлях до мети не завжди буває прямим.
Дякую за розуміння
ВідповістиВидалити