Квитків на Київ нема (без Юлі)

Хочу бути в Києві. Важко змиритись з власним безсиллям і безпорадністю перед цинізмом можновладців і мовчки спостерігати за ґвалтуванням свободи. Де наша "міліція з народом"? Завтра вона буде перекривати дороги тим одиноким сміливцям, які вирушили на Юлин Київ.
Та що дивуватись міліції? При таких "інтелігентах" чи може бути інакшим зашорений військовик чи звичайний обиватель?
Кожного з підписантів резонансного звернення до през. знаю, з деякими спілкувалась. Якщо по правді - "народ такий, добрячий, та плохий". Кожного хочеться запитати особисто: як можна декларувати якісь загальнолюдські цінності, а чинити так примітивно-холуйськи? Та кого питати? Найневинніша нібито у цій когорті Богомолець... Та надто довго вона входила в роль багатогранної іконоподібної особистості, їй треба проміння від слави влади... Фальшиве золото без них не блистить. Цікаво: знаменитий її прадід народився у Лук'янівському СІЗО. І тепер ініційований нею лист (псевдоініційований, але і в ділових зверненнях Богомолець до президента, що вона сама опублікувала, той "рахат-лукум" таки перевищує міру можливого) освячує шлях у Лук'янівське СІЗО єдиної лідерки опозиції у квазібілоруській Україні.    
Диву даєшся короткозорості Забужко. Яке там золоте правило: інтелігент завжди на боці слабшого, завжди в опозиції!.. Ото вже забужківський український ментальний бзик ("щоб у сусіда корова здохла"), що сконцентрувався в гендері: кожну впливову жінку в Україні вона топить словесною отрутою. Для неї нема різниці між підписантами "за Юлю" і "проти Юлі" - всі нібито нещасні жертви. Людей, що з різних причин не залежать від влади і висловлюють свою позицію вона прирівнює до тих, хто будь-як намагається вберегти своє посадове крісло або його ілюзію. Очевидно, кожен з них має свою мотивацію та аргументацію. Скажімо, "рятую для України інститу/академію/клініку" ціною компромісу. Ні ж бо! - краще втратити інститут, ніж віру в чесну національну інтелігенцію. Бо це гаплик Духу.
Та Бог з ними. Чи велика втрата? - коротичі, цибульки, танюки. Маю втіху лише від того, що так категорично і різко плюнула на них громада веб-серфінгістів. Інколи, читаючи реактивні репліки на те чи інше інтернет-повідомлення, смієшся і плачеш від дотепної оцінки народом своїх так би мовити речників. Тю, та вони набагато розумніші і порядніші, ніж ті, хто ходить в золотавих рамках ВІКІПЕДІЇ по грішній землі.
А до Києва треба їхати. ЮВТ - знакова персона. Для когось "Юлька" (так чомусь говорить і моя гостя, що причисляє себе до київських "шістдесятників"), для когось "Юлія Володимирівна" (так, переповідаючи теленовини сусіду, називала її ялтинська бабуся у халаті з волошками). Кинули за ґрати Юлю, але погляньте уважніше на небо - воно "в клітинку". Це і є перспективи України.
Сьогодні на вечорі пам'яті Лесі Українки буду розказувати про похорон письменниці. Та чи про Лесю будуть мої слова?

Напіврослинне

Напіврослинне

Трохи про чудо літа, моря... Щоранку і щовечора поринаю в натовп приїжджих. Купаюсь в звуках рідної мови. Я ж ще добре пам'ятаю, коли українці або автоматично переходили на російську в Ялті, або ж... говорили тихенько, боязко. Останнє - особливо принизливо. Тепер зовсім інакше. Мову чути скрізь. І симпатичний, такий органічний суржик... Море відтінків, як у моря. Які гарні обличчя! Гарні усмішки. Правда, в Ялту їдуть люди без фантазії, бо надто вона розтиражована і гамірлива, як попса. Я люблю Ялту, але іншу. Південний берег Криму треба відкривати, причому постійно. І знаходити закуток, де ніхто не завадить Тобі на кілька днів стати рослиною.
На жаль, поки що це для мене недосяжна розкіш. Або просто той трудоголік, що сидить в мені, надто впертий. Поки що - 10 хвилин ранком і 20 хвилин ввечері. Це моя хмільна доза. Більше - в межах Ялти! - важко витримати. Це вже і мої друзі зауважили - у нас всіх виробилась кліпова свідомість: якийсь миттєвий рух, сплеск, спалах... і перемикаємо на наступну картинку.
Але зворушливо навіть спостерігати за людиною, яка просто сидить над морем і дивиться в далечінь.
І якось з острахом і водночас прихованою радістю рахуєш дні. Немов до звільнення. Залишилось 28 днів літа. Бо щастя, щоб його цінувати, повинно бути мало.  

Чекаючи на...

Суботній вечір. Літо. Розваги - у кожного свої. Футбол, фейєрверки, восьминіг, замовлений ресторані... І все ніби нормально. Подумаєш, два -енко під судом!.. Прикро, що суспільство, яке колись показало приклад світу, як слід не миритись з брехнею влади, нині абсолютно гниле. Це не просто суд двох політиків - НАМ плюють в очі. А ми кажемо - "божа роса". Мій землячок Фірташ сильно стурбований національними інтересами - ??? Той, хто обібрав Україну, як липку!.. Особливо потішно виглядає Азаров. Він розкриває очі цьому гнилому суспільству: бач, мовляв, Тимошенко хотіла здати Україну Чорноморському флоту Росії. Так ви це зробили самі! А тепер моралізуєте і хочете засадити за решітку тих, "хто хотів". Абсурд повний. А ми все перезуваємо черевики, чекаючи на Годо...
Юро, Юлю, дай Боже Вам сили бути мудрими, щоб випрадати хоч якось для себе народ, вартий зневаги.

Прощання через океан

Прочитала книгу листування Забужко-Шевельова. Належала до противників цього проекту. Вкотре болісно реагувала на снобізм Забужко. Звідкіля в неї ця хвороба? Комплекс неповноцінності? Пафос зарахуваня себе до тих, хто "прийшов зарано", - абсурдний. Тут же вона зауважує (мудро), що нація, по-шопенгауерівськи, складається з мертвих героїв і живих обивателів. То якщо ти претендуєш стати "героєм" - мусиш (!) приходити зарано. Однак ОЗ треба ще й обивательської радості від живих - скупатись в аплодисментах. Оце сидіння на двох стільцях підтверджує улюблену примовку Олени Пчілки: "Натуру важко одмінити".

Однак мушу визнати, що на сторінках гострого відчуття відходу Шевельовим пережила катарсисні поштовхи "другого" прощання з тим, кого ОЗ, з незмінною послідовністю щодо своїх героїв-об'єктів, робить по-панківськи "заброзовілим" (безсумнівні асоціації - дух і навіть стиль совка навиворіт), але все ж гарно визначає - людиною-культурою. Такий щем відчувала, коли стало відомо про смерть Шевельова. Особливо пам'ятним є болісна реакція ув очах моєї студентки, якій я сказала сумну новину на порозі університету.

Врешті, згадалось чимало, зокрема спілкування в Америці з тими людьми, що були вхожі до Шевельова, про яких згадує ОЗ, їхні листи...

А сьогодні зранку чомусь виринуло в пам'яті з глибокого дна мого дитинства прощання з американцем-діаспорянином, який у розпал "холодної війни" чудом прорвався на батьківщину, у моє рідне село. То було справжнім свято не лише для однієї родини, а для всієї громади. Тиждень-два всі відчували якесь особливе піднесення - відкрилась можливість для контакту двох світів. Я була ще зовсім малою, більше чула з переказів, але уява мені домальовує саме прощання. На останній день "гамериканця" проводжали сотні людей аж за село (і жодна партія не платила за акцію!). Натовп у вишиванках, шаркання ніг... Була музика - навряд чи духовий оркестр, скоріше весільні троїсті музики. Час від часу співали і... голосили. Розуміли - востаннє (!) той вже немолодий дядько дивиться на краєвиди батьківської землі, і всі відчували дику несправедливість світобудови. Ось уже і колія за шлагбаумом, ось уже і знак, що село закінчилось, ось і останній поклін...
Господи, свобода - гарна річ, ми тепер можемо виїжджати, куди завгодно, але зроби так, щоб змогли і повертатись.

Університет +

Дивно чути обіцянки блага за умови об'єднання університетів. Ну, об'єднались добровільно-примусово 4 квазіуніверситети (в різних кінцях великого міста) - невже в них стане більше комп'ютерів, фондів бібліотеки, класних викладачів? Зменшиться кількість ректорів і проректорів, що сумнівно? І це варто роздувати як вдалий експеримент? Насправді треба говорити чесно: мета - скоротити кількість студентів і кількість викладачів. Але за умови нинішньої безчесної влади нема ніякої гарантії, що студенти залишаться більш здібні, а викладачі більш сильні. 

"Нічні концерти"

Люблю я все-таки цю річ Бажана. Рука старого поета тягнулась до радіоприймача, і під впливом почутої музики народжувались вірші. Я теж наближаюсь до цього віку, коли вже "не спиться". Після   тривалого шаленого ритму, який вимагала дисертація, можу собі дозволити пізно ввечері бавитись пультом, гортати сторінки книг, шукати невідомо що в інтернеті. І думати. Зокрема над концертами. Так що ж було на майдані з нагоди Конституції? Нормальний патріотизм? куплена масовка Януковича перед судом Тимошенко? ностальгія за українською піснею? амністія ющенківських придворних співаків (Юлині цього ще не заслужили)? Принаймні, концерт сильно відрізнявся від того, що кілька днів назад приурочили до Дня молоді.
Цей семіотичний сигнал я ще не розгадала. Але часом я бачила в натовпі "майданівські" очі. То невже "надія є"?

Я повертаюсь до свого блогу. До себе. До нічних екзерсісів. Ймовірно, вони зафіксують не лише нічні концерти, але й те, як я змінилась (змінююсь, змінюсь), і те, як не змінилась (не змінююсь, не змінюсь). Останнє - маловтішне, але, мабуть, ілюзорне. 

"Регіональна" логіка

Янукович привітав Новоград-Волинський з ювілеєм Лесі Українки. Виявляється, це тепер у нас регіональне свято. Принаймні, з погляду партії регіонів. Шевченкові роковини тепер будуть відзначатись у Черкасько-Київському регіоні, Сковородинські – у Харківському і т. д.

Либонь тепер, як каже моя юна колежанка, двістігривнева купюра буде ходити тільки по Волині, стогривнева – по Черкащині, а в Криму будуть розплачуватись , по-своєму як належить нащадкам Роксолани. 

Соборність по-ялтинськи. Початок історії.

У нас теж був офіціоз і громадянська ініціатива. Спочатку біля покладання до квітів влади. Масовку їм створили рештки колишньої національно-демократичної громади та школярі і студенти, які були просто статистами.
Але... Паралельно з ініціативи Ялтинського студентського парламенту на Набережній створили "живий ланцюг".
Ніколи не думала, що писатиму такі слова... Насправді для нашого курортного лінивого міста - це щось неймовірне. Я живу тут чверть століття, і всі потуги старшого покоління були здебільшого "свій-для свого-про своє". А тут - відкрито і для всіх. Резонанс ще сама не усвідомила. Але факт залишається фактом - щойно по телевізору показували репортаж про День злуки у столиці, а провінцію репрезентували Львів і Ялта.
Не можу натішитись молоддю, яка стояла, взявшись за руки, з синьо-жовтими стрічками, квітками і такими сонячними посмішками. І причому жоден куратор чи декан не сприяв цій велелюдності. Це  дійсно чудо. Покоління, яке ще не народилось, коли був створений той незабутній ланцюг, який став сигналом про народження нової України, зробило свій вибір на користь патріотизму і соборності. А день нам випав - справжній поцілунок небес. Ніде, крім Ялти, великий стяг з синьо-жовтих кульок не плив у такому сяючому верхів'ї.
А потім найбільш стійкі прийшли вдруге до пам'ятника Шевченка. Поклали квіти, почитали вірші. І паралельно відбулась ще одну злуку - між двома поколіннями. Біля Шевченкового постаменту вкотре відчула геніальність його рядків: "Не вмирає душа наша, не вмирає воля..."
Для мене це не лише день соборності, але день воскресіння.
Тепер можна спокійно сидіти на призьбі і лускати насіння: у нас виросли гарні діти.   

Нація в парику

Оголошена партіями і громадськими організаціями акція вшанування жертв голодомору в Ялті зірвалась. Чи то організатори кепські, чи то вправно нас розвели "януковичі". Одинаки бігають по Набережній і розводять руками: "Де ж?". А тут доходять звістки, що у міськраді пропонували так званим "лідерам" зустрітись в різних місцях і в різний час.
А тим часом Набережна не припиняє своє вічне свято. 15  градусів тепла, звідусіль долинає музика, і навіть пенсіонери у загальнонаціональну хвилину мовчання шпарять гопака.
За семіотичними вченнями пам'ять зберігається у волоссі, історико-культурна теж. Мабуть, ми нація в парику. Хто ж його нахлобучив нам на голову, що ми не встигли отямитись?
І тільки в на балконі Музею Лесі Українки горять свічки.
Сумно.

Доктор Костецький

Один день вдома - оптимальний термін для повернення в дитинство. Встигла я багато. А головне - зустріла друга юності. Колишній шибайголова, який в студентські роки умів, по-котячому примружившись, спокусливо повторювати "Гори! Море! Шашлики!", тепер авторитетний лікар.
У регіоні, який ще донедавна називали депресивним, він зумів розгорнути на базі маленької амбулаторії справжній медичний проект, до якого тепер звертаються з ранку до ночі мешканці трьох областей. Вразив не так прект, як повна віддача доктора, здатного ігнорувати матеріальні дивіденди, повністю зосередившись на моральних. Дивовижною є його житейська оптика - він вміє бачити мудрих, гарних, сильних і душевно щедрих людей, як серед молоді, так і серед літніх фахівців. Власне, годину (яка переривалась постійними дзвінками з проханням проконсультувати) він говорив про таких людей з глибокою вірою в те, що Помаранчева революція стала точкою неповернення. Можна і треба працювати всупереч абсурдній владі. До речі, коли по телефону мого друга запросили до команди, що боротиметься за місцеву владу, відповів: "Мені це нецікаво". Але прикладає чимало зусиль, щоб до владного ешелону увійшли недурні депутати (абстрагуючись від кольорів), з прицілом на їхню підтримку тих, хто здатен на маленькі перетворення всупереч "стабільності".
Невже це той кучерявий хлопчисько, якого я знала? Невже це той чоловік, який пережив купу випробувань і впав у розпач (про що мені розповідали)? Невже людина з такою медичною бібліотекою і таким списком передплачених видань просто сільський лікар?
І невже можна після цієї зустрічі всерйоз сприймати ниття слабаків, яке перетворюється на постійний фон вувузел? А виявляється звук і колір світу, що нас оточує, може бути іншим.

Хто така Янукович Надежда?

Вся дорога до Ялти обвішана гаслами "Янукович надежда Крыма". Наш дотепний гість постійно перепитує з-за керма авто: "А хто така Янукович Надежда? Людмилу знаю, а  Надію...".

Семіотичне

Гріх жалітись, бо ми, українці, таки маємо заступника.
Коли козацькі нащадки весь порох тратять на Юліну спідницю або колупання в носі з розумним виглядом, то якась сила таки виразно говорить п. Януковичу: "Воздасться!".
Чим тобі не попередження "Слова о полку Ігоревім"?
Але якби всі ті, хто від душі посміявся, зрозумів інцидент ще як і послання до себе:
"Зрости в собі ялинку...!"
Це ж так просто: "Борітеся - поборете! Вам Бог помагає".

Вавілонський полон

Після резонансного «харківського» ґешефту Януковича повертатись в Крим особливо прикро. Мов обпльована. Майже в кожному зустрічному погляді вгадую тріумф прихильників невмирущої ідеї «російського Криму». 

На Заході України – хтось готовий взагалі відмовитись від Сходу і Криму, хтось вираховує мізерні набутки і готовий йти на уступки за більшу кількість нулів у кінці ціни. А тут…Насправді ніякими грошима не виміряти втрату гідності українців, які ще досі балансують на грані власної самоідентифікації.

Завжди стояла на позиції, що незалежність варта того, щоб за неї платити, навіть дорого платити. А нас тепер бавлять оповідками, що українцям, як жебракам, будуть наливати трохи юшки зі столу сусідів. І закликають цим гордитись.

А особливо блюзнірським виглядає обурення «противсіхів», які все зробили для того, щоб до влади прийшов «господарник» Янукович.

Здається, я втрачаю рештки оптимізму. 

Полемізуючи з Сверстюком

За останній час двічі мала нагоду слухати Євгена Сверстюка, з яким познайомилась ще років десять назад. Відразу зізнаюсь: на блозі цього сивочолого авторитета вже неодноразово подаю голос «проти», багато в чому не розділяю його переконання. Але його сковородинська святість і поважний вік відкинули в мене бажання полемізувати. Тому подумки вступала в дискусію з автором лише читаючи у вагоні книгу Сверстюка «Не мир, а меч».

Намагалась свою упередженість нейтралізувати. І справді, прочитала деякі факти, що розширили мій фактаж про відомих українських культурників, зокрема про Гоголя і Малишка. Але все ж здебільшого мене не покидав спротив зі спалахами іронії, а то й сарказму.

Ще раз повторю, філософія автора для мене цілком прийнятна, але практичне підтвердження його розуміння істини подекуди виглядає абсолютно непереконливо, наївно і навіть облудно.

Головний кришталик в очах Сверстюка – Євангеліє, з ним сперечатись важко. Але крізь нього світ – напрочуд простий, чорний і білий, з чіткими кордонами між ними. Мій досвід зробив мене апологетом іншої істини: світ напрочуд складний, де переплітається грішне з праведним, яких не розділити навіть найтоншим скальпелем Біблії. Можна позаздрити Сверстюкові: він вірить у свої однозначні оцінки, не мучиться сумнівами, а в мене так не виходить. Впадає в око і непослідовність автора: одним він дає шанс на очищення, а інших прирікає на вічну зневагу. Він часто оперує, скажімо, іменем Лесі Українки, яку також спрощує до неймовірності. А чимало очевидного бачити не хоче.

Втім, може кожен з нас вибудовує собі певні координати, які здаються йому моделлю істинного розуміння світу, так само непереконливими будуть для іншого мої пріоритети, віра, життєві акценти. Не хотілось би впадати в претензійність, бо Сверстюк – вартий поваги, він не той агресивний просвітянин чи апофігіст, крикливий наступ яких чути звідусюд.

Принаймні прегарні слова він вибрав на обкладинку, їх читаючи, я можу кивати тільки схвально:

«Якщо зібрати співучасників Христової драми, то най живучішим виявиться в кінці другого тисячоліття Пилат – холодний і байдужий до драми. Він знає правду, але це ні до чого не зобов’язує. Він зневажає юрби, але прислухається до них. Він виконує чужу волю й умиває руки».

Світ ловив мене і… впіймав

Емоційно це мене діткнуло сильно. Але минув час. Мій ненаписаний пост, переказаний вже кілька разів, втратив внутрішній нерв. Але задля мітки самій собі запишу хоч його схему.

Пропозиція у вигляді напівпрохання-напівнаказу зверху щодо оцінки студентові мене не застала зненацька. Таке буває у викладацькій роботі. Але на цей раз, всупереч нібито логічним аргументам співрозмовника, все в мені збунтувалось. Зокрема різанув такий аргумент: «Ми ідіотам ставимо – а тут своїм…». Це правда, але в такому випадку ми прирівнюємо «своїх» до «ідіотів», даємо їм життєві уроки: все вирішує «дах» над нами. Врешті, є якісь абстрактні обставини, але бачити конкретно людину, якій по суті «дарують» диплом за певні послуги… Причому молоду людину, якій колись на парах через літературні образи намагалася давати уроки моралі… Це для мене було заскладно прийняти. І я вибухнула.

Перше бажання було – піти і не повернутись. Можу собі це дозволити. І, ймовірно, так би і вчинила. Але мимохіть пригадала всіх цих лицарів «чистих рук», які, по суті, є лише позою нікчемності. Навіть промова Ліни Костенко на 80-річчя спрацювала засторогою. То що – Забужко мала рацію, розбивши в пух і прах «її величність» Ліну Костенко? Адже, оглядаючись на пройдений шлях, все-таки велика Ліна шкодує передусім, що друкували її не на тому папері (!), а хитрі видавці ігнорували її авторські права. І своєю «другою внутрішньою еміграцією» Костенко пишається, бо скрізь (тобто нагорі) були не такі, як треба, не «з чистими руками». Тож тоді, коли дезорієнтований люд втрачав авторитети за авторитетами, Костенко мовчала. Що ж, має право. Письменника все-таки може виправдати творчість.

А моя внутрішня еміграція навряд чи виправдалась би.

І я поставила оцінку.

Тільки для того, щоб без німбу святості мати можливості говорити зі студентами про мистецтво і про мораль. А хто без гріха, хай кине в мене камінь.

Табачник - но пасаран

З першої миті, коли у Верховній Раді, було названо ім'я Табачника як міністра, у мене волосся стоїть дибом і стискаються кулаки. Знаю про цю людину не лише з резонансних публікацій, нерідко в кулуарах науковців всотувала про нього мерзенну інформацію, не сподіваючись, що він буде колись керувати сферою, у якій працюю сама.Рада щиро за студентів, які продовжують кращі традиції українського студентського бунтарства. Інтуїтивно здогадуюсь, що цей тест не пройдуть пихаті ректори, які завжди вміють пристосовуватись. Нарешті їхнє глухе мовчання перервав Квіт.А що далі?Битва на рівні облрад? Знову розірвана Україна? Стінка на стінка: українці vs росіяни через гебрея-ксенофоба? Не хотілось би бути Кассандрою, але змиритись з цим ганебним фактом неможливо. Найрозумніше було би Табачникові піти самому. Але якщо він і його команда впруться, треба шукати більш радикальні заходи. І хай там кажуть, що Табачник - лише маневр хитрого яника. Просто треба спочатку ліквідувати цю наживку, і з набутим досвідом всім миром викурювати інші одіозні постаті. Оце єдино реальний опір проти мафії при владі з її невербалізованою атиукраїнською програмою.

Янукович vs Леся Українка

До останнього сподівалась, що дату інавгурації перенесуть. Жаль мені дуже ту ауру 25 лютого - День народження Лесі Українки - осквернити тавром на хитромудрій пиці українства: "Янукович - наш президент". Наш???

Багато років цей день налаштовував мене на інше. Леся - дама сувора, вона лицемірства не прощає. Але й вчить не зловживати пафосом...

Будемо вчитись жити "за Януковича". Навіть більше - створювати громадянське суспільство, інтенції до якого звів нанівець Ющенко. Загальновідомо, що негативні емоції володіють більшою рушійною силою, ніж позитивні.

Але перші голоси, які намагаються авторитетно звучати всупереч..., схиляють мене до думки про природжений мазохізм нашої ментальності. Українці все зроблять задля того, щоб було гірше, а потім отримують кайф від видимості власного героїзму. Я все про тих же сверстюків і забужків, які свідомо підштовхували Україну до коронації Януковичем, а тепер, бачте, починають ставати з ним на прю.

Ну ось, я ще раз собі довела, що також українка, бо не хочу бути овечкою з пастви Тягнибока або Сверстюка. Не закладений у нашу свідомість ген єднання. Але чому не минається старосвітське шукання месії, сподівання на ідеального найманого службовця (президента) з "глибоко національним обличчям", замість того, щоб на віражах історії просто прорахувати наперед кілька кроків?

Отож - завтра 25-е. Думаю, що у товаристві, серед якого я проведу цей день, навряд чи часто будуть згадуватись слова "інавгурація", "президент" і т. п. Якщо так, то нічого й не сталось. Все залишається по-старому. Одного б хотілось: щоб часом Герман, яка любить велично демонструвати, що засвоїла шкільну програму, не згадувала імені "Леся Українка", "День народження" і т. п. Не говорили б про "перемогу демократії", яка давно підмінили маніпульованою "охлократією", причому гордовиті пани з Америки і Європи роблять вигляд, що цього вони не помітили, а насправді скоріше їх влаштовує тиха й тупа Україна.

Хай там буде їхнє свято, а у мене - своє. Не останнє ж?

А по утру они проснулись...

Ну ось і прийшов цей ранок, коли не хочеться відкривати очі...

Чи було щось несподіване? В принципі, ні. Все йшло до того. Але від того не менш прикро.

Ті, які досі кажуть, що різниці між кандидатами нема, невже не чули, як нагло "регіони" перейшли на російську мову в першому ж зверненні до виборців після голосування?

Очевидно, на Заході України мало що зміниться. А тут, в Криму, весь той пісковий замок українського, який я намагалась сприяти в міру сил вибудовувати у пущі, рухне. Поступово тут відбувались зміни, а тепер... Принаймні - все загальмується. Не певна, чи зможемо ми без підтримки команди Юлії Тимошенко відбудувати музей Лесі Українки. І як тепер сприймати нового міністра "культури без культури", лакизу Гришка, про якого я вже писала? Переконана, що на спеціальність "українська мова і література" в університеті набір скоротиться. От і прийдеться, якщо не мені, то моїм вихованцям, їхати зі своєю освітою і дисертаціями заробітчанами в західне гетто, бо енергія побудувати державу на своїй землі раптом вичерпалась. У ХХІ столітті слід оголошувати чергову партизанську війну за українську мову.

Важко дорікати виборцям. За результат повинна взяти на себе відповідальність інтелігенція, та сама, що колись стояла (чи звисала з хмар вищості) зі мною плече в плече на Помаранчевому майдані. Це ті 3 проценти повністю деморалізованих "месією" Ющенком. Чи не парадокс - з рук Кучми ми відмовились "брати" Януковича. Пройшло 5 років, причому він зовсім не змінився, такий же бандит з примітивним мисленням. І тепер нам цього ж Януковича нав'язав сам Ющенко. І не спрацював той внутрішній спротив, який є, є, є - десь глибоко прихований в українців, але приспаний абсолютно злочинною ідеєю "чистих рук".

Дежа вю. Знову розрив ті самі три проценти. Тільки Ющенка ми кинулись витягувати, і суди доводили фальсифікацію. А що тепер? Просто фальсифікації стали узаконеними, до чого доклав рук сам гарант. Чистих?

Нація без імунітету

Мала честь за останні дні стати героєм двох публікацій. З компроматом. Таким абсурдним, що інколи мені здається, що, може, авторка просто не дочула, отож і вийшов "зіпсований телефон". (І як тепер мені вірити у ті масові компромати, які блукають в інфопросторі, а довірливі реципієнти ковтають пілюлі наклепів і приймають їх за чисту правду?). Але це слабка втіха. Я ж бо знаю авторку. Для мене не секрет, що вона психічно хвора людина з манією власної величі. І з мого боку було б аморально викликати її на прю, щось доводити, виправдовуватись. Та все ж - її друкують, її читають (часом). Як би там не було - магічний вплив має регалія: лауреат премії такої авторитетної людини!.. Знав би той авторитет, хто цю премію отримує. А втім - може і він схвалив би цей вибір?

Б-р-р-р!.. Це вже щось зі мною коїться під впливом неймовірної інфрормації в ЗМІ за останню добу. Нудить. Навіть не від політиків в овечій шкурі. А від тих численних циніків, що так старанно демонструють свою незалежність, критичність, мудрість... Але все це - "так зване", фальшиве. Бо добрими намірами, як відомо, вимощується дорога в пекло. І це так звані інтелігенти складалися вдвоє, щоб по їхніх спинах Яник переможно крокував до ощасливленого Ющенка. Деякі з них ніби схаменулись в останні дні. А раніше? Хіба може людина з вищою освітою загубитись у трьох соснах? Може, якщо одна з цих сосен отруйна, а імунітет начисто відсутній. Ну що ж - отримаймо те, чого варті, нація "дебілів", "геноцидів" і "козлів".

Є один лише шанс - показати характер ВСУПЕРЕЧ. Пожертвувати тою хитруватою частиною українця, який завжди скраю. Прийшов час, коли треба виходити з криївок.

Час минання

За давньою традицією намагаюсь до дня свого народження приурочити похід з друзями у театр. Цього року нікуди не виїжджали. Навпаки, повернулась сама у Ялту, що відзначала чеховський ювілей. Отож - "Три сестри" у постановці англійця Доннелана. Вистава, яку високо оцінив Париж, розкритикувала Москва, у Ялті пройшов по-паризьки. Сама я була у числі іроністів-критиканів, але наприкінці все-таки "рушниця" вистрелила. Під час антракту, стоячи у довгій черзі за кавою, неодноразово чула, як ялтинський бомонд обговорював свіжу новину - "перл" Януковича про "українського поета" Чехова. Ви б бачили ці високомірні посмішки, примружені з іскринкою погляди над бокалом добірного вина! От ім'я режисера Доннелана кандидат у президенети точно не вимовив би! Але найкумедніше те, що всі ці дами і джентльмени 7-го числа поставлять галочки біля прізвища Януковича і опустять бюлетень у скриньку для голосування без найменших докорів сумління. І в цьому в мене немає сумнівів.

Після вистави на утаємниченому романтичному пірсі з "Мадерою" ще палко сперечались про виставу. Родзинка була в тому, що чи не вперше об'єднала два покоління - друзів моєї молодості і супутників нинішнього "часу минання". І дійшли висновку, що робота літературознавця Доннелана - це більш переконливий текст Чехова, ніж ефектне використання матриці письменника у резонансних режисерських роботах. І без режисерських окулярів текст вийшов досить банальний і плаский, хоча і щему (як на мене) не позбавлений. Текст про час минання з ілюзіями, як запасними дверима, яких ніхто не відкриватиме, бо залишитись без ілюзій ще страшніше.