До Коцюбинського

Після традиційної камерної конфернеції в Ялті щороку плануємо культурну програму. Цьогорічна була скромною. Сімеїз - який все-таки дуже люблю, хоч брудний він до біса. А в Сімеїзі напрочуд тісно змикаються культура (точніше - руйнація екс-культури) і природа. Плюс національний колорит.
До речі - алея решток білих статуй практично знищена. Жахливий кітчевий дитячий майданчик жовто-гарячого кольору впихнули між деформованими декадансними скульптурами, які задумав, мабуть, якийсь гей-орієнтований шанувальник давньогрецького мистецтва початку ХХ ст. А мета розбивки лише одна - прикрити басейн (бо замість блакитної води там зазвичай ми бачили купу сміття). Газону теж нема - пустеля. Лише тіні залишились від вілл "Ксенія" і "Мрія".
Піднімались на Діву. В одному з доглянутих скверів своє лихо: всі лавки обписані антиянуковичівськими погрозами та популярним гаслом "Свободу Юлії Тимошенко!"
Піднімались на Діву. Влаштували неподалік пікнік.
Та все ж найбільше враження на мене справив маленький музей Коцюбинського. Нарешті сільська влада його відремонтувала. Експонати - копійні, але іншого я не збиралась побачити.
Та все ж своя атмосфера. Тихий прибраний дворик з інжиром, до якого веде закручена вулиця Коцюбинського, дерев'яний довгий балкон. А головне - вид на мечеть, всі імпресіоністичні барви, які так любив Коцюбинський. Направду гарно! Так захотілось провести тут якісь тусовки, щоб наблизитись до письменникових візій. І щось придумаю, сподіваюсь.
Шкода тільки, що так звані ентузіасти відновлення музею виявляється присвоїли подаровані для музею експонати. Ось такі в нас горе-патріоти. Нічого не змінюється.
- А яким буде море завтра?
- Не знаю. Але через сто років точно таким самим.
І люди теж.