Забутий незабутній рай надземний

Чи не вперше гостро відчула, що блог не може замінити щоденник. Останній місяць був надто насичений, не раз внутрішньо я фонтанила словом, але писати відверто з приводу пережитих подій не могла. Насамперед тому, що викидати в мережу приватні спостереження і дискусії з людьми, відомими в Україні, не є етичним. А тим більше додавати до їхнього іміджу чорної барви, якої й так, на жаль, не бракує в їхньому інформаційному довкіллі. Дещо таки не змогла не викласти в інших жанрах, але залишиться це, як говорили колись, «у шухляді». Наївно думати, що років через двадцять «моя правда» буде колись потрібна. Тому хвилі своїх емоцій приходиться переважно котити подумки. І ці неоформлені хвилі висмоктують енергію не менше, ніж їх публічна вербалізація.

Останні місяці втома тисне мене каменем, який не можу зрушити. Сьогодні – повне виснаження. Підкосив мене надмір масовки, де мені приходилось виконувати не останню роль. У цьому плані думаю про політиків з повагою. Це особливий дар публічності – бути весь час на людях, намагатись відповідати ситуаціям, очікуванням тощо. У мене за таких умов дубіє і скоцюрблюється внутрішній світ. У дитинстві після таких масовок на мене нападала недуга, діагноз якої визначали такий: наврочили. І мама-медик регулярно водила мене до бабці, яка «зливала віск». Я була зовсім мала, нічого не розуміла. Раціонально запам’ятала лише звук, ніби над моєю головою шкварили яйце. Пізніше, коли почала викладати, то після кількох лекцій мала гостру потребу стати під душ, щоб змити чужі погляди, сліди від блукання студентських очей. Одна згодом звикла. Але все ж активне спілкування з числом людей більше трьох – насилля над собою.

Оcтаточно мене добила вчорашня подорож, яка мала бути подарунком для гостей конференції. Але водночас стала одкровенням для самої себе. Цей дивовижний віковічний Крим, у якому стаєш безтілесним! Вбирати в себе цю неймовірну красу, серед якої фактично живеш, але у якомусь зачарованому колі зосередження на іншому, дрібному й егоїстичному!.. Безглуздість власного буття, можливо, висвітлило проміння трьох церков, трьох точок нашого маршруту, а особливо Георгіївський монастир, точніше той вид, який відкривається з колишнього храму Іфігенії. На цей раз гостроту вражень не хочеться переводити в слова. Вони виявляються зайвими, коли за вісім годин переливаються найтоншими відтінками барви неба, аж до глухої чорноти.

На відтинку дороги від Форосу до Севастополя грубо наліплено стрій яценюківських бігбордів, дико кричать хімічні кольори блуду на тлі благодаті кримських краєвидів. Не бачила більш переконливого образу: так недолуга людина псує світ манією своєї значущості.