Пост орденоноски без лоску і злости

У одному з попередніх дописів я писала про державні нагороди і навіть не уявляла, що незабаром сама буду у числі відзначених. Дивно, але сама собі людина здається завжди гідною, хоча збоку це не завжди так. Особливої радості повідомлення про нагороду на мене не справило. Мені не подобається, що тут наше суспільство ще не вийшло з первісного стану і потребує брязкалець, які комусь дають право надувати щоки. Врешті, тільки в колі моїх колег (по всій Україні, звісно) п’ятеро мають таку саму нагороду.

І все ж якийсь новий досвід я отримала. Переважно негативний. Не люблю офіціозу. Від його дихання все навколо стає мертве, штучне і формальне. Почалося з того, що через відсутність Президента чомусь надто довго шукали його портрет, щоб хоч таким чином всі перейнялись – «Ющенко з нами» (протокол-с). А далі все за сценарієм. Окрім, фуршету (а їсти ж хотілось! і келих вина трохи б прикрасив цю мундирну ситуацію!..). Наслухалась за кулісами чимало розповідей, щоб остаточно переконатись: навколо нагород купа інтриг, заздрощів, гендлювання, лицемірства, гордині. Але й гарні люди були навколо, талановиті. Отож не буду впадати в критиканство цієї видимості свята, що насправді є тільки дріб’язковою метушнею. Очевидно, суспільство потребує якісь орієнтири назагал виставляти, то ж тепер я буду таким собі стовпом з прибитою бляшкою.
Але як добре вдома! Забути про той фальшивий реальний світ у Києві, щоб пірнути у віртуальний, багатоликий і певною мірою більш справжній, бо в ньому ти не зразковий підданий, а деміург, суб’єкт, а не об’єкт з «лівої лапки» (за Малковичем).