Слабоукраїнці

Тігіпко. Купив "Трудову Україну" Сироти. Назвав "Сильною" і на блюдечку з голубою каймою подарував владі окупантів. Що тут скажеш? Вже багато чого написано толково. Я ось тільки згадую гордість тих молодих людей, які побачили в Тігіпку "третю силу". Скільки в них було самоповаги після виборів! Я ніколи Тігіпку не довіряла, але десь в глибині душі була рада за цих людей - вони не піддались тотальній агітації в російськомовному Криму за "проффесора". І тепер?..
Втім, з партійців Тігіпка тільки у Кужіль вистачило духу сказати вголос "Ні". ЖІНКА!
Ющенко. Свою позицію вважає єдино правильною. Слухає тільки себе. Але ж не сховати, що рильце в нього добряче у пушку. Вкотре довів свою мстиву і дріб'язкову натуру.
Ввечері з'явились коментарі Ванникової. Що Ющенко нібито проти арешту ЮВТ до оголошення вироку. У самого навіть не вистачило духу сказати це у суді або де-інде перед камерами.
Блогери. Імітують інтелектуалізм. Знаходять або подають аргументи, чому вони нині "понад" поєдинком, який вже кілька тижнів заполонив інтернет-простір. Ноль емоцій на фактично цинічну заборону влади відзначати 20-річчя незалежності України. Колись мені було по-своєму цікаво чути їхню думку позицію. А тепер... Сантехніки! Хто ще може пишатись своєю духовною опустошеністю і деградацією? Очевидно, колишня видимість позиції була у них випадковою, даниною моді чи що. Справжня їхня сутність - хуторянство, ноль градусів громадянства, малоукраїнство.

  

ШОК

У свій єдиний вихідний пішли на пляж. Не звернувши увагу на якусь смугасту стрічку, що перетнула мені дорогу, впевнено прямувала на свій улюблений п'ятачок, поки не побачила і  почула звідусіль осуд. Отямилась від усвідомленого - під якимсь рядном лежать трупи, певно потопельників. З жахом розвернувшись на автоматі побрела додому. Шок ! Не смерть так злякала. І навіть відсутність оперативного реагування оперативних служб. На відстані 5-10 метрів все вщент було заповнено тілами, які підставляли під проміння свої ляжки і попки. Власне, ніякої реакції на смерть. Все, як завжди.
Вже потім, рефлексійно нападала і на себе. (До того ж в ці дні - роковини материної смерті - мала тривожні сни, з блуканням по цвинтару)  Яка між нами різниця? Хтось засмагає поряд з трупом, а я просто хотіла, щоб його вчасно вивезли. І була би такою ж - одною з...
Смерть - велика таїна. І вимагає шанобливого ставлення до себе. Інакше ми губимо в собі людське.  

Мат

Поряд з моєю оселею будують триповерховий будинок. Вже не кажу, що прощаюсь з сонцем. Кожного ранку прокидаюсь від густого мату, яким поливають всіх робітники (хоча за всіма ялтинськими офіційними правилами будь-яке будівництво в Ялті влітку припиняється). Іду на море. Серед бабусь, сімейних пар і дітей стоять два "орангутанга" і спілкуються - з матом. Не вважаю себе чистоплюйкою, але коли тотальний словесний бруд лється без кінця, кулаки стискаються. Пішла до них з пропозицією відпочити на безлюдному острові, але почула - "Мы нормально разговариваем". І навколо всі мовчать. Настрій зіпсовано.
Де ж наше громадянське суспільство? Чому миримось? Того варті?
З останніх новин. Прочитала, що в Горлівці міськрада відмовилась поставити погруддя Стусу, навіть без вкладання коштів. Більшість депутатів вважають його ворогом, а один навіть сказав: "Это из-за него наших детей убивали!" (??!). Це ж Горлівка, університетське місто, а при владі ліміта. Зараз радять перевіряти не лише судимість, але й психічне здоров'я кандидатів в депутати. Але ж починати треба з мінімального - тест на оволодіння початковою освітою! Знання української мови, культури, історії - хоч би на рівні учня 4-ого класу.
Проте выдразу виникає наступне питання. А хто ж за такого телепня голосував? Яка в них освіта (мораль відсутня, очевидно)? Як так виходить - гарний синьоокий чоловік з немалими біцепсами цілий рік працював, щоб привезти свою дружину і двох дітей до моря, помилуватись рожевими відтінками крайнеба, бризками хвиль, щасливим сміхом дітей. Натомість слухає мат і... мовчить. Допоки?
P.S. Сьогодні довідалась, що колега з Музею Чехова, його багаторічна "кариатида", вчена з іменем, звільняється. Кажуть, світоглядний конфлікт. Новий директор, з донецьких, що не має ніякого відношення до культури... Не витримала. Задихалась в цій атмосфері. Там був мат безсловесний. І пішла. Поки що - у кращому випадку - коли чуємо мат, ми здатні піти геть. Але, як сказав поет, "Только этого мало".  
 

Окупація

Переглянула інформацію останнього дня. Особливо фото "Хрещатик кольору хакі...". http://sug.kiev.ua/news.php?id_news=28016. Гостре відчуття окупації. І це наперпедодні 20-річчя української державності. Ті, хто дійсно щось робив для цього, жив цим або просто усвідомив парадокс історичної української бездержавності і знайшов у собі тінь знищеного всіма попередніми владами українця, нині не мають права голосу. Знаю, що серед них теж багато непостійних, зрадливих, підлих і просто дурних, а ще більше - байдужих. Але все ж... Просто, як бидло, затиснути на узбіччі Хрещатика тих, які прийшли висловити думку, що суперечить лінії панівній партії, - так цинічно чинять лише окупанти. Вони хочуть нав'язати нам свої цінності (тобто їх відсутність).
Інша річ - хто ж ми? Подекуди, у стані відчаю, хочеться кинути цим невідомим, які пишуть дотепні (цілком суголосні моєму баченню) репліки в інтернеті: таргани, імпотенти, коли ж Ви відірветесь від дисплеїв, скинете маску ніків-інкогніто? Нас же більше від люмпенів, вигідних системі бандитів!
Інколи думаю інакше. Про якийсь Майдан-2 у мене фантазій не було. Все-таки гідність українців не зламлена остаточно. Це показали і ті, хто зреагував на заклики лідерів опозиції і таким чином відповів на виклик історії. Але і ті, хто не мовчить у віртуальному просторі інтернет-мережі, теж впливають на показник здоров'я нації. Та, окрім здоров'я, потрібні інтелект і сила. Без цього опір окупації приречений на фіаско.
   

Квитків на Київ нема (без Юлі)

Хочу бути в Києві. Важко змиритись з власним безсиллям і безпорадністю перед цинізмом можновладців і мовчки спостерігати за ґвалтуванням свободи. Де наша "міліція з народом"? Завтра вона буде перекривати дороги тим одиноким сміливцям, які вирушили на Юлин Київ.
Та що дивуватись міліції? При таких "інтелігентах" чи може бути інакшим зашорений військовик чи звичайний обиватель?
Кожного з підписантів резонансного звернення до през. знаю, з деякими спілкувалась. Якщо по правді - "народ такий, добрячий, та плохий". Кожного хочеться запитати особисто: як можна декларувати якісь загальнолюдські цінності, а чинити так примітивно-холуйськи? Та кого питати? Найневинніша нібито у цій когорті Богомолець... Та надто довго вона входила в роль багатогранної іконоподібної особистості, їй треба проміння від слави влади... Фальшиве золото без них не блистить. Цікаво: знаменитий її прадід народився у Лук'янівському СІЗО. І тепер ініційований нею лист (псевдоініційований, але і в ділових зверненнях Богомолець до президента, що вона сама опублікувала, той "рахат-лукум" таки перевищує міру можливого) освячує шлях у Лук'янівське СІЗО єдиної лідерки опозиції у квазібілоруській Україні.    
Диву даєшся короткозорості Забужко. Яке там золоте правило: інтелігент завжди на боці слабшого, завжди в опозиції!.. Ото вже забужківський український ментальний бзик ("щоб у сусіда корова здохла"), що сконцентрувався в гендері: кожну впливову жінку в Україні вона топить словесною отрутою. Для неї нема різниці між підписантами "за Юлю" і "проти Юлі" - всі нібито нещасні жертви. Людей, що з різних причин не залежать від влади і висловлюють свою позицію вона прирівнює до тих, хто будь-як намагається вберегти своє посадове крісло або його ілюзію. Очевидно, кожен з них має свою мотивацію та аргументацію. Скажімо, "рятую для України інститу/академію/клініку" ціною компромісу. Ні ж бо! - краще втратити інститут, ніж віру в чесну національну інтелігенцію. Бо це гаплик Духу.
Та Бог з ними. Чи велика втрата? - коротичі, цибульки, танюки. Маю втіху лише від того, що так категорично і різко плюнула на них громада веб-серфінгістів. Інколи, читаючи реактивні репліки на те чи інше інтернет-повідомлення, смієшся і плачеш від дотепної оцінки народом своїх так би мовити речників. Тю, та вони набагато розумніші і порядніші, ніж ті, хто ходить в золотавих рамках ВІКІПЕДІЇ по грішній землі.
А до Києва треба їхати. ЮВТ - знакова персона. Для когось "Юлька" (так чомусь говорить і моя гостя, що причисляє себе до київських "шістдесятників"), для когось "Юлія Володимирівна" (так, переповідаючи теленовини сусіду, називала її ялтинська бабуся у халаті з волошками). Кинули за ґрати Юлю, але погляньте уважніше на небо - воно "в клітинку". Це і є перспективи України.
Сьогодні на вечорі пам'яті Лесі Українки буду розказувати про похорон письменниці. Та чи про Лесю будуть мої слова?

Напіврослинне

Напіврослинне

Трохи про чудо літа, моря... Щоранку і щовечора поринаю в натовп приїжджих. Купаюсь в звуках рідної мови. Я ж ще добре пам'ятаю, коли українці або автоматично переходили на російську в Ялті, або ж... говорили тихенько, боязко. Останнє - особливо принизливо. Тепер зовсім інакше. Мову чути скрізь. І симпатичний, такий органічний суржик... Море відтінків, як у моря. Які гарні обличчя! Гарні усмішки. Правда, в Ялту їдуть люди без фантазії, бо надто вона розтиражована і гамірлива, як попса. Я люблю Ялту, але іншу. Південний берег Криму треба відкривати, причому постійно. І знаходити закуток, де ніхто не завадить Тобі на кілька днів стати рослиною.
На жаль, поки що це для мене недосяжна розкіш. Або просто той трудоголік, що сидить в мені, надто впертий. Поки що - 10 хвилин ранком і 20 хвилин ввечері. Це моя хмільна доза. Більше - в межах Ялти! - важко витримати. Це вже і мої друзі зауважили - у нас всіх виробилась кліпова свідомість: якийсь миттєвий рух, сплеск, спалах... і перемикаємо на наступну картинку.
Але зворушливо навіть спостерігати за людиною, яка просто сидить над морем і дивиться в далечінь.
І якось з острахом і водночас прихованою радістю рахуєш дні. Немов до звільнення. Залишилось 28 днів літа. Бо щастя, щоб його цінувати, повинно бути мало.  

Чекаючи на...

Суботній вечір. Літо. Розваги - у кожного свої. Футбол, фейєрверки, восьминіг, замовлений ресторані... І все ніби нормально. Подумаєш, два -енко під судом!.. Прикро, що суспільство, яке колись показало приклад світу, як слід не миритись з брехнею влади, нині абсолютно гниле. Це не просто суд двох політиків - НАМ плюють в очі. А ми кажемо - "божа роса". Мій землячок Фірташ сильно стурбований національними інтересами - ??? Той, хто обібрав Україну, як липку!.. Особливо потішно виглядає Азаров. Він розкриває очі цьому гнилому суспільству: бач, мовляв, Тимошенко хотіла здати Україну Чорноморському флоту Росії. Так ви це зробили самі! А тепер моралізуєте і хочете засадити за решітку тих, "хто хотів". Абсурд повний. А ми все перезуваємо черевики, чекаючи на Годо...
Юро, Юлю, дай Боже Вам сили бути мудрими, щоб випрадати хоч якось для себе народ, вартий зневаги.

Прощання через океан

Прочитала книгу листування Забужко-Шевельова. Належала до противників цього проекту. Вкотре болісно реагувала на снобізм Забужко. Звідкіля в неї ця хвороба? Комплекс неповноцінності? Пафос зарахуваня себе до тих, хто "прийшов зарано", - абсурдний. Тут же вона зауважує (мудро), що нація, по-шопенгауерівськи, складається з мертвих героїв і живих обивателів. То якщо ти претендуєш стати "героєм" - мусиш (!) приходити зарано. Однак ОЗ треба ще й обивательської радості від живих - скупатись в аплодисментах. Оце сидіння на двох стільцях підтверджує улюблену примовку Олени Пчілки: "Натуру важко одмінити".

Однак мушу визнати, що на сторінках гострого відчуття відходу Шевельовим пережила катарсисні поштовхи "другого" прощання з тим, кого ОЗ, з незмінною послідовністю щодо своїх героїв-об'єктів, робить по-панківськи "заброзовілим" (безсумнівні асоціації - дух і навіть стиль совка навиворіт), але все ж гарно визначає - людиною-культурою. Такий щем відчувала, коли стало відомо про смерть Шевельова. Особливо пам'ятним є болісна реакція ув очах моєї студентки, якій я сказала сумну новину на порозі університету.

Врешті, згадалось чимало, зокрема спілкування в Америці з тими людьми, що були вхожі до Шевельова, про яких згадує ОЗ, їхні листи...

А сьогодні зранку чомусь виринуло в пам'яті з глибокого дна мого дитинства прощання з американцем-діаспорянином, який у розпал "холодної війни" чудом прорвався на батьківщину, у моє рідне село. То було справжнім свято не лише для однієї родини, а для всієї громади. Тиждень-два всі відчували якесь особливе піднесення - відкрилась можливість для контакту двох світів. Я була ще зовсім малою, більше чула з переказів, але уява мені домальовує саме прощання. На останній день "гамериканця" проводжали сотні людей аж за село (і жодна партія не платила за акцію!). Натовп у вишиванках, шаркання ніг... Була музика - навряд чи духовий оркестр, скоріше весільні троїсті музики. Час від часу співали і... голосили. Розуміли - востаннє (!) той вже немолодий дядько дивиться на краєвиди батьківської землі, і всі відчували дику несправедливість світобудови. Ось уже і колія за шлагбаумом, ось уже і знак, що село закінчилось, ось і останній поклін...
Господи, свобода - гарна річ, ми тепер можемо виїжджати, куди завгодно, але зроби так, щоб змогли і повертатись.

Університет +

Дивно чути обіцянки блага за умови об'єднання університетів. Ну, об'єднались добровільно-примусово 4 квазіуніверситети (в різних кінцях великого міста) - невже в них стане більше комп'ютерів, фондів бібліотеки, класних викладачів? Зменшиться кількість ректорів і проректорів, що сумнівно? І це варто роздувати як вдалий експеримент? Насправді треба говорити чесно: мета - скоротити кількість студентів і кількість викладачів. Але за умови нинішньої безчесної влади нема ніякої гарантії, що студенти залишаться більш здібні, а викладачі більш сильні. 

"Нічні концерти"

Люблю я все-таки цю річ Бажана. Рука старого поета тягнулась до радіоприймача, і під впливом почутої музики народжувались вірші. Я теж наближаюсь до цього віку, коли вже "не спиться". Після   тривалого шаленого ритму, який вимагала дисертація, можу собі дозволити пізно ввечері бавитись пультом, гортати сторінки книг, шукати невідомо що в інтернеті. І думати. Зокрема над концертами. Так що ж було на майдані з нагоди Конституції? Нормальний патріотизм? куплена масовка Януковича перед судом Тимошенко? ностальгія за українською піснею? амністія ющенківських придворних співаків (Юлині цього ще не заслужили)? Принаймні, концерт сильно відрізнявся від того, що кілька днів назад приурочили до Дня молоді.
Цей семіотичний сигнал я ще не розгадала. Але часом я бачила в натовпі "майданівські" очі. То невже "надія є"?

Я повертаюсь до свого блогу. До себе. До нічних екзерсісів. Ймовірно, вони зафіксують не лише нічні концерти, але й те, як я змінилась (змінююсь, змінюсь), і те, як не змінилась (не змінююсь, не змінюсь). Останнє - маловтішне, але, мабуть, ілюзорне. 

"Регіональна" логіка

Янукович привітав Новоград-Волинський з ювілеєм Лесі Українки. Виявляється, це тепер у нас регіональне свято. Принаймні, з погляду партії регіонів. Шевченкові роковини тепер будуть відзначатись у Черкасько-Київському регіоні, Сковородинські – у Харківському і т. д.

Либонь тепер, як каже моя юна колежанка, двістігривнева купюра буде ходити тільки по Волині, стогривнева – по Черкащині, а в Криму будуть розплачуватись , по-своєму як належить нащадкам Роксолани. 

Соборність по-ялтинськи. Початок історії.

У нас теж був офіціоз і громадянська ініціатива. Спочатку біля покладання до квітів влади. Масовку їм створили рештки колишньої національно-демократичної громади та школярі і студенти, які були просто статистами.
Але... Паралельно з ініціативи Ялтинського студентського парламенту на Набережній створили "живий ланцюг".
Ніколи не думала, що писатиму такі слова... Насправді для нашого курортного лінивого міста - це щось неймовірне. Я живу тут чверть століття, і всі потуги старшого покоління були здебільшого "свій-для свого-про своє". А тут - відкрито і для всіх. Резонанс ще сама не усвідомила. Але факт залишається фактом - щойно по телевізору показували репортаж про День злуки у столиці, а провінцію репрезентували Львів і Ялта.
Не можу натішитись молоддю, яка стояла, взявшись за руки, з синьо-жовтими стрічками, квітками і такими сонячними посмішками. І причому жоден куратор чи декан не сприяв цій велелюдності. Це  дійсно чудо. Покоління, яке ще не народилось, коли був створений той незабутній ланцюг, який став сигналом про народження нової України, зробило свій вибір на користь патріотизму і соборності. А день нам випав - справжній поцілунок небес. Ніде, крім Ялти, великий стяг з синьо-жовтих кульок не плив у такому сяючому верхів'ї.
А потім найбільш стійкі прийшли вдруге до пам'ятника Шевченка. Поклали квіти, почитали вірші. І паралельно відбулась ще одну злуку - між двома поколіннями. Біля Шевченкового постаменту вкотре відчула геніальність його рядків: "Не вмирає душа наша, не вмирає воля..."
Для мене це не лише день соборності, але день воскресіння.
Тепер можна спокійно сидіти на призьбі і лускати насіння: у нас виросли гарні діти.   

Нація в парику

Оголошена партіями і громадськими організаціями акція вшанування жертв голодомору в Ялті зірвалась. Чи то організатори кепські, чи то вправно нас розвели "януковичі". Одинаки бігають по Набережній і розводять руками: "Де ж?". А тут доходять звістки, що у міськраді пропонували так званим "лідерам" зустрітись в різних місцях і в різний час.
А тим часом Набережна не припиняє своє вічне свято. 15  градусів тепла, звідусіль долинає музика, і навіть пенсіонери у загальнонаціональну хвилину мовчання шпарять гопака.
За семіотичними вченнями пам'ять зберігається у волоссі, історико-культурна теж. Мабуть, ми нація в парику. Хто ж його нахлобучив нам на голову, що ми не встигли отямитись?
І тільки в на балконі Музею Лесі Українки горять свічки.
Сумно.

Доктор Костецький

Один день вдома - оптимальний термін для повернення в дитинство. Встигла я багато. А головне - зустріла друга юності. Колишній шибайголова, який в студентські роки умів, по-котячому примружившись, спокусливо повторювати "Гори! Море! Шашлики!", тепер авторитетний лікар.
У регіоні, який ще донедавна називали депресивним, він зумів розгорнути на базі маленької амбулаторії справжній медичний проект, до якого тепер звертаються з ранку до ночі мешканці трьох областей. Вразив не так прект, як повна віддача доктора, здатного ігнорувати матеріальні дивіденди, повністю зосередившись на моральних. Дивовижною є його житейська оптика - він вміє бачити мудрих, гарних, сильних і душевно щедрих людей, як серед молоді, так і серед літніх фахівців. Власне, годину (яка переривалась постійними дзвінками з проханням проконсультувати) він говорив про таких людей з глибокою вірою в те, що Помаранчева революція стала точкою неповернення. Можна і треба працювати всупереч абсурдній владі. До речі, коли по телефону мого друга запросили до команди, що боротиметься за місцеву владу, відповів: "Мені це нецікаво". Але прикладає чимало зусиль, щоб до владного ешелону увійшли недурні депутати (абстрагуючись від кольорів), з прицілом на їхню підтримку тих, хто здатен на маленькі перетворення всупереч "стабільності".
Невже це той кучерявий хлопчисько, якого я знала? Невже це той чоловік, який пережив купу випробувань і впав у розпач (про що мені розповідали)? Невже людина з такою медичною бібліотекою і таким списком передплачених видань просто сільський лікар?
І невже можна після цієї зустрічі всерйоз сприймати ниття слабаків, яке перетворюється на постійний фон вувузел? А виявляється звук і колір світу, що нас оточує, може бути іншим.

Хто така Янукович Надежда?

Вся дорога до Ялти обвішана гаслами "Янукович надежда Крыма". Наш дотепний гість постійно перепитує з-за керма авто: "А хто така Янукович Надежда? Людмилу знаю, а  Надію...".

Семіотичне

Гріх жалітись, бо ми, українці, таки маємо заступника.
Коли козацькі нащадки весь порох тратять на Юліну спідницю або колупання в носі з розумним виглядом, то якась сила таки виразно говорить п. Януковичу: "Воздасться!".
Чим тобі не попередження "Слова о полку Ігоревім"?
Але якби всі ті, хто від душі посміявся, зрозумів інцидент ще як і послання до себе:
"Зрости в собі ялинку...!"
Це ж так просто: "Борітеся - поборете! Вам Бог помагає".

Вавілонський полон

Після резонансного «харківського» ґешефту Януковича повертатись в Крим особливо прикро. Мов обпльована. Майже в кожному зустрічному погляді вгадую тріумф прихильників невмирущої ідеї «російського Криму». 

На Заході України – хтось готовий взагалі відмовитись від Сходу і Криму, хтось вираховує мізерні набутки і готовий йти на уступки за більшу кількість нулів у кінці ціни. А тут…Насправді ніякими грошима не виміряти втрату гідності українців, які ще досі балансують на грані власної самоідентифікації.

Завжди стояла на позиції, що незалежність варта того, щоб за неї платити, навіть дорого платити. А нас тепер бавлять оповідками, що українцям, як жебракам, будуть наливати трохи юшки зі столу сусідів. І закликають цим гордитись.

А особливо блюзнірським виглядає обурення «противсіхів», які все зробили для того, щоб до влади прийшов «господарник» Янукович.

Здається, я втрачаю рештки оптимізму. 

Полемізуючи з Сверстюком

За останній час двічі мала нагоду слухати Євгена Сверстюка, з яким познайомилась ще років десять назад. Відразу зізнаюсь: на блозі цього сивочолого авторитета вже неодноразово подаю голос «проти», багато в чому не розділяю його переконання. Але його сковородинська святість і поважний вік відкинули в мене бажання полемізувати. Тому подумки вступала в дискусію з автором лише читаючи у вагоні книгу Сверстюка «Не мир, а меч».

Намагалась свою упередженість нейтралізувати. І справді, прочитала деякі факти, що розширили мій фактаж про відомих українських культурників, зокрема про Гоголя і Малишка. Але все ж здебільшого мене не покидав спротив зі спалахами іронії, а то й сарказму.

Ще раз повторю, філософія автора для мене цілком прийнятна, але практичне підтвердження його розуміння істини подекуди виглядає абсолютно непереконливо, наївно і навіть облудно.

Головний кришталик в очах Сверстюка – Євангеліє, з ним сперечатись важко. Але крізь нього світ – напрочуд простий, чорний і білий, з чіткими кордонами між ними. Мій досвід зробив мене апологетом іншої істини: світ напрочуд складний, де переплітається грішне з праведним, яких не розділити навіть найтоншим скальпелем Біблії. Можна позаздрити Сверстюкові: він вірить у свої однозначні оцінки, не мучиться сумнівами, а в мене так не виходить. Впадає в око і непослідовність автора: одним він дає шанс на очищення, а інших прирікає на вічну зневагу. Він часто оперує, скажімо, іменем Лесі Українки, яку також спрощує до неймовірності. А чимало очевидного бачити не хоче.

Втім, може кожен з нас вибудовує собі певні координати, які здаються йому моделлю істинного розуміння світу, так само непереконливими будуть для іншого мої пріоритети, віра, життєві акценти. Не хотілось би впадати в претензійність, бо Сверстюк – вартий поваги, він не той агресивний просвітянин чи апофігіст, крикливий наступ яких чути звідусюд.

Принаймні прегарні слова він вибрав на обкладинку, їх читаючи, я можу кивати тільки схвально:

«Якщо зібрати співучасників Христової драми, то най живучішим виявиться в кінці другого тисячоліття Пилат – холодний і байдужий до драми. Він знає правду, але це ні до чого не зобов’язує. Він зневажає юрби, але прислухається до них. Він виконує чужу волю й умиває руки».

Світ ловив мене і… впіймав

Емоційно це мене діткнуло сильно. Але минув час. Мій ненаписаний пост, переказаний вже кілька разів, втратив внутрішній нерв. Але задля мітки самій собі запишу хоч його схему.

Пропозиція у вигляді напівпрохання-напівнаказу зверху щодо оцінки студентові мене не застала зненацька. Таке буває у викладацькій роботі. Але на цей раз, всупереч нібито логічним аргументам співрозмовника, все в мені збунтувалось. Зокрема різанув такий аргумент: «Ми ідіотам ставимо – а тут своїм…». Це правда, але в такому випадку ми прирівнюємо «своїх» до «ідіотів», даємо їм життєві уроки: все вирішує «дах» над нами. Врешті, є якісь абстрактні обставини, але бачити конкретно людину, якій по суті «дарують» диплом за певні послуги… Причому молоду людину, якій колись на парах через літературні образи намагалася давати уроки моралі… Це для мене було заскладно прийняти. І я вибухнула.

Перше бажання було – піти і не повернутись. Можу собі це дозволити. І, ймовірно, так би і вчинила. Але мимохіть пригадала всіх цих лицарів «чистих рук», які, по суті, є лише позою нікчемності. Навіть промова Ліни Костенко на 80-річчя спрацювала засторогою. То що – Забужко мала рацію, розбивши в пух і прах «її величність» Ліну Костенко? Адже, оглядаючись на пройдений шлях, все-таки велика Ліна шкодує передусім, що друкували її не на тому папері (!), а хитрі видавці ігнорували її авторські права. І своєю «другою внутрішньою еміграцією» Костенко пишається, бо скрізь (тобто нагорі) були не такі, як треба, не «з чистими руками». Тож тоді, коли дезорієнтований люд втрачав авторитети за авторитетами, Костенко мовчала. Що ж, має право. Письменника все-таки може виправдати творчість.

А моя внутрішня еміграція навряд чи виправдалась би.

І я поставила оцінку.

Тільки для того, щоб без німбу святості мати можливості говорити зі студентами про мистецтво і про мораль. А хто без гріха, хай кине в мене камінь.

Табачник - но пасаран

З першої миті, коли у Верховній Раді, було названо ім'я Табачника як міністра, у мене волосся стоїть дибом і стискаються кулаки. Знаю про цю людину не лише з резонансних публікацій, нерідко в кулуарах науковців всотувала про нього мерзенну інформацію, не сподіваючись, що він буде колись керувати сферою, у якій працюю сама.Рада щиро за студентів, які продовжують кращі традиції українського студентського бунтарства. Інтуїтивно здогадуюсь, що цей тест не пройдуть пихаті ректори, які завжди вміють пристосовуватись. Нарешті їхнє глухе мовчання перервав Квіт.А що далі?Битва на рівні облрад? Знову розірвана Україна? Стінка на стінка: українці vs росіяни через гебрея-ксенофоба? Не хотілось би бути Кассандрою, але змиритись з цим ганебним фактом неможливо. Найрозумніше було би Табачникові піти самому. Але якщо він і його команда впруться, треба шукати більш радикальні заходи. І хай там кажуть, що Табачник - лише маневр хитрого яника. Просто треба спочатку ліквідувати цю наживку, і з набутим досвідом всім миром викурювати інші одіозні постаті. Оце єдино реальний опір проти мафії при владі з її невербалізованою атиукраїнською програмою.