Свободу не спинити

Чотири роки стали перевіркою для всіх, хто був на майдані. Я не з тими, хто називає себе "розчарованими". Я з тими, хто... Складно одним словом закінчити речення.
Вчора дивилась оперу "Мойсей". Нині сповнена сум'яття. Чи можна жити без сумнівів?
Чи можна жити одним днем?Але - "...твоїм будущим душу я тривожу".
І вірю:
Свободу не спинити! Справжню - без "ріжок" з обох боків. А свободоблудам і свободоморам - наше "но пасаран!" 

Свічка за...

Сьогодні, у день Скорботи, яка безпосередньо стосується моєї родини, я уникатиму "тусовок". Навіщо говорити зайве. Все досить точно подано у "Газеті по-київськи":

http://mycityua.com/articles/country/2008/11/22/104010.html 

"За півкроку до цинізму".

Але я не забула. І по-християнськи не простила. 

Якось, ще до Ющенка (на жаль, змушена виправдовуватись), мене попрсили відредагувати рукопис старого чоловіка, який пройшов усі пекла ХХ століття, але не втратив у собі людського. Звати його Карпо Гулак. Він і зараз живе в Ялті. Згодом маленьким накладом вийшла скромна книжечка спогадів "Дикі груші". Шкода, що її прочитало зовсім мало читачів. Нині масово на тему "голодомора" відгукнулись письмовці-кон'юнктурники. Хай не ображаються і талановиті, але рідко хто може зрівнятись з Гулаком у щирості. Для мене "голод" - це реальний спогад матері про смерть братика, і Ялешка Гулака. Сьогодні вирішила направити "Перекличку" Гулака у "ХайВей". Ймовірно, хтось вийде на цей твір, хоx випадково. А може варто десь повісити всю його книгу "Дикі груші". 

Це і буде моя свічка "За упокой".

ПЕРЕКЛИЧКА

Чи то того, що тобі за сімдесят і ти ідеш не на ярмарок, а з ярмарку, чи пережите раніше взнаки дається, але ночами часто сняться тривожні, навіть кошмарні сни. А найбільше тривожить мене Ялешка Плакида: вона показує мені пухлого мізинця із зламаним нігтиком – прохає отакий мізерний шматочок хліба, якого в мене нема…

     Я був старостою класу. Ще з першого класу наша вчителька Марія Іллівна Курило, білоруска, з трохи покопаним віспою обличчям, завела порядок: ще до її приходу, тільки пролунає дзвінок на уроки, староста робить перекличку. Наш “математик” Фадей Цибулько своїми чорними, як вуглинки, очима нишпорив по класу, виявляючи відсутніх.

            – Говоруха Павло, – починаю називати прізвища.

            – Не буде сьогодні Павла. Він пішов ловити жаб у Самарі, – сказав Фадей.

            Дехто засміявся, але той недоречний сміх обірвався: всі знали, що Павло був дуже слабий від голоду.

            – Деркач Олекса.

–         Він учора помер, – глухо сказала Оля Давиденко, висока білява дівчина. В класі притихли, хтось схлипнув.

–         Іван Гарбуз.

–         У класі мовчання. Я забув, що Івана, мого сусіда, уже три дні, як не стало. Він став жертвою канібалізму…

–         Покидайло Євмен.

……………………………………………………………………

 

            Страшна бухгалтерія голоду: з 45 учнів В‘язівської початкової школи у Павлоградському районі на Дніпропетровщині навесні 1933 року померло 25.

……………………………………………………………………

            А я часто вночі чую слабий голос Ялешки Плакиди, яка, умираючи, не прохала, запитувала мене: “В тебе немає хоч отакого шматочка хліба?” – і показувала пухлий мізинець із зламаним нігтиком. Як же хотілося допомогти симпатичній дівчинці, яка померла прямо в класі за партою.

            Була вона голубоока, в міру кирпатенька, лагідна, в темно-жовтій спідниці, в біленькій вишитій кохтині. “Сама вишивала!” – хвалилася. Ще коли не було голоду, вона приносила яблуко, давала мені відкусити червоний його бік. “Смачне яблуко?” – запитувала.

            А тепер її голівка стукнула об віко парти, рука впала мені на коліно під партою і на мене дивилися помутнілі очі. Стало моторошно, я покликав вчительку:

            – Маріє Іллівно, щось з Ялешкою.

            – О, боже! Моя ж ти дитино, – заплакала вчителька, закриваючи очі дівчинці.

            …А нічні спогади через півстоліття тривають.

"Мамо, іде вже зима..." (навколо-кризові рефлексії)

Дні проходять за днями, а я все "чергую по країні". Не везе моїй дисертаці. Як тільки приходить для неї натхнення і сприятливі обставини, обов'язково якась сила "тройкой удалой" починає гнати той простір, що я зробила чомусь складовою свого "Я", у прірву. І я теж хочу "рулювати", хоч віртуально. Колись - молились, нині хоч когось Моською обгавкаєш в Інтернеті - і то легше стане. Велика сила Ілюзії - Ноосфера! Чи то пак - Блогосфера!!!

Нудьгуючи за покинутиси кошенятами, за вікном нашого тимчасового помешкання ми причепили експрес-годівницю для птахів. І тепер маємо

 третій дисплей у нашому домі. Милі і наївні пташенята поступово стали господарями підвіконня, і скільки в них з'явилось поважності, гонору і безтурботності водночас (не здогадуються, що ми скоро поїдемо звідси)! Сьогодні навіть у вікно стукали - чому зі сніданком затримуємось?!

І крутяться раз-по-раз в голові знайомі з дитинства рядки: "Мамо, іде вже зима..." Щойно не витерпіла і витягнула цей віршик з мережі. Літературну ностальгію збочена свідомість легко відсунула, бо знов густо запахла реальність зі своїми проблемами. Це ж про кризу нашу, про заробітчан, що нервово оформляють візу на "вирій", і про нас з вами, про тих, хто не пакує валізи:

...Онде, бачиш, пташина сивенька
Скаче швидко отам біля хати, –
Ще зосталась пташина маленька".
"Чом же вона не втіка?
Нащо морозу чека?"

"Не боїться морозу вона,
Не покине країни рідної,
Не боїться зими навісної.
Жде, що знову прилине весна".

Цікаво, а до якої категорії віднести тих, що не закуповують дешеву горілку і вугілля, а живуть, як і раніше, до того ж ще і цвірінькають, на кухні, в блозі чи де-інде? За віршиком Лесі Українки класифікація нерозгалужена - "сміливі" або "безпечні", а ще - "небайдужі" (це ближче). І оптимісти, мабуть. Бо напередодні річниці Майдану я і досі інфікована тою великою енергією, подарованою ним, що дозволяє мені ототожнити себе з маленькою "пташиною сивенькою...", яка - "Жде, що знову прилине весна".